Мирослав Дочинець: "Мої книги – це подолання провінційності"

– Сприймати і приймати – різні речі. Сприймати все, що посилається мені, навчився я з подячною покірністю – як данність долі, що розписана в небесних зошитах. Зазвичай ми не знаємо, чому те чи інше (добре і погане) в той чи інший час посилається нам. І тому вдаємося до зручного пояснення: ми це заслужили. В мене дуже багато читачів: мудрих, проникливих, відданих. Вони більше чекали на цю премію, ніж я. І були переконані, що премія буде, бо вона заслужена справедливо і в такий складний час підносить українське слово, утверджує український дух. Це досить рідкісний випадок, коли читацьке схвалення і офіційна оцінка збіглися…Так я це сприйняв. А от із прийняттям дещо складніше. Я учень книжних і не книжних мудреців і знаю, що в кожній перемозі ховається зерно гіркоти, а в кожній поразці зроджується брунька порятунку. До того ж ці високі імена – Гончар і Тичина, які першими були удостоєні Шевченківської премії. А я нібито останній на часі. Які неспівмірні величини! Я навіть не смію називати себе їхнім колегою-побратимом. Я їхній читач, учень. Щодо осяйного імені самого Тараса, то все своє творче життя я намагаюся осмислити, розгадати загадку харизми Святого письма і Шевченкового слова. І якщо якась бліда тінь уваги і впала на мою писемну працю, то, повірте, це лишень завдяки цим посиленим учнівським студіям.

Чи не здається вам, що письменник ніби вводить в оману читача, коли у власному творі намагається підмінити реальний, доволі безжальний світ якоюсь ілюзорною копією?

– Філософ Ніцше казав: «Мистецтво, література захищають нас від смертельних загроз життя». Я ж насмілюся додати: життя йде за мистецтвом, а не навпаки. Це ми уважно-тривожно ступаємо слідами Дон Кіхота, а не він іде нашими. Відвертий пролетарський реалізм не прижився, а ідеалізм живе і буде жити, як вічне марево нової надії, віри і любові. Свої головні книги – «Вічник», «Криничар», «Горянин», «Світован» я написав із духу читацького протесту. Не знаходячи в світовій літературі те, що посилено шукав, вирішив сам це одягнути в слово. Тобто мої книги якось мірою – це конспекти духовних студій, власні історії душі. Письменники – спадкоємці волхвів. Слово нам спущене згори. Через те література повинна бути служінням на підтримку доброчесності, жадання досконалості, наближення до Бога.

У «Криничарі» один із головних героїв за сюжетом роману опиняється то в країнах Близького Сходу, то у Західній Європі XVI–XVII ст. Описуючи його екзотичні мандри, ви навіть їздили для цього до Єгипту, Туреччини, Ізраїлю, Угорщини, Австрії, де відбуваються події твору...

– Мандрівник я специфічний. Я знаю, що куди б не приїхав, застану там лише те, що приніс із собою. Але чужі простори дають можливість глянути на все (і на себе також) з боків і згори. Так би мовити, очима Ель Греко. В нього я навчився тривимірності поглядів і оцінок. Ось, скажімо, про Ізраїль, а тим більше Єрусалим гріх говорити поверхово. Енергетику Святої землі відчуваєш не тільки серцем, але й шкірою. Ніби міняється кров, кістковий мозок. Та хочу вхопитися за одну деталь. Крихітний Назарет – це глибока провінція, яка була відома лише чварами за криницю з сусіднім селищем. І раптом вона стає пупом Землі, воістину Святою землею. Бо молодий тесля на ім’я Ісус побачив у криниці не просто воду, а живу воду буття. Для мене, українця, це дуже важливо. Бо, власне, всі мої книги про маленьку українську закарпатську провінцію – це подолання провінційності. Провінційності духу. Вже півроку, як мій народ теж болісно скидає з себе цього затхлого кожуха. Бо справді: народ – це не те, що він думає про себе в часі, а те, що Бог думає про нього у Вічності.

На початку нинішнього року в НСПУ відбулося відкрите громадське обговорення творів, висунутих на здобуття Національної премії. Більшість з літературних критиків позитивно оцінили романи «Криничар» і «Горянин», а ще «Вічник». Водночас вам закидали те, що не можна з такою періодичністю (один роман у рік) випускати твори, бо це, на думку фахівців, нівелює їх значення, у письмі починають з’являтися невидимі з першого погляду кліше. Погодьтеся, вино лише тоді гарне, коли довго вистояне…

– Стосовно вина готовий посперечатися, оскільки я син винороба. Повірте, не кожне вино, як і жінка, стає кращим з роками. Кожному сорту свій час. Як і книзі. Те, що вони виходили в мене протягом п’ятирічки «щороку – нівроку», не означає, що й писалися з щільністю кулеметної черги. Приміром, до «Горянина» я примірявся 20 років, аж поки задум не оформився певною емоційною готовністю. «Вічника» виношував усе життя, «вічно» жив із ним. «Світована» теж конспективно «прописував» відколи себе пам’ятаю з ручкою. «Криничар» – плід великого надиху, коли я ледве встигав занотовувати потік лавини думок і образів. Вдень, уночі, на роботі, в дорозі, на прогулянках, навіть у сні. Чехов радив: «Коли пишеться, пишіть. Навіть на підвіконні». От і пишу. Для мене книга – це не слова, а Слово, не стільки те, що в рядках, скільки те, що між рядками. Це передусім енергія, почерпнута від землі і неба.

Наскільки складно писати прозу й одночасно займатися видавничою справою? Розкажіть детальніше про спеціалізацію «Карпатської вежі», твори яких письменників найближчим часом вийдуть друком?

– Наприкінці 90-х мені набридло прислуговувати в кишенькових газетах, вирішив щось робити власною головою і руками. Так виникло видавництво «Карпатська вежа». Мукачевом довго блукав привид книговидавництва. Ми вловили потребу, перші книги були дешевими, поліграфічно простими виданнями. Та ми вчилися і росли разом із нашими авторами. Наше видавництво відрізняється від інших, у першу чергу, універсальністю, всеїдністю, бо така доля провінційного книговидання. Концепція нашого видавництва – видавати в провінції «домашню» книгу (як домашній хліб) – зі своїм смаком і ароматом. І щоб вона була при цьому інтелектуальним продуктом і навіть продуктивною силою. Розкішних, раритетних видань ми не робимо.

Повинен зізнатися, що останнім часом левова частка видавничих проектів – під моїм авторством. Хоча починалося все дуже скромно. Приміром, перший наклад книги «Многії літа…» був 600 примірників. Зараз він сягнув за 300 тисяч. Не враховую піратські – їх «тиснуть» і у Львові, і на київській «Петрівці», і в Одесі, і в Харкові. «Вічника» та «Криничара» також. Друкують на поганому папері, продають задешево. Але в нас ринок такий – книжку хочуть якнайдешевшу. І хоч ми даємо книгу гуртівникам, приміром, за 10—15 гривень, у книгарні вона вже 25—40. Я питаю, чому ви так робите, який сенс? Чи не краще, щоб більше продавалося, адже книжку купують не олігархи, а ті, кому вона справді потрібна, ті, хто рахує зарплату і пенсію? А мені відповідають: «Вона й так продасться». Ось така мотивація, і немає на це ради…

Як ви ставитеся до того, що вітчизняний книжковий ринок на сьогодні майже на 90% сформований російськомовними виданнями? Що, на вашу думку, має зробити держава для того, аби змінити ці пропорції на користь друкованої продукції національного виробника? Якими бачите механізми розбудови вітчизняної мережі книгорозповсюдження?

– Так, своя книга погано доходить до провінцій, і вона задорога нині для пересічного українця. Горілка в нас дешевша, ніж книга. Та якщо нація бодай трохи себе поважає, а держава цінує інтелект (без нього немає нації), то інтелект треба оберігати, культивувати. Ні, не подачки потрібні письменникам, щоб купити їх лояльність (письменник – це вічний опозиціонер до бездушності устрою, духовного нігілізму, авторитаризму). Тут потрібна системність у двох напрямках. По-перше, держава купує інтелектуальний продукт професійного письменника через стипендії, гранти, програми, видавничі проекти, організацію творчих заходів. По-друге, фінансує розвиток бібліотек на всіх рівнях, які замовлятимуть і купуватимуть книги письменників, у тому числі й регіональних. Все інше відпрацює ринок. Хтось буде успішним, хтось не дуже, а хтось переведе свою творчість у ранг хобі. Ті, що біля кормила, видають за державною програмою дорогі томи целюлози, не знаючи куди їх діти, а книг добрих письменників немає в бібліотеках, бо вони й самі їх не мають.

Ніде в світі немає державної мережі книгорозповсюдження. Є книжковий ринок. Дайте добрий товар – і його відірвуть з руками. А товару доброго мало. Хоча, з іншого боку, в потоці укрсучліту останнім часом з’являються досить якісні твори, а втратився якісний читач. Найбільш читаючий у світі народ має інші заняття – інтернет, бізнес, автомобілі, розваги, подорожі чи добування хліба насущного, коли книгу шукати ніколи і ні за що. Потрібна мережа не розповсюдження, а інформування. Коли будь-яке провінційне видавництво починає готувати книжку, анотація повинна потрапити у Всеукраїнський книжковий портал, дійти до кожної книгарні, бібліотеки, зацікавленого закладу чи фонду, щоб вони замовляли книжку наперед. Тоді й наклад буде пристойний, і зацікавленість видавництва, і автор у виграші. Замість бюджетних програм, що йдуть на видання сумнівних сувенірних фоліантів, треба давати гроші бібліотекам на закупівлю книжок. Між письменником і читачем штучно постала прірва. Особливо в провінції. Гадаю, що будь-яка районна чи обласна держ­адміністрації легко могли б запровадити стипендії для письменників, які цього вкрай потребують. Так чинять румуни, чехи, прибалти. А про можливість видаватися взагалі мовчу. Український письменник поставлений в умови, коли працює безкоштовно. Країна повинна мати вагу в світі, тоді й література її та культура наберуть розголосу й поваги. Якщо книга матиме справжню ціну, тоді й письменник щось буде з того мати.

Надзвичайно гостро зараз постало питання територіальної цілісності держави. Чи існує подібна проблема на Закарпатті, коли йдеться про угорські поселення та роздачу угорських паспортів? Як ви ставитеся до постаті Олекси Духновича, який є «духовним батьком» русинства?

– Як каже мій Світован, ми довго жили в «залізній державі», загородженій від вільного світу. І з її щілин нарешті почала сипатися іржа і олжа. Що є одне й те ж. За Божим порядком кожне плем’я на землі дістало свій терен, свою мову і волю. І ніяким залізним забролом не можна це загородити надовго. І ось ми звільняємось. Кайдани рвуться не тільки на руках, але й серцях. Це болісні процеси. Можна назвати їх сепаратистськими настроями, а можна й по-іншому: в родині часто сваряться, лаються і навіть чубляться. Але рідна кров і стрижень роду тримає їх купи. Щоб тісніше згуртуватися, інколи треба роз’єднатися. Щоб почати підніматися, спочатку треба впасти на дно і відштовхнутися. Зараз ми на цьому етапі. Розпочалося велике і тривале здобуття загубленої Материзни, відродження України. Так, до слабого, хворого організму чіпляється всяка короста. Але все лікує час. Якщо ми йдемо в Європу, смішно, мабуть, боятися, що Європа, ті ж угорці, поляки чи румуни, роблять кроки зближення. В Європі немає кордонів, у близькому часі це чекає і нас. Мене не лякають чужі паспорти – це папірці. А головне – у серці… О.Духнович і не підозрював, що стане «духовним батьком» політичного русинства. Я достеменно не знаю, що це таке. Знаю лише, що закарпатські русини-українці – один з найцікавіших, наймудріших, найталановитіших етносів великої України. Про це також мої книги.

Ви неодноразово виїжджали читати лекції для студентів європейських університетів. Розкажіть про свої враження від цих зустрічей. Як ви собі уявляєте популяризацію модерної української прози за кордоном?

– Україною і всім, що з нею пов’язано, цікавляться там більше, ніж ми гадаємо. На відміну від наших аудиторій, там під час виступів нотують. Знайомство з автором надзвичайно цінують, шукають способи, як би прислужитися. Бо творчість вважають найвищим виявом самореалізації, внутрішньої свободи. Всі лекції завершуються тривалим спілкуванням з кавою, пивом чи вином. Недавно в Любляні для мого творчого вечора надали головну залу Дружества письменників Словенії, влаштували бенкет і подорож по країні. А в австрійському Граці два дні поспіль буквально відривали бодай на півгодини різні організації, фонди, громади чи просто приватні товариства. Там письменник – це «щось». Аби просунути українську літературу на Захід, передусім треба писати модерні книжки з сенсом «вищої значущості», як зауважував Достоєвський. В нашій літературі мають запанувати високі стандарти, а не закукурічена лірика з «тинами», «глечиками», «гопаком», піснувато-гіркуватим обсмоктуванням своєї історичної знедоленості й національної малодухості.

Це має бути європейський гатунок, пророщений на базі наших ментальних надбань. Українська культура, література і наука дуже потужні, але вони розсіяні, пригнічені, вони завжди прислуговували комусь, а лаври діставалися іншим народам. Нам заважають стереотипи радянщини як у писанні, так і в просуванні написаного.

Надзвичайно болюче питання для письменників, але все ж наважусь у вас запитати: чому і досі у нас немає лауреата Нобелівської премії з літератури?

– Мабуть, тому, що тривалий час у нас не було самостійної держави, а отже – й вільної літератури. А ще тому, що українців важко, майже неможливо перекласти. Особисто я не уявляю, як сприйматиме швед, японець чи англієць перекладені тексти Ліни Костенко, Петра Мідянки чи Григора Тютюнника. Бо справді код нашого духу там не в рядках, а між ними.

Ваші літературні герої, як правило, є надзвичайно стійкими у боротьбі за своє існування, крім того, з будь-яких складних ситуацій майже завжди виходять переможцями. Що б ви побажали тим українцям, які, можливо, занепали духом, втомилися від політичних катаклізмів і суспільних змін, що тривалий час тримають усіх у напрузі?

– Якраз що для занепаду духу немає підстав. Те, що з Україною діється, – це великий Божий дарунок. Щоразу не втомлюється Небо давати нам дарунки. Спочатку незалежність, яку ми до кінця не оцінили. І забули, що її маємо. Що просто так не даються такі сакральні речі. І перший Майдан, і другий Майдан показали цілому світові, що ми – жива нація, що можемо змінювати цей світ і самих себе. Грізна не сама жорстокість життя, а її таємнича недомовленість. Та ми вже знаємо, куди йдемо. Через те мусимо зміцнювати свою цілісність. Цілісність особи і цілого народу. Не варто надто уповати на політиків – «князів земних». Можливо, відродження в Україні почнеться не з національного, а радше з морального і матеріального. Тоді ми об’єднаємось. Але для цього необхідне звільнення. Звільнення сердець від гніву і ненависті. І від хвилювань – більшістю вони марні. Вчімося жити і діяти в згоді з духом. У суворій чистоті душі, в душевному спокої. Як казав Світован, саме це забезпечує «сонцестояння життя».

Тарас Головко