Володимир Вернадський і Угорська Русь

Звернення до історії було не тільки елементом культури вченого, але і наслідком різнобічного виховання і внутрішньою потребою. Приводом до написання Володимиром Вернадським статті «Угорская Русь с 1848 г.» була поява у третьому номері часопису «Русская мысль» за 1880 р. публікації під назвою «Голос из Угорской Руси», автор якої, розповідаючи про утиски угрорусів з боку властей, звертався до правлячих кіл Росії з проханням дати дозвіл угорським русинам оселитися у Криму, європейській Росії і навіть у Сибіру.

Хоч стаття В.Вернадського з невідомих причин не була завершена (робота над нею тривала протягом 1880 – 1885 років), вона викликає не тільки науковий і політичний, але й чисто пізнавальний інтерес. Учений, стоячи на демократичних позиціях,  як супротивник великодержавного шовінізму сформував свій власний науковий погляд на історичний процес загалом і на історичне минуле Угорської Русі зокрема, відстоював думку про етнічну спільність закарпатських русинів з українцями, що жили на схід від Карпат, порушив проблему міжнаціональних відносин, торкнувся питання про роль національної інтелігенції у суспільному житті, підняв голос на захист угорських русинів — закарпатських українців, дав свою оцінку політичним і культурним діячам краю того часу.

Cтаттю В.Вернадського пронизує думка про автохтонність населення Угорської Русі (Закарпаття) — складової частини того народу, який проживає у Галичині і в Наддніпрянщині, що в їхній історичній долі є багато спільного. Так, розглядаючи історичне минуле Закарпаття до 1848 р., він порівнює його з історією українських земель, захоплених Польщею, і відзначає, що закарпатські українці терпіли такий же гніт з боку угорських феодалів, як і від польської шляхти, і тому в обох випадках формою протесту були селянські повстання.

Особлива увага приділяється подіям 1848 – 1849 років в Угорщині та участі в них закарпатців, які покладали на революцію великі надії, чекаючи свого звільнення, але наслідками були глибоко розчаровані. В цілому позитивно оцінюючи діяльність одного з керівників угорської революції Лайоша Кошута і вказуючи на прогресивні моменти його програми, В.Вернадський зумів побачити непослідовність та суперечливість його позиції у вирішенні аграрного та національного питань. «Кошут представляет из себя, — писав він, — замечательный тип человека, передового по своим воззрениям и вместе с тем крайнего узконационального патриота. Как социальный реформатор он привлёк на сторону венгров массу народонаселения угрорусского, но всё было испорчено другими действиями его и его товарищей». В.Вернадський оцінив діяльність Лайоша Кошута більш фахово, ніж окремі угорські історики, які замовчували слабкі сторони його програми. В той же час він позитивно оцінив діяльність Шандора Петефі та його однодумців, «которые требовали свободы всего мира и освобождения всех порабощенных народностей”.

Володимир Вернадський дійшов висновку, що після реформи 1848 р. становище угроруського селянства значно погіршилося. Учений не погоджується із твердженням тих, які вважали, що основна причина його зубожіння — надмірне вживання «паленки». На його думку, корінь зла — в обезземеленні сільських трударів: після реформи селяни володіли третиною того, що мали до 1848-го, в той час, коли прямі й непрямі податки зросли в п’ять разів.

Значне місце у статті приділено характеристиці діяльності Олександра Духновича, Олександра Павловича, Івана Раковського, які боролися за відродження духовного життя краю.

Інший рукопис В.Вер­надського «Заметки, выписки и библиография об Угорской Руси и угрорусах» умовно можна розділити на дві частини. Перша стосується різних сторін життя краю і охоплює період другої половини ХІХ ст., із якої дізнаємося про чисельність русинів Угорщини, яка напередодні революції 1848 – 1849 років становила близько 480 тисяч; про діяльність товариства св.Василя Великого і його вплив на шкільну освіту, видання й розповсюдження книг рідною мовою; про існування двох руських друкарень в Ужгороді в кінці ХІХ ст. тощо. Не оминув автор розгляду постаті Анатолія Кралицького, який увійшов в історію як письменник, перекладач, історик, етнограф, фольклорист, що залишив після себе значну літературно-наукову спадщину, у творах якого головною лінією проводяться ідеї слов’янської єдності, боротьби проти асиміляції місцевого русинського (українського) населення.

Друга частина «Заміток» торкається усної народної творчості, зокрема, прислів’їв і приказок, які побутували в Угорській Русі. Їх поява, ймовірно, пов’язана з тим значним процесом збирання і публікації уснопоетичної творчості краю, який розгорнувся у другій половині ХІХ ст.

Володимир Вернадський зробив огляд більше 50 прислів’їв, опублікованих Миколою Надєждіним, Іваном Срезневськимта  Олександром Дешком, які побутують у місцевого населення: русинів, мадярів, євреїв, волохів, наводить паралелі прислів’їв, наприклад, угроруських і українських, і доходить думки, що їхня схожість — це результат впливу на усну народну творчість однакових соціально-економічних умов, в яких вони створювалися.

Для розуміння буремної епохи початку ХХ ст., в якій жив і творив природодослідник, особливе значення становлять «Щоденники Володимира Вернадського», в яких очима сучасника подій дається їх оцінка з позиції мислителя і громадянина. У 1918 р. він зробив такий запис: «Я чувствую, что меня эта моя юношеская идея её [Угорської Русі — Авт.] защиты все более привлекает». І далі, вже за рік, 1919-го, він писав: «В газетах известие о создании автономии Карпатской Руси в Чехии. Удивительная судьба Угорской Руси! Её судьба всегда глубоко меня интересовала — но я никогда не думал, чтобы можно было дожить до такого факта, который теперь происходит. Помню мои разговоры об Угорской Руси с Драгомановым, который считал какой-то священной обя­занностью её защиту. О том же я имел длинный разговор в Москве с М.С.Грушевским».

У 2009 р. побачило світ видання О.Мазурка «Володимир і Георгій Вернадські про Угорську Русь». У книзі вперше подається докладна біографія сина В.Вернадського — історика Георгія Вернадського (1887 – 1973) та обширна бібліографія його праць, оскільки про нього як емігранта у радянські часи практично нічого не писали. У виданні вперше оприлюднюється і біографія Івана Васильовича Вернадського (1821 – 1884), батька В.Вернадського і діда Георгія, що дає змогу виявити причини зацікавлень Володимира та Георгія Вернадських історією Угорської Русі: виявляється, що власне Іван Васильович започаткував збір матеріалів з історії цього регіону, а згодом цю справу продовжили його син та онук.

Павло Пеняк, Мирослав Шевера