«Маковицька струна» сорок років грає»

Упродовж ось уже сорока років поспіль самобутні співочі таланти української національної меншини сусідньої нам країни на початку грудня збираються на cвій фестиваль народної пісні. Цьогоріч його організатори – Союз русинів-українців Словацької Республіки за підтримки влади Пряшівського самоврядного краю та міського уряду Бардієва – запросили до участі в ювілейному, 40-му фесті разом з переможцями регіональних конкурсів ще й лауреатів оглядів попередніх років.

8 грудня у бардіївському Палаці спорту «Мир» та 9 грудня в приміщенні театру ім.Й.Заборського у Пряшеві при вщент заповнених залах і за присутності на головній імпрезі голови Пряшівського самоврядного краю Петра Худіка, Генерального консула України у Пряшеві Ольги Бенч та, як дотепно і небезпідставно сказав ведучий свята Степан Гій, «найліпшого приматора най­кращого міста Словаччини – Бардієва  Бориса Ганущака», гостей із Сербії і Польщі та інших поважних гостей відбулися три концерти.

– Нашою «Маковицькою струною» ми вже 40 літ заявляємо самим собі і всьому світу, що ми є, що ми живемо на своїй предківській землі наперекір усім тим, які не зичать нам добра, що ми йдемо дорогою, яку заповіли нам з материнської колиски, – мовив при відкритті фесту голова Центральної ради Союзу русинів-українців Словаччини Петро Сокол.

Своєрідним продовженням його проникливих слів стали виступи Марії Ванчик-Кийовської з Бардієва, дуетів  Василя Дури та Йозефа Рудого з Кошице, сестер Ренати та Аннамарії Кантулякових із Сечовців і юного соліста з Ряшова Крістіана ґбура, котрий виконанням відомої кожному укра­їнцеві світу пісні П.Майбороди на слова А.Малишка «Рідна мати моя» зірвав бурхливі овації залу. Вдячна аудиторія щиро аплодувала тріо співачок Ніколі Адаміовій з Оркуцан, Яні Яничиновій з Якубован і Тамарі Томашковій із Сабинова, які стали лауреатами цього­річної «Маковицької струни», тріо співачок Зузані Дурачинській, Марії Олейниковій та Юлії Ваврековій зі Списької Нової Весі, учительці української мови і літератури Об’єднаної школи ім. Т. Шевченка в Пряшеві Іветі Світок з Великого Шариша-Канаша, Анні Дерев’яник-молодшій з Пряшева та Анні Дерев’яник і Марії Каня з Орябини  і багатьом іншим.

– Оскільки цьогорічний фестиваль є ювілейним, то ми обрали трохи іншу від звичної концепцію свята, – каже голова оргкомітету, заступник голови Центральної ради Союзу русинів-українців Павло Боґдан. – Дещо обмеживши число цьогорічних конкурсантів, ми запросили до участі у святі переможців минулих років. Таким чином перед публікою мали змогу виступити більше 80 самодіяльних співаків та мистецьких колективів з усіх округ Східної Словаччини, де проживають представники нашого етносу.

Інтерес до рідного слова і материнської пісні в русинів-українців Словаччини, попри все, не згасає. Однак реалізувати свій творчий потенціал народним митцям щороку стає все важче. Буквально щойно ми довідалися, що з наступного року будуть скорочені державні дотації на 30%. Це дуже ускладнить нашу роботу, оскільки й нинішня ситуація з фінансуванням культурних потреб національної меншини була вкрай незадо­вільною. Влада й досі не виділила кошти на вже проведені протягом поточного року культурницькі акції, на котрі було передбачено бюджетне фінансування. Усе це змусить нас унеможливити реалі­зацію деяких проектів, тож не виключено, що наступного року «Маковицька струна» вже не забринить… Звісно, ми будемо докладати всіх можливих зусиль, аби зберегти цей самобутній масштабний конкурс, адже його фінальній частині у Бардієві передують 7 регіональних змагань на території Пряшівського та Кошицького країв, а в участі задіяно багато людей. Однак корегування його масштабів не уникнути.

Наші проблеми ми намагаємося донести до відома Уповноваженого уряду Словаччини у справах національних меншин, але мушу визнати, що його вплив на прийняття рішень владними інстанціями  дуже незначний, – каже пан П. Боґдан.

Слід зауважити, що впродовж останніх років спостерігається відчутний дисбаланс між ставленням української влади до культурних потреб словацької меншини в Україні та української в Словаччині. При майже одночасному набутті нашими державами незалежності «стартові позиції» були дуже різними. Українці Словаччини на той час мали свій  професійний театр та ансамбль, діяла система українського шкільництва, йшли передачі з української студії Словацького радіо в Пряшеві, солідними накладами виходили у світ щотижнева газета «Нове життя», місячник «Дружно вперед», щомісячні літературно-мистецький журнал «Дукля» та дитячий «Веселка». Нічого подібного у той час словацька нацменшина в Україні на теренах Закарпаття не мала.

Кардинальні зміни почалися у часи незалежності. У 1992 році в Ужгороді було створено Товариство ім. Людовіта Штура та культурно-освітню ор­ганізацію «Матіца словенська», представники якої беруть участь у діяльності Дорадчої ради керів­ників національно-культурних товариств, створеної при обласній раді. У 1994 році було вперше видано підручник для словацьких національних шкіл рідною мовою, а на філологічному факультеті УжНУ створено кафедру словацької мови і літератури, в Ужгороді та с.Сторожниця відкрито школи зі словацькою мовою навчання, на обласному радіо та телебаченні виходять передачі словацькою мовою. 1 вересня 2011 року в Ужгороді після капітальної реконструкції вартістю майже 12 млн.грн. в історичній будові у центрі міста було відкрито Центр словацької культури та школу.

Тим часом у Словаччині процеси пішли у протилежному напрямку. У рік відкриття ужгородського культурно-ос­вітнього центру в Словаччині закрилася українська школа в Руській Порубі, а в Габурі замість повноосвітньої (1–9 класів) залишили початкову (1–4 класи), у рік 60-ліття єдиної української газети «Нове життя» влада вдвічі скоротила їй фінансування. Так само вдвічі «урізали» бюджетні видатки двох найважливіших культурницьких заходів, що їх традиційно проводить Союз русинів-українців – Свята української культури у Свиднику і пісенного огляду «Маковицька струна», українські радіопрограми скоротили на третину, а саму редакцію перевели з центру українства Пряшева до Кошице, газета «Нове життя» вимушено перейшла з тижневого режиму у двотижневий, а місячник «Дружно вперед» не виходить взагалі. Сьогодні з великим трудом вдається зберегти кафедру україністики в Пряшівському університеті, а практично вся україномовна журналістика Словаччини тримається завдяки зусиллям двох людей – редакторів «Нового життя» Мирослава Ілюка та журналу «Дукля» Івана Яцканина.

– Словацька нацменшина в Україні, стараннями обох держав, переживає нині період свого культурного ренесансу. Чи очікуєте ви аналогічного сприяння вашій діяльності? – запитую у пана Боґдана.

– Про відкриття українського культурного центру на теренах Словаччини вже 15 років іде мова на засіданнях Змішаної словацько-української міжурядової комісії у справах культури. Лише недавно справа зрушила з місця – у відповідь на відкриття словацького культурного центру в Ужгороді влада Пряшівського самоврядного краю  виді­лила Союзу русинів-українців під символічну оренду будинок в історичній частині міста, де невдовзі постане Центр української культури. Оскільки коштів для його облаштування немає, ми подали відповідні документи у європейські фонди, і з червня триває процес його реалізації. Сподіваємося, що невдовзі українські організації та редакції часописів нарешті запрацюють у хороших умовах і під одним дахом. Кабінет Міністрів України виділив нам 120 тис. грн. на облаштування, які ми вже частково й отримали. Якщо б в Україні знайшлися меценати, то їхня допомога мала б величезну вагу, адже наступного року ми запланували провести, окрім традиційних акцій, ще й Дні української культури та круглий стіл українських письменників Словаччини. Бажаючі можуть сконтактувати з нами за електронною адресою (novezytta@nextra.sk).

Поки вистачить сил, ми будемо робити все, аби рідне слово і материнська пісня лунали на весь світ з найзахіднішої європейської місцини етнічного українства.

Василь Ільницький з Бардієва, Словаччина

Теги: Маковицька струна, Бардіїв, Пряшів

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати