Казкар із серцем дитини

Василь Шкіря вже два десятки літ творить власні казкові світи

Казкар із серцем дитини

Василь Шкіря — журналіст і казкар з Іршави. Першу свою казкову оповідь він написав ще у шостому класі, а нині його знають і дорослі, й малі як автора книг казок «Як Осел вогонь сховав», «25 казочок для маленьких діточок», «Розбиті серця», «Три багаття», «Візок казок», «Король жебраків», «Іван Сила і брати-розбійники», «Чупакабра». Цими днями письменнику, до речі, виповнилося 55 років, а він усе ще на світ дивиться дитячими очима. Сьогодні спробуємо з’ясувати, як це йому вдається…

Василю, свою першу казку пам’ятаєш?

— Так. Я написав її про подорожник і надіслав у обласну газету “Молодь Закарпаття”.

Чи читаєш або розповідаєш власні казки своїм дітям і внучкам?

— Над казковими сюжетами я працюю довго. Інколи не тільки місяцями, а й роками. Тому часто і діти, і внучка допомагають спрямувати сюжет у відповідне русло. І це — закономірно. Казка насамперед має бути цікавою, захоплюючою і корисною для читача.

Кажуть, дитячий письменник, казкар — це доросла людина із серцем дитини…

— А інакше бути і не може. Усі діти — мрійники. Я теж завжди живу вірою і надією. Тому й сподіваюся на краще. Ще такого не було, щоб підготовлена до друку книжка не побачила світ. “Чупакабра” — уже п’ятнадцята моя книжка казок.

Дитячих письменників, а тим більше творців казкового світу не так вже й багато на Закарпатті. Чи відчуваєш дефіцит фахового спілкування в цьому плані?

— Кожен письменник будує власний казковий світ. І при зустрічі ми ніколи не розповідаємо про свою творчу кухню. Тому дефіциту фахового спілкування не відчуваю.

Чи завжди життєві перипетії можуть стати реальною основою казкового сюжету?

— А я майже усі казкові сюжети беру із життя. І в цьому мені допомагає робота в газеті. Пригадайте історію. Майже всі великі письменники починали, співпрацюючи з газетами чи журналами, були великими мандрівниками. Любили подорожувати Байрон, Мольєр, Гете, Шіллер, Гейне. Саме під час мандрівок знаходили сюжети для своїх творів Пушкін, Гоголь, Лев Толстой, Леся Українка, Іван Франко. Багато подорожував Федір Зубанич. Із сучасних закарпатських письменників полюбляють мандрувати Василь Густі, Василь Кухта, Дмитро Кешеля, Петро Ходанич… Кожна подорож, зустріч — то окрема історія. Письменник повинен знати життя. Лише тоді він буде цікавий для читача, а його твори — змістовними, насиченими подіями і фактами, нестимуть заряд позитивної енергії, матимуть в собі магію чарівного слова.

Ти працюєш як сова чи як жайвір?

— Працюю над казкою лише пізно вночі. Майже як сова. Однак лише тоді, як є творче натхнення. А коли починаю писати, то забуваю про все на світі. Мені байдуже, що надворі ллє дощ, гримить чи в сусіда на другому поверсі говорить радіо або сміються діти… Я думками вже разом зі своїми героями. Ні на хвилинку не можу відлучитися від тексту. Інакше казка на цьому закінчиться. І тоді все треба буде починати спочатку.

Чи було так, що ти придумав сюжет, фабулу казки, а потім це зустрілося в житті?

— Безумовно. Життя — це казка. Хто б подумав 200—300 років тому, що взимку будемо їсти свіжі овочі, людина полетить у космос або діти народжуватимуться … в пробірці?!

Ти журналіст, редактор, письменник, казкар. А яка ноша найважча?

— І те, і те. Як журналіст — відповідаєш за надруковане слово, як редактор — за газету, колектив, фінансовий стан, а як казкар — за юного читача.

Як ти думаєш, на який орден заслуговує дружина казкаря?

— На золотий, обсипаний діамантами. Це ж треба терпіти людину, яка прокидається опівночі (а в мене це рівно о першій годині) і береться за перо! А ще коли вистукував на друкарській машинці. Це — жахливо! Сусід вранці питає: “Ти що там стукав цілу ніч?”.

Чи були в твоєму роду або в рідному селі казкарі, чи творчі люди?

— У рідному селі було багато казкарів. Уже тепер, з часом, шкодую, що не записував їхні оповіді. Вийшла б непогана книжка. Дотепер продовжує шукати народні перлини фольклорист Іван Хланта з Ужгорода. А творчих людей у моєму рідному селі Загатті чимало. Це основоположник закарпатської школи живопису Адальберт Ерделі, член Спілки художників СРСР Андрій Синетар, відомий митець Василь Пинзеник…

Василю, якби не пішов у журналістику, ким би став за професією?

— Важко сказати. У газеті я працюю вже 33 роки.

Сам які казки в дитинстві більше любив: народні чи авторські?

— Напевно, народні. У них реальні дійові особи переплітаються із фантастичними, і кожен щось цікаве й повчальне для себе тут знайде.

Ти своєрідний за стилем, а кого із письменників вважаєш своїм вчителем?

— Письменника Степана Жупанина, який одного разу при зустрічі сказав: «Я читав твої твори. Непогано пишеш. Однак у тебе найкраще виходить казка. Тому не марнуй часу. А пиши те, що найбільше тобі до душі».

Жодна з твоїх збірок ніколи не була обділена увагою критики. Хто із рецензентів найбільш глибоко порозумів твою творчість?

— Напевно, Сергій Федака. Самі назви чого вартують: “З обрізом — на золоту рибку”, “Із чупакаброю по Іршаві”. Він так уміє обіграти і написати, що я дивуюся: невже це я? Звісно, з боку краще видно…

Чи писав казки на замовлення?

— Ніколи.

Побутові перипетії слугують щедрим грунтом для казкової творчості, а політичні події не пробував спрямувати у казкове русло?

— Писав, звісно. Але побутові надихають більше. Вони, напевно, більш зрозумілі.

Чи займався ти переписом у своєму казковому зоопарку: скільки там героїв?

— Цим я зацікавився ще кілька років тому. Підрахував, що у закарпатському казковому зоопарку усього кілька героїв: ведмідь, лисиця, зайчик і їжак. Тому і вирішив розширити цей діапазон. Чупакабра — один із них.

Чи є такі, що переходять із казки в казку?

— У Києві зацікавилися моїми казочками про зайчика — їх найбільше. Запропонували видати їх окремою книжкою — “Пригоди білявчика”. Були б гроші…

Не кожен із художників здатний проілюструвати казку. Хто твій улюблений митець і чи є ще той, пензель якого бажав би впустити до своєї казки?

— Більшість моїх книжок ілюстрував художник Василь Ловска з Ільниці. Він —дуже талановита людина. Найбільшим нашим спільним проектом є “25 казочок для маленьких діточок”. Якби він жив за кордоном, то був би успішним майстром пензля. Мав би свій котедж, купу грошей, а також можливість займатися творчістю.

Скільки написано на сьогодні казок?

— Скажу відверто, не знаю…

А скільки видано?

— Теж не рахував. Але до ста вже, напевно, є.

Чи є в тебе переклади на інші мови?

— Мої казки перекладені на російську, угорську і словацьку мови. Але це, як правило, газетні варіанти. А хотілося б, звичайно, більшого.

Чи є герої казок, в яких би твої друзі могли впізнати себе?

— Мені колись один високопосадовець сказав: ти дивися, про що пишеш… Слава Богу, що живемо в часи, коли немає цензури. Інакше…

А себе самого чи своїх рідних змальовував у казці?

— І не раз. У житті чого тільки не буває. Доводиться бути і лисицею, і ведмедиком, і їжачком, і вороною, і сорокою….

Казки, написані тобою в юності й тепер, різняться?

— Звичайно. Тоді сам був дитиною, а тепер я вже доросла людина, але… з дитячим серцем. Діти тоді замість комп’ютерних ігор читали в бібліотеці книги. Ті, хто писав і малював, мали можливість друкувати свої твори в газетах і журналах. Тепер газети заповнені рекламою, бо інакше не виживуть. Кожне видання саме бореться за місце під сонцем. Раніше такого не було.

Важко було долати упередженість у сприйнятті оточуючими тебе як казкаря?

— Звичайно, життя прожити — не поле перейти. Різні трапляються люди. Один мій знайомий так і сказав: “А що ти нового напишеш?”. І назвав ті казки, на яких виховувалося не одне покоління, — “Рукавичка”, “Ріпка”, “Колобок”, “Кіт, цап і баран”, “Коза-дереза”, “Когут, песик і лис”, “Котигорошко”. Він, напевно, і дотепер не розуміє, для чого твориться літературна казка. А саме в цьому жанрі плідно працювали і працюють Іван Франко, Марко Вовчок, Леся Українка, Володимир Ладижець, Степан Жупанин, Галина Малик.

А казкар може вичерпати джерело свого натхнення?

— Ніколи! Джерело творчого натхнення — невичерпне. Воно — як море, ні, більше — океан… У мене чимало задумів, які просто просяться на кінчик пера, щоб викласти на аркуші паперу. Як завжди — бракує часу.

Про деяких багатих письменників відомо, а чи знаєш ти багатих в матеріальному плані казкарів?

— В Україні — ні. Майже 90% письменників шукають для видання своїх книг спонсорів. На хліб мушу заробляти роботою в газеті. Інакше не проживеш.

Чи знаєш ти, як, скажімо, кухар, рецепт написання казок?

— Він простий: талант плюс велика працелюбність. Змушувати себе писати не треба. Без творчого натхнення навіть не беруся за ручку.

Ти багато зустрічаєшся з дітьми, своїми читачами. Яке найнесподіваніше запитання отримав від них?

— Напевне, про життя на Марсі. Його мені поставили учні Іршавської ЗОШ І—ІІІ ст. №2. Звідки, мовляв, я знаю, як там? Відповідь проста – то моя творча уява. А самому подумалося: вони таки прочитали мій роман-фентезі «Про Василька, Марсіяну і НЛО». Це, звісно, радує.

Ти казкар кінця ХХ — початку ХХІ століття. Як гадаєш, яка епоха в історії людства найкращим чином відповідає казковому духу?

— Попри те, що ми вже багато досягли в науці, техніці, медицині, космосі, казкових таємниць вистачає. Наприклад, будова мозку людини. Комп’ютеру ще далеко до нього. Людині властиво думати перед тим, як прийняти рішення. А машина тупо виконує те, що передбачено програмою.

Казка передбачає ауру чарівності. Ти піддаєшся чарам?

— Усі люди піддаються чарам. Досить чоловікові вийти на вулицю і побачити гарну жінку. І він одразу змінюється: покращується настрій, стає добрішим.

Який світ багатший: реальний чи казковий?

— Звісно, що казковий. На Марсі давно вже настав омріяний нами комунізм чи пак рай. Там є усе. Куди нам до марсіян?!

Якщо народжується казка, то у світі твориться більше добра. А чого у ньому нині більше: добра чи зла?

— Напевне, добра. Ні, зла… Якщо відверто, важко сказати. Ми живемо ніби в двох світах: один темний, жорстокий, де панує користолюбство і насильство. Але це не зі злої волі людини, а породжене нашими повсякденними клопотами...

Чому навіть у казці добро має боротися зі злом: для захоплюючого сюжету, виховного процесу чи щоб світ не почорнів від зла?

— На добрі і злі побудований світ. Тому вони завжди переплітаються у художній літературі. Не виняток і казки, які пропагують найкращі якості нашого народу – душевну щедрість, мудрість, поміркованість, врівноваженість, порядність і принциповість. Вони спонукають нас звіряти свої помисли із досягненням народної моралі.

А добро може перейти у зло чи тільки зло може одягнути личину добра?

— У житті всяке трапляється. Тому недаремно є чимало казок про вовка в овечій шкурі.

Ти не пробував писати казки для дорослих?

— У мене таких вдосталь. До двадцяти. Якось зайшов у бар, а там два заробітчани хваляться один одному: «Я був у Чехії. Працював у фермера. Щомісяця одержував до 700 євро». – «А я робив на заводі. Там усе на кнопках. Не робота, а відпочинок. Менше 800 євро не мав». Посидять годинку-другу, нап’ються до чортиків і починають один від одного гроші позичати. Згодом виявиться, що в обох у кишенях гуляє вітер. Уже написав кілька казок на цю тему. Головне для казкаря – усе помічати, занотовувати в блокнот, а коли просіється усе через серце, треба викласти на папір — і казка готова.

Кого б із своїх казкових героїв хотів би поселити поряд із собою?

— Усіх! Вони для мене – як пальці на руці. Усі мої, рідні, за всіх переживаю, хвилююся, бо вони вже самостійно пішли в життя. Тепер головне – як сприйме їх маленький читач.

А сам би хотів пожити в казковому світі?

— Вважаю, що у всіх із нас життя — як казка. Лише у кожного свій сюжет. Про будь-яку людину можна написати окрему книжку. І, повір, вона буде цікавою…

Михайло Ісак

 

26 травня 2013р.

Теги: Шкіря, казка

Коментарі

Аттіла К 2013-05-27 / 09:38:38
Вітаю!
Побільше б таких талановитих людей! Обовязково шукатиму твори автора.
Творчої наснаги Вам пане Василю!

Григорій Сковорода вийшов у словацькому перетлумаченні пряшівця Івана Яцканина
Втрачені церкви Закарпаття повернуться на культурну мапу
/ 5Найбільша в Україні приватна альпійська гірка розташована в Кам’яниці
/ 2Справжня історія воловецького трампліна
/ 3Заради спорудження Теребле-Ріцької ГЕС затопили кілька сіл, але вільшанці до останнього не вірили в її запуск
/ 5Оксана Ганич була ровесницею епохи Карпатської України й першою жінкою – доктором наук на Закарпатті
Цінова гойдалка на закарпатському ринку квітів і ярини
/ 1Мешканець Тячівщини вже роками виготовляє соляні лампи та створює соляні кімнати
/ 1У Тересві похована "Чорна графиня" – дружина одного з найвідоміших угорських митців ХІХ століття
На Закарпатті працює 4 400 лікарів та 9,5 тисяч медсестер та фельдшерів
На Закарпатті розкидуватимуть "вакцинаційні" брикети від сказу
На Закарпатті 80% пенсіонерів уже отримали монетизовані субсидії
/ 1Закарпатська спортсменка стала володаркою Кубка Європи із фристайлу-слоупстайлу
В Іршаві відкрили експозицію "Прикордонник Василь Попик – захисник Карпатської України"
"Шлях Пинті" врочисто відкриють наприкінці травня на Виноградівщині
Кращих легкоатлетів-2018 відзначили на Закарпатті
Василь Горват побачив "Зірки впритул"
Закарпатець Василь Сочка робить пластичну скульптуру... із космосу
Мозковий інсульт: Більше ризикують чоловіки й люди похилого віку
Кам'яні дрозди та інші птахи Олексія Лугового
Ужгород у 2022 році претендуватиме на проведення міжнародних дитячих ігор
Закарпатські письменники знову представлені у черговому номері "словацько-українського" журналу "Дукля"
Головні державні свята в Ужгороді відзначатимуть із квітковим велетенським тризубом і ходою зі 100-метровим прапором
Через терни – до волі. Про свою долю політв’язень оповів у книжці
/ 2На Закарпатті зареєстровано 5,2 тисячі безробітних у пошуку роботи
» Всі записи