Колись Пішохідним мостом Ужгорода їздили брички, а поряд була стіна смерті

За перехід мосту збирали мито

У давнині Уж розливався в околицях міста кількома рукавами, які впадали в річку Латориця. Нинішнє русло є частково штучним, прокопаним ще у 1333 році. У XVII столітті був засипаний рукав Ужа, який протікав у бік Дравців­-Баранинців. Таким чином залишилося єдине основне русло, яким річка протікає і сьогодні, розповідає «Новинам» ужгородський історик, завідувач відділу археології Закарпатського краєзнавчого музею Йосип Кобаль. Звичайно, Уж впродовж століть неодноразово змінював своє річище, а сліди цього збереглися донині в топографії лівобережної частини міста.

Ужгород виник навколо Замкової гори, яку з усіх боків омивали Уж і його рукави. Зв’язок із навколишніми територіями здійснювався саме через мости. І хоч перші їхні описи належать лише до XVII ст., нема сумніву, каже історик, що вони існували набагато раніше: цього вимагав розвиток торгівлі, необхідність зв’язку з різними частинами міста чи панськими земельними угіддями. У 1361 році в Ужгороді вже існувало, як мінімум, два мости: великий і малий. Перший з них, очевидно, робить припущення історія, й був найдавнішим. Він перетинав Уж приблизно в тому місці, де нині стоїть пішохідний міст, і з’єднував старе місто на правому березі Ужа з новим містом (виникло в кінці XVI – поч. XVII ст. – на лівобережжі). У 1691 році одна з вулиць правобережжя так і називалася – Мостова (пізніше Великомостова), бо вела до великого (головного) мосту через річку Уж (нині пішохідний міст).

Під час повеней або коли міст з якихось причин був частково зруйнованим зв’язок із берегами здійснювався за допомогою парому чи човнів. Проте це була надзвичайно небезпечна робота, яка не раз закінчувалася трагедією. Уже в цей час, але, очевидно, й раніше, за перехід моста збирали мито, пояснює Йосип Кобаль.

Митниця стояла на правому березі, на площі Фенцика (нині Театральна). Допоки власниками міста були Другети, а потім граф Міклош Берчені, то саме вони турбувалися про те, щоб утримувати міст у належному стані. Пізніше, у XVIIІ ст., ці функції перебрала на себе державна казна. Мости в той час будувалися з дерева, а тому їх часто доводилося ремонтувати або міняти. У 1785 році виникла ідея будівництва кам’яного мосту, але вона, що називається, не прижилася. До 1866 року казна брала мито з усіх, хто переходив міст, незалежно від того, був це місцевий мешканець чи чужинець. Але з 1866 року мостове мито з жителів Ужгорода зняли. А 30 вересня 1907 року його скасували повністю.

На початку ХІХ ст. дерев’яний міст був зведений так, що проходив трохи під кутом до сучасного й був довшим за сьогоднішній. Тоді ж з’явилися тимчасові мости — від кінця сучасної вулиці Корзо до т. зв. Кушнірського ряду на протилежному боці, де стояла «Ведмежа корчма». А у 1898 році державним коштом збудували перший залізний міст, який мав пішохідно­транспортне призначення. Міст був зовсім не схожий на нинішній, нагадував залізничний — із трьома величезними дугоподібними металевими фермами та двома биками, на яких трималася конструкція. Саме ним курсував перший міський автобус у 1921 році. Проіснував цей важливий об’єкт міської інфраструктури аж до 1944 року, коли, відступаючи, німці підірвали його (як й інші ужгородські мости). Залишки старого мосту й нині видно на дні річки, як і опори дерев’яних мостів ХІХ ст.

Теперішній міст постійно «в русі»

Уже в радянські часи, каже ужгородський історик Сергій Федака, береги Ужа об’єднав сучасний міст. У 2009 році його причепурили ліхтарями і квітами. А відтак міст облюбували й закохані, прикрасивши замками і серцями з металу. Нині він вважається мостом закоханих. З’явилися у місті й традиції, пов’язані з мостом. Вже кілька років поспіль тут святкують День святого Валентина.

До речі, цьогоріч міст хотіли реконструювати. «Я планував повністю обновити його перила, ліхтарі. Такий міст краще вписався б в архітектуру міста, ніж цей зелено­жовтий. Ковку готова була виконати наша ковальня «Безик­майстер», – ділиться планами Сергій Безик. Він ще навесні розробив комп’ютерний проект, де видно, як міст виглядатиме після завершення робіт — трохи більше ліхтарів, ніж є зараз, а в кольоровій гамі домінує чорний колір з ефектом потертої бронзи. «Я мав зустріч з мером і головним архітектором. Ідея сподобалась, але виявилося, що їм це не потрібно... Тому далі розмов справа не пішла», – констатує коваль.

Ужгородський екскурсовод Владислав Товтин ділиться із «Новинами», що в дитинстві його лякали: «Якщо будеш нечемним, то віддамо тебе смолавій бабі, яка сидить на пішохідному мості». Звісно, ніякої баби там не було, зате нині там полюбляють сидіти жебраки чи грати заїжджі музиканти. А от туристам Владислав розповідає, що колись міст був єдиним у місті. І те, що в січні 1919 року на ньому частенько виникали військові сутички. Справа в тому, що правобережжя було в чеській окупації, а лівобережжя — в угорській. Тривало так недовго (близько місяця), але бої між вояками були.

Стіна смерті

Звісно, що екскурсоводи не можуть оминути своєю увагою міцну кам’яну стіну, яку видно з обох боків мосту. Вже згаданий історик Йосип Кобаль каже, що початок її будівництва належить до 60—70­х років ХІХ ст. Це було викликано, з одного боку, катастрофічними наслідками повені 1867 року, а з іншого — побудовою залізничного мосту (нині це транспортний міст на вул. Анкудінова, а новий залізничний міст звели вище по течії Ужа). На лівому березі стіну почали будувати у 1868 році, а на правому — у 1879­му. Проте серпнева повінь у 1893 році знесла її, тому довелося відбудовувати заново. До речі, та частина кам’яної стіни правого берега, що розташована вище мосту, називалася Стіною смерті. В цьому місці найчастіше траплялися нещасні випадки, й чимало ужгородців тут знайшли свою смерть. Сюди ходили й самогубці, які вирішили покінчити із життям у бурхливих водах тоді ще повноводого Ужа. Сьогодні ж втопитися тут практично неможливо.

Оксана Штефаньо

Теги: Пішохідний міст, Ужгород

3 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати