Видноколи його серця. Цієї неділі Василеві Попу виповнилося б 80 років

У хрестоматійному творі Тараса Шевченка «Садок вишневий коло хати» міститься оптимістичний образ плугатаря, який у процесі важкої праці співає. Чи не висловити б припущення: коли б у майстерні українського художнього слова, зокрема, у його критичному цеху завжди самовіддано, без проявів надмірного конформізму, працювали одержимі ковалі мовних шат, то світ краще знав би надбання Шевченка, Франка, Лесі Українки. Згадаймо добу, коли за межами України, у далекій Женеві, лунав дзвінкий і мужній голос Михайла Драгоманова, без перебільшення, першого всесвітньо визнаного українського журналіста. Його естафету не тільки перейняв, але й примножив, поширив, утвердив Іван Франко в історії взаємодій української літератури зі світовим письменством. Очевидною постає ясність слова та осягнення його сутності у працях Лесі Українки, А.Кримського, Д.Донцова, М.Рильського, О.Білецького, а також І.Денисюка, І.Дзюби, М.Жулинського, М.Ільницького, А.Погрібного, Г.Сивоконя, Р.Гром’яка, В.Марка, Г.Клочека, Т.Салиги. Звісна річ, тут не мовиться про однаковий критерій всезагальної оцінки критичного доробку; радше навпаки – хотілось увиразнити тяжіння того чи іншого критика до факту як визначальної домінанти літературного процесу загалом. Тому не словеса в решеті, яке нерідко вертіли і нині вертять у заможних руках «державні гранослови», а чуттєве сприйняття самоствердження народу на теренах духовних устремлінь. Ось позиція, що визначає неминучість справді змістовного автографу того чи іншого дослідника літературного процесу. У цьому контексті можна назвати і Василя Попа з міста над Ужем.

Він уперше побачив світ під високим небом Хуста. Це сталося 27 січня 1933 року в селі Рокосово. Звідси в тиху та ясну погоду зримо видніються все ще живі руїни древнього замку… З того дня Тисою прокотилася не одна хвиля смутку, що судилася Срібній землі.

Творчі дороги Василя Попа вели до двох храмів – університету, де він був добре знаний як кандидат філологічних наук, доцент, завідувач кафедри; іншим самобутнім для нього храмом була Спілка письменників України. Тут і там вчений-літературознавець і критик був поміж своїми. Адже мовиться про чималий загін літераторів Закарпаття, доробок якого був і залишається досі вагомим в українському письменстві. Хоч, ніде правди діти, часом бракувало єдності поступу… І тут лагідна порада тодішнього очільника письменницької організації була до краю потрібна. А ще в особі критика кожен мав досвідченого наставника. Передусім для тих обдарованих, кому припадає перейняти творчу естафету – знак органічного зв’язку між поколіннями літераторів. Майже про кожного з них Василь Поп сказав своє виважене слово, виступаючи, як правило, або упорядником-відкривачем, або ж автором ґрунтовних передмов. Нерідко – це широко закроєні студії про життя та творчість Марка Бараболі, Миколаї Божук, Д.Вакарова, В.Вовчка, Ю.Гойди, В.Густі, Л.Дем’яна, О.Духновича, А.Дурунди, С.Жупанина, Ю.Керекеша, Д.Кешелі, В.Кохана, В.Ладижця, О.Маркуша, Ю.Мейгеша, С.Панька, Ф.Потушняка, М.Томчанія, В.Фенича, І.Чендея, П.Ходанича, Ю.Шипа та багатьох інших трударів на літературному полі краю гір і долин… З-поміж літературознавчих праць назву такі ґрунтовні видання, як «Гори і люди !» (1997), «Юрій Мейгеш» (1997), «Творчість Михайла Томчанія» (1997), «Реальний і віртуальний світ Дмитра Кешелі» (2005). Можна тільки пошкодувати: тираж названих позицій був настільки мізерним, що він не дійшов до широкого читацького загалу. Зрозуміло, не втратили свою значимість і попередні літературно-критичні нариси, опубліковані автором окремими збірками: «Струмки великої ріки» (1961) та «Юрій Гойда» (1963).

Що впадає в око, коли доводиться читати літературознавчі студії Василя Попа? Це передусім не окрик всезнаючого майстра-метра, а спокійна розмова, кажучи приповідкою, «про літо, що без грому-блискітки не буває», про таїни слова, що нерідко не стеляться добром навіть під пером такого собі сучасного класика, залитого сметаною широкого визнання не лишень «у вузьких колах»… Василь Поп так і називає той чи інший свій критичний виступ, наприклад: «Світ його героїв: Роздуми над новою збіркою Д. Кешелі «Пора грибної печалі» тощо.

Василь Поп покинув світ живих так несподівано 31 березня 2008 року. Серед щоденникових нотаток знаходжу той запис, який віддзеркалює враження від відвідин його скромної оселі. Що було для неї примітно? Робітня Василя Попа була заповнена китицями-книжками, газетними купками, архівними матеріалами. Здається, тут нема місця для декоративної різьби, бо навкруг – одне друковане слово. Без сумніву, його особливий поклик душі полягав у тім, щоб піднімати твори авторів духовного літопису Закарпаття – галузки могутнього дерева української культури – до рівня самобутнього художнього явища. Ні, не підробленого, а тільки осмисленого знавцем своєї справи, дослідником глибинних процесів, що відбуваються в літературному річищі. З трепетним болем промайнули в його оповідці гострі випробування, які довелося пережити (так, з волі лукавих малолюдків) в осінні дні 1969-го, коли цькували його за «Березневий сніг» Івана Чендея. Василь Поп захищав побратима, бо знав: автор роману «Птахи полишають гнізда» творив названу збірку зі сподіваннями на щасливу березневу провесінь… Без сумніву, зустрічі з Василем Попом переконували: його творчий набуток – це щоденна робота невтомного серця. А ще – ясність слова, власне бачення колориту з-під плідного пера... Допоки жив і творив. Для Василя Попа як літописця літературного процесу Закарпаття праця зі словом була сенсом його життя.

Микола Зимомря. Ужгород—Дрогобич

Змалечку нас оточувала аура творчості, адже батько ніколи, навіть на відпочинку, не полишав своєї письменницької та наукової праці. Пригадую, як на відпочинок у мальовничий куточок нашого краю, санаторій «Верховина», що на Міжгірщині, куди ми їздили щороку, батько щоразу брав із собою портфель, набитий рукописами, над якими він зосереджено працював, не відриваючись; інколи він садив мене до себе на коліна, розповідав про те, над чим працює, про цікаві зустрічі з письменниками, вченими (М.Бажаном, О.Гончарем, А.Малишком, М.Стельмахом, Д.Павличком, М.Жулинським, Б.Бурлісом та іншими), місця, які йому довелося відвідати, а я, в свою чергу, зацікавлена маленька дівчинка, любила слухати таткові розповіді, спостерігати над його клопіткою працею. Особливо мені пригадуються його розповіді-спогади про дитинство, про його велику родину, про те, з якими складнощами він, маленьким хлопчиком, добирався в Хустську гімназію, де всі предмети викладалися угорською, а отже, він був змушений за короткий термін освоїти цю, незнайому для нього на той час, мову. Любив він згадувати те, як пас корів і допомагав батькам поратися по господарству, адже був старшим сином у родині, де було вісім дітей. Дитинство його було нелегким, але повним пригод і цікавих випадків. Коли батько розповідав про своє дитинство, студентські роки, я наче занурювалася в незнайомий мені світ, в якому з маленького, можливо, часом незграбного гімназиста виріс зрілий мудрий вчений, письменник і найкращий Тато у світі!

Зі спогадів Іванни Поп, доньки письменника

Теги: Василь Поп

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати