На відміну від інших закарпатських митців, які вчилися у Європі, Василь Свида не мав навіть вищої освіти

Василь Свида – культурний феномен нашого краю. Але не тільки через свій талант. До прикладу, багато закарпатських художників отримали європейську освіту, вийшли з освічених родин. І тут з’являється Свида…

– Справді, Ерделі закінчив Будапештську академію мистецтв, Манайло отримав вищу освіту в Празі, Коцка стажувався в Римській академії мистецтв. А Василь Свида європейської освіти не здобував. Він народився в бідній родині, був восьмою дитиною в сім’ї. Вони з братом Федором – близнюки. Але все життя жартували, що Василько молодший. Василь закінчив три класи церковної школи і… пішов пасти вівці. На освіту бракувало коштів. Але вже тоді дали про себе знати його здібності – те, що згодом стало його фахом, те, що, власне, і зробило Свиду Свидою. Його завжди тягнуло до обробки дерева, різьблення орнаментів, які він робив простим ножичком. Навчався у Нижніх Верецьках (тепер Нижні Ворота). Навіть скажу, як точно це називалося: школа полонинського та верховинського господарювання. А потім випадково прочитав оголошення про набір до Ясінянської школи з обробки дерева. За умовами навчання там був гуртожиток (для незаможних він надавався безкоштовно). І це теж мало своє вирішальне значення для Свиди. Крім того, школа давала дуже ґрунтовні знання. І саме тут було закладено підвалини його професійної майстерності.

Та все ж треба було ще й заробляти на прожиття...

– Це були 30-ті роки минулого століття, роки великої економічної кризи, наслідки якої були дуже помітні. Насамперед, тисячами безробітних у нашому краї. Батько не став винятком, він теж опинився без засобів до існування. Тимчасово працював у приватних майстернях в Ужгороді та Мукачеві. А потім вирушив до Чехословаччини, бо чув, що там можуть бути потрібні такі майстри. Але дійсність виявилася значно суворішою. Такої роботи він не знайшов ні в Празі, ні в північній Чехії. Потім хтось йому порадив податися в Брно. Їхати вже не було можливості – не мав грошей. То він із Праги до Брно добирався пішки. І, звичайно, не без пригод. Не маючи можливості притулку, в одному місті звернувся до поліції. Там-таки й переночував, але в камері для тимчасово затриманих. Його спочатку допитали. А потім, не знаючи, що з ним роботи, залишили на ночівлю.

В Брно за тією адресою, яку йому порадили, теж із роботою не пощастило. Обійшов ще кілька майстерень. І треба ж такому статися – у цьому переліку майстерня братів Котрбових була останньою. Саме тут він і залишився. Склав невеличкий іспит. Його зобов’язали вирізьбити розетку за взірцем із журналу. Він із цим впорався досить швидко. А господарі, в свою чергу, одразу відчули, що з хлопця буде добрий майстер.

А зараз я думаю, що цей шлях до роботи у два місяці завдовжки став для нього дуже важливим. Він був важким не тільки фінансово, фізично, але й морально: людина не могла знайти застосування собі, своєму фаху. Думаю, в майбутньому саме цей період заклав дуже сильну мотивацію для його творчості.

З УЛЯНОЮ СМОЛЯКОВОЮ ВІН ОДРУЖИВСЯ МАЙЖЕ ОДРАЗУ

А як познайомився з майбутньою дружиною? Адже знайшов її за тисячу кілометрів…

– Вони з мамою вперше побачилися в Будинку творчості в Латвії. В 1949 році батька разом із Золтаном Шолтесом направили на творчу базу. І саме тут він познайомився із працівницею Будинку творчості Уляною Смоляковою. В них було шалене кохання. І одружилися вони майже одразу. Йому тоді було 36, і тому такий крок був свідченням справжніх почуттів. Вони прожили гарне життя, не пам’ятаю, щоб сварилися. Крім того, батько був поступливим, не любив конфліктувати. Із листування та фотографій, які збереглися, можна сказати, що він закохувався і в рідному селі, і в Чехії. Та саме мама виявилася його найбільшою особистою удачею в житті. А щодо Чехії, то я прагну в майбутньому побувати в тих місцях, де жив і працював батько у 1937—1945 роках. Цікаво було б зустрітися з нащадками родини Котрбових. У них, напевно, збереглися цікаві матеріали до біографії Василя Свиди. Адже Герман в одному з листів пише, що він зберігає все, що надсилав йому Василь.

♦ Робота Василя СВИДИ: "Поцілунок матері"

В Ужгороді у 30-х уже існувало сформоване мистецьке середо­вище. Як воно сприйняло Василя Свиду?

– Додому Свида повернувся в червні 1945-го. Вже тоді він настільки жив мистецтвом, що найперше подався на обласну художню виставку в Ужгороді. Оголошення прочитав випадково. У цей час він мав епізодичні зустрічі тільки з Бокшаєм у середині 30-х років. Інших закарпатських художників не знав. І от тільки на цій виставці познайомився з іншими корифеями – Ерделі, Коцкою, Грабовським, Манайлом, Борецьким. Показав їм деякі свої роботи, які привіз із Чехії: тарілку, різьблення. І отримав найвище схвалення. Ця підтримка справді стала великим імпульсом для подальшої роботи.

Але житла в Ужгороді він одразу не отримав…

— Так, спочатку повернувся у рідне Пацканьово на Ужгородщині. І тому Коцка запропонував йому оселитися в нього. Це справді благородний вчинок. Там він прожив аж до 1952-го. Цим періодом датуються роботи, які зараз вважаються класикою українського народного мистецтва. В цьому будинку народився і я. А згодом родині виділили дім. Майстерні поки не мав, то спочатку в кухні працював, потім вивільнилася одна кімната, друга. А згодом йому віддали другий поверх будинку.

Ви можете сказати, як саме він працював? З чого починалася робота?

— Схема творчої праці була приблизно така. Якщо йшлося про якийсь рельєф або тарілку з різьбою, попередньо робився малюнок. А для скульптури спочатку батько ліпив ескіз, без проробки деталей – щоб схопити настрій. Якщо йому подобалося, з цього ескізу робив модель – такої величини, яку, передбачав, матиме й майбутня скульптура. Найчастіше для цього брав глину. А вже потім, за допомогою пунктир-машинки все це переводилося в дерево. Інколи модель відрізнялася від кінцевої роботи або композиційно, або додавалися деталі, але від цього кінцевий твір тільки вигравав.

А ще він був величезним працелюбом. Думаю, це ставлення до роботи заклалося в ньому ще в Чехії, в майстерні братів Котрбових. Там треба було працювати по 10 годин на день, щоб впоратися із обов’язками. І тільки після цього він міг робити щось своє. Звичайно, коли так складається впродовж десятиліть, то це великі навантаження. Адже працював він буквально щодня. Перешкодити цьому могла тільки велика втома або громадські справи.

Дружина не обурювалася таким станом справ у родині?

— У них так склалося із самого початку, що вони поважали труд одне одного. Мама взяла на себе практично всі турботи по господарству, і я не пам’ятаю, щоб вона висловлювала якісь нарікання. Можна сказати, що пожертвувала собою, аби дати можливість батькові працювати творчо. Мама пережила тата на 14 років. А захворів батько якось раптово. В принципі, був здоровою, витривалою людиною. Особливо ніколи ні на що не скаржився. І коли виявилося, що у нього невиліковна хвороба, то було вже запізно. Після операції він прожив усього п’ять тижнів.

ЧИ БУТИ МУЗЕЮ ВАСИЛЯ СВИДИ В УЖГОРОДІ?

Ваш батько перебував і на досить «конфліктній» посаді — голови облорганізації Спілки художників. Як йому вдавалося зберігати толерантність у такому цікавому, але непростому середовищі?

– Це для мене загадка й досі. Адже він не мав навіть вищої освіти. Тому багато художників переважали його, принаймні дипломами. Думаю, що справді ця робота йому давалася завдяки його толерантності та незаперечному творчому визнанню не тільки на Закарпатті, але і у всьому колишньому Союзі. Про це говорить і такий факт, що певний час Свида входив і до правління Спілки художників СРСР.

Щоправда, були й непорозуміння. Хоча б з тим самим Коцкою. І тривали вони досить довго. Надто це були різні натури, різні характери. Але у 1986-му саме з Коцкою у них відбулася спільна виставка в Будапешті, яка пройшла з великим успіхом. І ця подія їх знову зблизила.

У ювілейний рік про Василя Свиду знову багато говорять і цю дату відзначають на всеукраїнському рівні.

— Так, у травні цього року Верховна Рада України прийняла постанову про відзначення 100-річчя Василя Свиди на державному рівні. Зокрема, в середині листопада відкрилася ретроспективна виставка в Києві – на території Києво-Печерської лаври. Тут експонуються роботи, що знаходяться в фондах Національного музею українського народного декоративного мистецтва, з Національного художнього музею. А також вперше ми привезли туди сім робіт із Закарпатського обласного художнього музею ім. Й.Бокшая. І триватиме виставка безпрецедентно довго – до 15 січня. А наприкінці минулого місяця в Ужгороді відбулася всеукраїнська науково-практична конференція «Митець воістину народний», присвячена ювілею. Були також цікаві публікації і в пресі, і в мистецьких часописах.

Знаю, що сьогодні обговорюється питання про створення музею Василя Свиди...

– Тут розглядаються два варіанти. Перший – розширити комплекс будівель на Жупанатській площі, в якому знаходиться Художній музей ім.Й.Бокшая. Тут можна було б розмістити в окремих приміщеннях роботи корифеїв крайового мистецтва. На жаль, я не бачу такої можливості у найближчі роки.

Більш реальним є створення будинку-музею, де жив і працював Свида. Адже тут у незмінному вигляді збереглися його майстерня, десятки робіт, які дають уявлення про процес роботи: від ескізу, моделі до кінцевого твору. Жоден інший музей, крім меморіального, не дасть можливості показати всього цього разом. На базі такого закладу можна буде навчати наших студентів, проводити туристичні атракції, виставки. А взагалі механізм створення такого музею простий: якщо держава викуповує будинок під музей, ми, родина, в свою чергу, всі роботи Василя Свиди даруємо державі.

Мар’яна Нейметі