Зима прийшла – празнички привела...

— Знаємо, що зима триває три місяці: грудень, січень і лютий. У народній традиції, — пояснює пан Василь, — зима починалася із свята Введення у храм Пресвятої Богородиці (4 грудня). Із цим святом пов’язано багато передбачень погоди та пересторог. Зокрема, люди вірили, що саме від цього дня земля має відпочивати. Її не можна турбувати – копати, орати – аж до Благовіщення, яке передує Великодню. Наступним великим святом зимового циклу є Андрія, яке відзначають 13 грудня. У народі Андрія Первозванного вважали покровителем шлюбів, молоді. Він був провісником людської долі. Зауважимо, це свято припадає на період різдвяного посту, тобто ніяких заручин, весіль. Тому напередодні й під час цього свята молодь, зокрема дівчата, влаштовувала ворожіння на свою майбутню долю. Щоправда, цикл таких ворожінь починався ще 7 грудня, на Катерини, «свято дівочої долі». Серед розмаїття андріївських обрядодійств я б ще виділив тлумачення снів. І, звичайно, це не лише жіноче свято, а й чоловіче. Ніч на Андрія була єдиною в році, коли хлопцям пробачалися всі їхні витівки. То були своєрідні парубочі гуляння. Але навіть ці традиційні розваги молоді мають свої особливості залежно від регіону. Наприклад, на Рахівщині, Тячівщині, тобто в гірській місцевості, в ніч проти Андрія дівчата брали в жменю насіння конопель, виходили у двір до ковбиці – того місця, де кололи дрова. Сіючи коноплі, волочили за собою по землі чоловічі штани. Так тричі обходили ковбицю, примовляючи: «Андрію, Андрію, коноплі сію, штани волочу – милого знати хочу». Повторюся, таких ворожінь є велика кількість і різна варіативність.

Хочеться спитати, чи побутують ще бодай десь на Закарпатті ці гарні обряди?

— Звичайно, що та автентика, яка була в першій половині XX ст., не кажучи вже про початок чи середину XIX ст., не збережена на сьогодні. Але окремі її елементи залишилися. Наприклад, на моїй рідній Іршавщині я й сам ще брав участь в андріївських хлопчачих забавах. Найпоширенішою серед наших витівок було йти до тих господарів, в яких були дівчата на виданні, і знімати там ворота. Ці ворота ставили просто на дорозі або відносили далеко в поле, присипали снігом. І дуже часто їх знаходили лише навесні, коли він розтавав.

Власне, вже й ворота не ті. Не кожні й знімеш!

— Так, раніше, щоб зняти і понести той плетений тин, особливих зусиль не вимагалось. А зараз глянеш на «царські» огорожі — не до жартів. Звичайно, в окремих селах елементи тих обрядів ще можна зустріти. Два роки тому, під час експедиційних досліджень на Рахівщині, нам вдалося записати окремі ворожіння, або, як там називають, баяння, до яких ще й сьогодні вдаються дівчата.

 За Андрієм слідує цілий цикл свят, також зі своїми цікавими обрядодійствами. Зокрема, 17 і 18 грудня відзначають благовісні дні великомучеників Варвари та Сави, які передують святу Миколи Чудотворця. На Варвари жінкам заборонялося виконувати будь-яку роботу: шити, прясти, прати білизну. За народними віруваннями, якщо дівчата ослухаються Варвари, то вона може навести на них якісь хвороби.

В особливій пошані у нас свято Миколи Чудотворця (19 грудня). Хочеться зауважити, що на Закарпатті його відзначали з давніх-давен. Як зараз, так і тоді люди вірили, що Миколай приносить дітям подарунки, що він усе бачить і дітям треба бути чемними впродовж усього року. А непослухи можуть отримати прутик. Діти до блиску вичищали своє взуття, клали на лавах біля вікон і, звичайно, з завмиранням серця чекали на ранок подарунків. У традиційній уяві українців Закарпаття саме із свята Миколая починалася справжня зима.

А це суто дитяче свято?

— Звичайно, що ні. Святий Миколай вважається покровителем скотарства, охоронцем майбутнього врожаю. Наприклад, у переддень Миколая на Воловеччині господарі, які займалися скотарством, обов’язково проводили магічні дії. Зокрема, у хлівах, де зимувала худоба, під поріг клали сокиру. На дверях малювали хрести або різні солярні знаки, тобто символи віри. Отже, це свято, яке ми зараз вважаємо дитячим, насправді мало свою специфіку і обрядовість.
Найбільше свят зимового календарного циклу припадає на січень. Офіційно Новий рік ми відзначаємо першого січня. Але ця традиція бере початок лише з 40-х років минулого століття, коли Закарпаття ввійшло до складу Радянської України. До того Новий рік зустрічали за іншим, юліанським календарем (тепер це з 13 на 14 січня). Звісно, головними в зимовий період є три празники: Різдво Христове, Святого Василя та Водохреща. Починалися вони зі святвечора (6 січня). Цього дня обов’язково тримали піст, до самої вечері нічого не їли. Як нам відомо, для вечері готують 12 пісних страв. Хочу, однак, зауважити, що кількість страв у різних регіонах Закарпаття варіювалася від 7 до 12. Щодо основних атрибутів свята, то на більшості території краю в кожній оселі встеляли сіном або соломою підлогу, лави, стіл. Стіл, присипаний сіном, був символом сімейного добробуту. Окрім того, стіл прикрашали пишним солом’яним снопом – так званим дідухом. На другий або третій день Різдва його перекладали зі святкового столу на покуття, де він знаходився до старого Нового року. Серед традиційних закарпатських страв, які готували на святвечір, слід назвати відварену цілу квасолю (дзьобачки), капусту, картоплю, горох.

На Тячівщині я бачила на святковому столі й відварені боби. Моя бабуся ще донедавна вирощувала на своїй ниві боби, щоб приготувати їх на святвечір.

— Також вживали сухофрукти і обов’язково варили узвар. Окремо хочеться сказати про кутю. Зараз її готують у багатьох закарпатських сім’ях. Але раніше ця страва не була характерною для нашого регіону. Замість неї випікали святковий хліб – кричун (киричун). Із цим хлібом пов’язана надзвичайно велика кількість звичаїв та обрядів. Наведу один з прикладів, який стосується більшості низинних районів – Мукачівщини, Ужгородщини, частково Іршавщини. Перед тим, як посадити кричун у піч, у тій хаті, де була дівчина на виданні, їй змащували обличчя медом, потім його змивали, цю воду зливали у спеціально відведену пляшечку. Частину цієї води додавали до тіста на кричун. А також вірили, що якщо трохи цієї води підлити хлопцеві, то він закохається в ту дівчину.

Таке собі приворотне зілля?

— Так. Ну і повертаючись до святвечора, то у більшості сіл і до вечері, і під час неї приймали колядників. Традиційно спочатку колядували діти, потім підлітки і старші чоловіки. Господарі зазвичай обдаровували їх яблуками, горіхами і пшеничними, вівсяними чи кукурудзяними коржиками. Такі калачики спеціально випікалися для колядників. У різних районах вони називалися по-різному: припічками, зозулями. На Іршавщині, Хустщині це печиво виготовляли у вигляді різних звірят, а очка робили із квасолин. Роздавали його молодшим колядникам. А чоловіків старшого віку могли запросити до оселі й погостити. Щодо колядок, то їх було величезне розмаїття: як дитячих, так і тих, що виконували спеціальні колядницькі гурти, так звані бетлегеми, вертепи. В одному селі, наприклад у моєму рідному Великому Раківці, таких ватаг могло бути до двадцяти. Тобто кожен куточок села, кожна вуличка мали свій гурт. Сьогодні ще колядують, є вертепи, але 20 аж ніяк не набереться. Кожен колядницький гурт мав власний сценарій, починаючи від запрошення, різних театралізованих сценок і розіграшів, закінчуючи прощанням.

Справжній міні-спектакль.

— Так. Ну, а в перший день Різдва, 7 січня, розговлялися. Після церковного богослужіння вже можна було ходити в гості, зазвичай до своїх родичів. Колядували впродовж усіх трьох днів Різдва. Колядницькі гурти мінялися між собою, йшли на інші кутки села або навіть на сусідні села.

Це було дуже гарною традицією. І зараз пам’ятаю, як мої бабуся з дідусем із Широкого Лугу Тячівського району чекали на колядників із сусідніх сіл – Новоселиці, а особливо Тарасівки. Хоча і відділяли ці населені пункти всього кілька кілометрів, а колядки були зовсім іншими. Відчутно відрізнялися колядники також одягом і манерою виконання. Зрозуміло, що аналогічно на інших селах популярними були широколужанські гурти.

— Варто згадати ще й про церковних колядників. Раніше представники церковної громади, як і колядницькі гурти, відповідно одягалися і також відтворювали якісь біблійні сюжети. Зараз цього, на жаль, вже нема. Чоловіки просто колядують, а буває навіть, що люди дарують гроші на церкву без жодних коляд.

До речі, пам’ятаю, з якою пересторогою завжди ставилися до появи на своєму подвір’ї сторонньої жінки у переддень Різдва чи Нового року.

— Так, у ці дні обов’язково першим гостем у хаті мав бути хлопець або чоловік. Такий звичай стосувався усіх передсвяткових днів: на святвечір, напередодні Василя та на так званий Бабин вечір, на Йордана. Якщо говорити далі про цикл зимових свят, то наступним йде старий Новий рік, або Василя. За народною традицією, напередодні цього свята люди з допомогою різних обрядів оберігали свою оселю, господарство, домашню худобу від злих духів: кропили свяченою водою, малювали на хлівах солярні знаки тощо. До слова, тієї традиційної для України Маланки у нас не було. В деяких селах і районах Закарпаття знову готувалася святкова вечеря, робився дідух. Але, повторюся, лише в окремих селах, бо загалом на Новий рік дідух уже згодовували худобі. Для населених пунктів, розташованих у прикордонній зоні (вздовж кордонів з Румунією, Угорщиною та Словаччиною), характерні іноетнічні впливи. Там дідух стояв до Водохреща, тобто до закінчення різдвяних свят. На Василя також пекли кричун, клали на стіл і встромляли в нього свічку. Вона мала горіти впродовж усього вечора.

Що робили потім із цим обрядовим хлібом?

— Як я вже казав, його згодовували худобі, хоча в деяких районах Закарпаття частину цього хліба засушували і зберігали. А перед Великоднем подрібнювали і давали ті сухарики покуштувати малим дітям. В окремих селах, зокрема на Великоберезнянщині й частково на Воловеччині, шматоки кричуна після Різдва клали у хлів за сволок, а потім згодовували худобі.

Василя – це таке веселе свято, коли і віншують, і знову ходять ватаги, але вже з музиками (з «гусльома», як кажуть на Тячівщині). Обходять в першу чергу оселі, де підростають дівчата. В усякому разі, я це застала у своєму дитинстві. 

— Так, день починався з того, що діти – обов’язково хлопці –  ходили віншувати. До осель, де були одданиці, і на старий Новий рік, і на Бабин вечір заходили дорослі віншувальники. У деяких місцевостях парубки брали з собою різки: скільки дівчат у хаті, стільки й прутиків приносили. Дівчата накривалися перинами, вдаючи, що сплять. А гості віншували і будили дівчат, «шмагаючи» їх тими прутиками. Подекуди це були гурти з музиками. Ну, і переходимо до Водохресного вечора (18 грудня). Чому його ще називають Бабиним? Та тому, що це ще один вечір із того новорічно-різдвяного циклу, коли дівчата вдавалися до ворожіння. Вони збиралися в окремій хаті — і починалася магія. Були різні варіанти цих ворожінь: на розжарених вугликах, на стеблинах, на дровах, на свічках тощо.

А з чим взагалі пов’язані ці традиції? Люди вірили у магію природи чи якісь надприродні сили?

— Звичайно, була віра у надприродну силу. Власне кажучи, всі ці обряди сягають сивої давнини, ще язичницьких часів, того прадідівського  культу. Люди вірили у магічну силу природи, якихось знаків, будь-якого предмета – живого чи неживого. І були певні, що саме у ці святкові дні можна було наворожити собі щасливу долю, визначити своє майбутнє.

До того ж вважається, що існують певні миті, коли небо відкривається, і твої мрії та бажання неодмінно будуть почуті.

— Саме на святвечір, опівночі (а подекуди кажуть, що за опівніч) слід дивитися у небо і загадувати бажання. Якщо в цю мить падає зірка – також добрий знак. Якщо загадаєш бажання – воно обов’язково збудеться. Щодо Йордана, то всі обряди тут пов’язані з освяченням води. Раніше після святкового богослужіння громада йшла до річки. Там вирубували ополонку, здебільшого у вигляді хреста. Вода освячувалася, її набирали з собою, в ополонці купалися.

Так само були охочі зануритися у студену воду?

— Звичайно. Всі вірили у цілющу силу освяченої купелі. Немічні, хворі, каліки купалися у хрещенській воді з надією одужати, позбутися своїх вад. Воду, набрану з ополонки, потім вживали під час недуг, нею допомагали дітям від зурочення. Цією водою обтирали вим’я корови, щоб вона добре доїлася. А також вірили, що нею можна відігнати нечисту силу, що забирає від корови молоко. Під час першої оранки, перед початком весняно-польових робіт свяченою водою кропили все знаряддя праці, сільськогосподарський реманент. Після Водохреща майже місяць великих свят не було. Аж на 15 лютого припадає Стрітення. Часто його ще називають Грімницями. У традиційній християнській вірі це свято дуже шанували. Якщо цього дня гримів грім – на ранню весну. Казали, що грім просинається тоді, коли зима зустрічається з весною. Знову святилася вода і свічки. Стрітенською свічкою обкурювали оселю, хлів і всі господарські будівлі. Цікавим був і такий обряд: вогнем стрітенської свічки на центральному сволоку, що тримав стелю хати, хліва, випалювали хрести чи інші солярні знаки.

Свято Стрітення – заключне у зимовому циклі народних свят. Іноді його вважають першим весняним святом. Після Стрітення вже починали обрізання і щеплення дерев та кущів, бралися за перші весняні роботи.

Окремо хочеться додати, що Закарпаття – дуже строкатий край в етнічному, етнографічному відношенні. Крім українців, тут компактно проживають угорці, румуни, словаки. Переплетення багатьох національних культур, звичайно, впливало і на традиційні свята й обряди. Точніше, це був взаємовплив: запозичення одне в одного найкращих народних традицій на всіх ділянках життя.

Проживання поруч християн східного і західного обрядів зумовило те, що закарпатці з повагою ставляться до всіх свят.

— Саме так. Вже давно склалася традиція, що православні та греко-католики тримали щонайменше перший день римо-католицького Різдва, Великодня й інших великих празників. А ті відповідали їм взаємністю.

Хочу ще спитати про період колядування: коли він починається і скільки триває?

 — За народною традицією колядувати можна було від Миколая. Саме з цього дня хлопці гуртувалися для розучування колядок, обмірковування сценаріїв, приготування вертепів. Хоча публічно колядки вперше звучали на Святвечір. А завершувалося колядування на Водохреща. Наступним після Йордана був день Івана Хрестителя, коли вже не колядували.

Дозволю собі запитати: а ваше улюблене свято, напевно, Василя?

— Безумовно, що цей день має для мене особливе значення. Крім того, що це свято є взагалі одним із найяскравіших у році, для нашої родини воно визначальне. Василем був у нас прадід, дід, батько, потім я, а мій син – це вже п’яте покоління з цим ім’ям!

Традиційно Закарпатський музей народної архітектури та побуту проводить цікаві заходи до різдвяних свят. Що заплановано цього разу?

— Користуючись нагодою, хотів би запросити 11 січня всіх краян та гостей міста до нашого музею на обласний фестиваль «Коляди в старому селі». Він проводиться четвертий рік поспіль, а цього разу ми вирішили надати йому традиційну символіку: проводити не вдень, а ввечері. Всі регіони Закарпаття представлять свої колядницькі гурти, щоб показати автентичні обряди колядування, віншування. Разом з учасниками у нашому старому селі вечірньої пори ми спробуємо відтворити атмосферу справжнього святвечора, яка була характерною для цих свят у давнину.

От ви казали, що багато прекрасних традицій та обрядів відійшли у минуле, залишилися лише в чиїхось спогадах. Чому важливо їх зберегти, допомогти відродитися, щоб вони і надалі залишалися в нашому житті?

— Хіба не слід пам’ятати про свої витоки? Якщо зараз цього не зробимо ми, то наші діти і внуки ніколи цього не знатимуть абсолютно. Потреба у відродженні тих свят, обрядів, відновленні традиційних народних ремесел, промислів на сьогодні є надзвичайно актуальною. Це дуже важлива справа. І ми, музейні працівники, науковці, вважаємо основним своїм завданням донести її до сучасного покоління,  зберегти у народній пам’яті.

Таїсія Грись