Правий сектор Закарпаття: "Після першого ж бою познімали з себе жилети – в них важко рухатися"

«Маємо двох хлопців з контузією, одного – пораненого в ногу»

– Володимире, у складі якого добровольчого загону Ви поїхали на Схід?

– Це був батальйон «Дніпро-2», який днями став основою Добровольчого українського корпусу. До речі, бійцям Закарпаття надали честь сформувати перший батальйон цього корпусу. Ми його скорочено називаємо ДУК.

– Скільки закарпатців їздило з Вами в зону АТО?

– Наші бійці (мова йде про хлопців з Правого сектору) постійно там. Але якщо питаєте про тих, хто їздив зі мною, то це була група у складі 13 осіб. Брали участь у боях під Карлівкою, чергували на блокпостах, супроводжували колони. У групі були хлопці з Ужгорода, Чопа, Великого Березного, Виноградова, Хуста. Найстаршому – 58 років.

– Чому поїхали саме під Карлівку?

– А тому, що це важливий стратегічний пункт. По-перше, це умовні західні ворота в Донеччину, по-друге – там є велике Карлівське водосховище і споруди, які забезпечують постачання води в Донецьк. При певній інженерній організації там можна спричинити велику біду, аж до затоплення кількох районів Донеччини. Ще у Карлівці є кілька стратегічних висот.

Саме там у нас був реальний бій. Досить великою групою ми зайшли у Карлівку на світанку, а годині о шостій нас почали обстрілювати. Бойовики дуже добре укріпили село. Наші хлопці пробували в нього заходити з тилу й бачили дуже серйозні укріплення. Там ДОТи, окопи, сховища, бліндажі, багато зброї. Лише за одну вилазку хлопцям вдалося забрати гранатомети, кулемети, стрілецьку зброю, гранати. Наш боєць, який тягнув гранатомет АГС, був поранений – тому АГС кинули і вже тягнули його.

– Закарпатські бійці повернулися без поранень?

– Принаймні без серйозних. Маємо двох контужених хлопців: один з важкою контузією, другий – зі середньою. Вони лежать вдома, від госпіталізації відмовилися – кажуть, що їм вдома і стіни допомагають. На одного бійця дерево впало, другий дістав осколкове поранення в ногу. З нашим керівником Олександром Сачком у бою теж сталася неприємність з ногою – він тепер ходить з паличкою. У мене поранень немає, тільки машина прострілена.

– Ви їздили в зону АТО на своїх автомобілях?

– Так, на трьох однакових чорних джипах із чеськими номерами. Причому вже після кількох бойових операцій з боку противника почала надходити інформація, що на стороні українських військ воюють відчайдушні чеські найманці. Вони ж нашого закарпатського діалекту не розуміють – тому говірка й звучала їм, певно, як чеська. А тут ще й номери на машинах! Ці автомобілі сьогодні-завтра знову поїдуть на Схід. Ми їх для цього добре підготували: зробили броньований зад, у багажнику обладнали місце для кулемета.

– Екіпірувалися теж за власні кошти?

– Все, включно з формою, бронежилетами, касками, набоями, купили за власні кошти. Там уже воювали і з трофейною зброєю. Її в нас багато. Тільки з однієї нічної вилазки в Донецьк ми привезли купу зброї і набоїв.

«Ярош воює з нами в самому пеклі»

– Ярош був із вами на передовій?

– Постійно. Він не в тилу відсиджується, а воює з нами в самому пеклі.

– Наші хлопці мали до цього часу воєнний досвід?

– По-різному. Хтось пройшов війну, хтось – службу в армії, хтось – вишколи. Я готувався до цієї війни кілька років.

– Кілька років?

– Так. Я не знав точно, що ця війна буде, але десь всередині відчував. До речі, Ярош про можливість такого протистояння говорив ще в 1996 році – в мережі є відео. І воно саме так відбувається, як він пророкував: почалося з Криму, далі перейшло на східні області – і, якщо не зупинити це тепер, піде далі. Тож коли нас питають, чому ми «премося» на Схід із найзахіднішої області, відповідаємо: якщо ми зараз не підемо воювати туди, то скоро бойовики прийдуть сюди.

– Чому пішли воювати не у складі Нацгвардії чи регулярної армії?

– Кожен для цієї війни обирає свій шлях. Ми вирішили, що в складі добровольчого батальйону зробимо більше. Бо бачимо, як наші доблесні міліціонери стоять за 80 км від лінії фронту в нових камуфляжах, бронежилетах, добре озброєні, – а на передових блокпостах стоять військовики в обідраних тільниках, штанах і гумових тапочках. І коли я читаю про те, що наш закарпатський головний міліціонер Шаранич поїхав у зону АТО, – стає смішно, бо за нашою інформацією він був спочатку десь у Харкові, а потім разом з іншими міліціонерами переїхав у звільнений Слов’янськ. От якби наше МВС справді відправило на війну хоча б кожного третього міліціонера з 300-тисячного штату, то і на місцях був би спокій, і армія вийшла б така, що маршем можна пройти по Донеччині та Луганщині!

– В зоні АТО відчували, що люди бояться Правого сектору? Чи ви не афішували своєї приналежності до об’єднання?

– В зоні бойових дій не можна перебувати без розпізнавальних знаків – тому на нашій формі, звісно, були нашивки: з одного боку – прапор, з другого – напис «Правий сектор». Навіть із цим ми не раз потрапляли під обстріл своїх же. Тоді махали руками, кричали: «Свої!». Як ставляться люди? Іноді – обережно, але загалом – спокійно. Хоч взагалі до військових у тих місцях, які ще не звільнені, досить агресивно ставляться люди – можуть у спину кричати: «Сволочі! Бандери!» тощо.

– Ви з такими пробували спілкуватися?

– Особисто я більше спілкувався з полоненими. Лише за одну ніч ми затримали на наших блокпостах п’ятьох шпигунів. Вони були переодягнені у цивільне, хотіли дізнатися інформацію. Один з них був росіянином, інші – українці. Я б не назвав їх зомбі, але вони справді ідеологічно дуже мотивовані. Навіть коли ми їх «розкусили», полонили, – вони нам погрожували, що прийдуть до нас додому і будуть вбивати. Переконати їх не вдалося.

– З армією свої дії координуєте?

– Обов’язково. Але все одно потрапляли в неприємні ситуації, одного разу навіть колону нашу обстріляли свої ж. І ми відстрілювалися, поки не зрозуміли, що це свої. На щастя, обійшлося без втрат.

«Після першого ж бою ми познімали з себе бронежилети»

– Після повернення додому ваші хлопці зверталися до психологів?

– Ні, не зверталися. Знаю, що ті, кому було особливо важко, кілька днів після повернення пиячили. Я не вживаю спиртного, тому розрядився просто завдяки присутності рідних. Хоча війна все ж кілька перших ночей снилася.

– Спілкувалися на передовій з військовиками?

– Постійно. Є там молоді хлопці перелякані, а є справжні військові, готові йти до кінця. У мене багато приємних вражень від знайомства з ними. Десантники з Дніпропетровська – відчайдушні хлопці. Дуже позитивне враження залишилося від артилеристів, котрі з нами працювали. Коли вони побачили, що наша група пішла на Карлівку, – всупереч наказу відкрили для нас загороджувальний вогонь. Також всупереч наказу військовики вислали БТР, щоб забрати наших поранених. Я знаю, які вони після того мали проблеми, але в бою вирішили допомогти нам.

Однак бачили ми й таких, що хничуть постійно – мовляв, нема того, нема іншого… Такі будуть нити, навіть якщо в них буде три бронежилети! Наші хлопці після першого ж бою познімали з себе всі бронежилети, бо в них важко рухатися. Стояти – можна, лежати – також, а швидко переміщатися – ніяк. Тому ми їх хлопцям на блокпостах повіддавали. Деякі з них ніяк не могли второпати, чому ми не їдемо додому, якщо можемо це зробити.

– Що можете сказати про тих, хто воює на боці бойовиків?

– Це не «алкаші» й наркомани, як десь пишуть, а добре підготовлені солдати, котрі знаються на військовій справі. Звісно, є й «м’ясо» з числа місцевих (ми їх між собою називаємо «консервами»). У Карлівці також воювали чеченці чи осетини – я не розбирався – то вони завжди ховалися за спини цього «м’яса», вступаючи у бій колоною вже в розпал бою.

– Як гадаєте, скільки ще триватиме ця війна?

– Активні бойові дії будуть тривати до пізньої осені, бо далі партизанську війну вести буде важко. Що буде потім – невідомо. Ми налаштовані на тривале протистояння.

Тетяна Літераті

Теги: Правий сектор, бронежилети

3 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати