Василь Кузан: "Мрія поета на те і є мрією, щоб залишатися завжди недосяжною"

Пане Василю, якось ви обмовилися, що стали поетом всупереч усьому…

— Це не точне моє висловлювання. Я пишу всупереч усьому, а поетом я став закономірно, бо завжди, ще з самого дитинства відчував, що буду писати. Але того, що писати треба всупереч усьому, я тоді не знав. Обставини нашого життя складаються так, що ми від них повністю залежимо. Недорозвиненість нашої демократії, недосконалість, а часто і повна відсутність системності в організації життя суспільства, недолугі,  хаотичні рішення, невизначеність майбутнього призводять до того, що кожна людина мусить щохвилинно думати про виживання тут або про еміграцію. Виживання дається важко, але виїжджати не збираюся, тому писати доводиться всупереч обставинам. Бо після трудового дня не завжди є сили на лірику і романтику. Але завжди є бажання писати. Тому і пишу.

У тих умовах, в яких живемо, не можна бути добрим, бо інакше тебе рано чи пізно з’їдять. У вас є власний рецепт виживання?

— Добрим треба бути завжди, бо зло – то є гріх. Я намагаюся бути таким. Здається, мати Тереза сказала: «Люди не будуть вдячні тобі за добро, яке ти їм робиш. Та не чекай вдячності і все ж роби добро». Можливо, я не точно процитував, але суть передав. Завдання, яке перед собою ставлю: писати! І я пишу, незважаючи ні на що. Час усе розставить на свої місця. А вдячність, невдячність, агресія, нерозуміння, несприйняття, захоплення важливі тільки для літераторів-початківців. Бо нині знаю ціну кожного свого слова. А ті, хто мене не розуміє, – це просто не мої читачі, а я не їхній автор.

У вашій ранній творчості багато патріотичної, філософської, громадянської лірики. Натомість нині домінує інтимна...

— Тепер я теж пишу і філософську, і громадянську лірику. Раніше справді писав більше. Бо у юності прагнув перевернути світ, тому акцентував увагу власне на громадянській тематиці. Але попри це завжди найбільше цікавили стосунки чоловіка і жінки у всіх проявах. У душі ж залишився юним, але тепер уже усвідомлюю, що змінити світ можна лише змінивши себе у цьому світі. Тому моя теперішня неінтимна лірика несе більш філософське навантаження, я більше сьогодні осмислюю і переосмислюю, ніж робив це раніше.

У вас через ваші вір­ші закохуються жінки. Часто слухаєте зізнання у любові від них? І як даєте цьому раду?

— (Сміється) Це — правда. Але я б сказав, що жінки закохуються не у мене, а в мої вірші чи, ще точніше, у той образ чоловіка, який вони створюють у своїй уяві, читаючи їх. Хочу, однак, сказати, що я не відповідаю тому образу в житті. Я різний, а якщо брати окремі мої твори, то може скластися враження, що я… Але не буду казати, який, просто скажу, що це хибне враження. Я не ідеальний чоловік, зі мною важко. І я це усвідомлюю. Бо переймаюся більше творчістю, ніж жінкою.

Знаю, що вам часто поетки присвячують вірші. Як реагуєте на це?

— Мені приємно читати вір­ші, присвячені мені. І приємно усвідомлювати, що моє слово магічно впливає на жіноцтво. Але я б не сказав, що присвяти – це освідчення в коханні. Я ставлюся до цього спокійно. Бо це тільки прояв поваги до мене і до того, що роблю.

Побутує думка, що у жінки має бути багато чоловіків, бо кожен із них на якомусь певному етапі життя її чомусь учить. Цікаво, а чому вчать жінки чоловіків?

— Насправді це — стереотипи. Один чоловік може навчити жінку тому, чому не зможе навчити її весь університет. Якщо, звичайно, це її чоловік – маю на увазі, якщо це справді її половинка. Але у будь-якому випадку стосунки між чоловіком і жінкою повинні розвиватися і проходити через різні стадії у різні періоди життя. Адже кожна людина, як особистість, розвивається, росте, вдосконалюється, іде до свого ідеалу. Проблеми виникають тоді, коли хтось один зупиняється в розвитку. Тоді він втрачає можливість учити партнера чомусь новому, віддавати частинку себе оновленого, ділитися досвідом і частинкою душі. Тоді іншій половині перестає бути цікаво – спілкування обме­жується рівнем побуту, зникає конструктив, ефект новизни, партнери віддаляються одне від одного. А друга частина питання дуже неоднозначна...

Василь Кузан у віршах і в житті – одна і та ж людина?

— У кожному вірші я намагаюся бути справжнім, не лукавити, максимально відображати своє бачення життя, особистісне ставлення до всього, що привертає мою увагу. Саме тому мені вірять і вірять настільки, що часто ототожнюють автора з ліричним героєм – це призводить інколи до певних проблем. Інша справа – образ, який виникає у читача при прочитанні моїх творів. І тут справді є невідповідність. По-перше, щоб скласти уявлення про мене, як про людину в житті, потрібно прочитати всі мої поетичні й прозові твори, інтерв’ю, які я робив і які робили зі мною, розвідки, дослідження, статті, тобто все написане мною. Але ж я ще пишу і сподіваюся, що видам багато нових поетичних книг. По-друге, треба враховувати ще й те, що кожен, хто говорить про себе, намагається виглядати кращим, ніж є насправді. Я – не виняток. Але відчуття міри і природне почуття гумору рятують мене і не дають мені можливості виглядати егоїстом.

Наскільки є реальною мрія поета, якій присвячуєте свою поезію?

— Мрія поета на те і є мрією, щоб залишатися завжди недосяжною. І якщо уважно прочитати останні мої збірки, то можна зробити висновок, що я створюю, малюю її своєю уявою.

Часто вас запитують, кому написаний той чи інший вірш?

— Дуже часто чую такі питання. Відповідаю залежно від ситуації. Насправді мені не хочеться відповідати на це запитання. І не тому, що я занадто скромний чи закомплексований. Просто я впевнений, що кожна жінка має думати, що вірш написаний саме їй. Тому я і рекомендую читати мої вірші удвох: при свічках, у романтичному затишному місці, з келихами доброго вина, з трояндами у вазі, з позитивним настроєм та з думками про покращення демографічної ситуації в Україні (сміється).

Як вам вдається в поезії поєднувати земне і божественне, оспівувати красу жіночого тіла,  пристрасті й не видихатися?

— Я щоранку роблю зарядку (сміється). Це допомагає не видихатися. А якщо серйозно, то намагаюся творити з любов’ю. У житті завжди ідуть поруч і драма, і комедія,  божественно красиве і потворне, жахливе і витончене. Саме так має бути і у поезії, в літературі взагалі. Бо інакше це буде не література.

У когось із філософів зустріла вислів, що поезія – це втеча від реальності. Чи справді це так?

— У хвилини зневіри й розпачу і я так думаю. Насправді для мене поезія – це більше, ніж реальність. Це та реальність, яка пройшла крізь тебе, яка залишила слід, яка збурила тебе, трусонула, перевернула свідомість, позбавила стереотипів, змусила іншими очима подивитися на звичні речі, спонукала реагувати на те, що відбувається…

Всі люди бачать те, що бачить поет, але різниця в тому, що поет відображає дійсність у своїх творах, так би мовити, матеріалізує її, малює словесну картину, яка залишається після нього, яка починає жити своїм, незалежним від автора життям. Враження, що поет тікає від реальності, виникає тоді, коли він відображає реальність не теперішню, а давноминулу. Або ж уявну. Але навіть мрія може стати реальністю. Тому я не погоджуюся з наведеним висловом.

Знаю багатьох поетів, котрі за натхненням ідуть на природу. А чи почуваєтеся ви там захищеним? Чи, може, навпаки: природа дарує відчуття небезпеки, бо роззброює вас, оголює душу?

 — Природа надихає на роздуми, сприяє відпочинкові, дозволяє акумулювати нові враження, відчувати єдність з усім навколишнім. Але щоб за натхненням… Ні. А про захищеність – так. На природі я почуваю себе вільно, як у себе вдома. Я виріс біля лісу і можу сказати, що ми з ним на «ти». Люблю збирати гриби, просто гуляти горами, але, на жаль, все рідше випадає така можливість.

Пане Василю, в яких «позах» зазвичай пишете інтимну лірику?

— Якщо скажу, що в позі лотоса, то ніхто не повірить (сміється). Хоча розумію, що далеко не всі читачі при слові «поза» починають думати саме про йогу. Підозрюю, що словосполучення «інтимна лірика» тут також не випадкове. Але щоб не розчарувати нікого, не казатиму, що пишу за столом – просто не відповідатиму на це запитання

Знаю, що пишете ще й пародії на вірші своїх колег по перу. Однак пародія – це небезпечний жанр. Чи перепадало вам за це на горіхи?

— А я думав, що на Закарпатті про цю сторінку моєї творчості ніхто не знає. Адже публікую ці веселі твори тільки на двох сайтах. А чи перепадало на горіхи? Ще й як! Один з авторів, на твір якого написав пародію, так образився, що обізвав мене лайливим словом. Але я не образився – просто у людини відсутнє почуття гумору, і її варто пожаліти. На мої тексти теж пишуть пародії, я сміюся разом з усіма читачами і дякую авторові – це ж реклама, популяризація! В одному з останніх номерів журналу «Березіль» була опублікована пародія Ярослава Чорногуза на мій вірш. Дотепно, весело – чого ж тут ображатися?!

Насамкінець хотіла б поцікавитися у тамади, у котрого за спиною близько 600 весіль, чи пишуться вам гуморески, наприклад, якщо на весіллі виникають кумедні ситуації?

— Ні. На жаль, гуморесок я ще не писав. Але кумедні ситуації колекціоную, тож, може статися, що колись візьмуся і за цей жанр – посміємося разом. Але для цього потрібно припинити писати лірику. Така перспектива мене не приваблює, бо ще не готовий для такої зміни своєї долі.

Маріанна Шутко

Теги: Кузан, поет, вірш

2 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати