Сироти – без житла

Влада зобов’язана

Президент зауважив, що цього року в усій Україні 13 тисяч ді­тей-сиріт і тих, які позбавлені батьківського піклування, досягають повноліття, а відповідно більшість із них потребуватиме житла. При цьому спеціальні програми забезпечення цих дітей помешканнями розроблені лише в половині регіонів. 
У Закарпатській області такий документ затвердили ще минулого року, однак реально складна ситуація від цього не зрушила ні на крок. 
За ухваленою 30 грудня 2011 р. «Про­грамою реформування системи закладів для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування на 2012–2017 рр.», упродовж найближчих п’яти років мали б розбудувати мережу соціальних гуртожитків для дітей-сиріт. Ішлося також про те, що купуватимуть і будуватимуть житло для сиріт, які досягли повноліття, а ще – створять в області електронний облік дітей і громадян, котрі бажають взяти їх на виховання. 
Так, на 2012 рік програмою було передбачено 20,0 тис. грн на облікування, 1000,0 тисяч – на придбання квартир, будинків, виділення ділянок для дітей-сиріт, 700,0 тис. грн – на створення мережі соціальних гур­тожитків і навіть 10,0 тисяч  – на підготовку випускників інтернатних закладів до самостійного життя. Однак добитися від чиновників чіткої відповіді, чи таки виділялися ці кошти і витрачалися за призначенням, «Замок» не зміг.
Знаємо одне: від ухвалення програми минув рік, але в області навіть не починали зводити жодного гуртожитку для сиріт. Як розповів заступник директора Закарпатського обласного центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді (ЗОЦСССДМ) Микола Трофименко, наразі у краї єдиний такий заклад для сиріт, які досягли 18 років, і потребують житла, є в Перечині. «Влітку цього року ми подали проект до Міністерства соціальної політики на створення ще одного подібного гуртожитку в Мукачеві, – розповів Микола Олександрович. – Міська влада надає нам приміщення, яке маємо реконструювати. Тепер чекаємо, доки ухвалять бюджет на наступний рік, аби дізнатися, чи нам виділять кошти на цю ініціативу». 
Чиновник також зазначив, що після того, як дитина-сирота досягла 18 років, місцева влада, згідно із законом, повинна надати їй відповідне помешкання протягом місячного терміну. Якщо не може цього зробити, то мала б звернутися з проханням про співфінансування житла для дітей-сиріт до обласної влади. Але навіть сам заступник директора Закарпатського обласного центру соціальних служб про жоден такий випадок не чув. Частіше за все сиріт після завершення навчання в інтернаті влаштовують у гуртожиток, що на території колишньої військової частини в Перечині. 
Гуртожиток – як перший самостійний крок у житті
Як розповів «Замку» директор обласного соціального гуртожитку для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування Любомир Цубина, нині тут проживає 10 хлопців та 2 дівчат від 15 до 22 років. З ними укладають трирічний договір. Протягом цього часу діти можуть призвичаїтися до самостійного життя, знайти роботу і стати на ноги. «Сироти, котрі вже звикли до того, що в інтернаті все роблять за них, після школи часто розгублюються, ад­же зазвичай не привчені самі організовувати своє життя, не вміють куховарити, користуватися побутовими приладами, – пояснює Любомир Любомирович. – Тому наш гуртожиток для багатьох є першим самостійним кроком у житті. Головною умовою проживання тут є працевлаштування. Ми допомагаємо дітям знайти роботу і заощадити кошти на майбутнє. Це дуже важливо, адже багатьом із них просто нікуди йти».
У цьому єдиному на все За­кар­­паття гуртожитку для дітей-сиріт зізнаються, що мережа таких закладів навіть усього на кілька місць потрібна хоча б у кількох районах, оскільки знайти для всіх охочих роботу в Перечині досить складно. 
Стосовно ж дальшої долі молодих людей, котрі в 23 роки мусять покинути гуртожиток, то кожному з них доведеться крутитися, як зуміє: комусь – шлях на заробітки, хтось винайматиме житло, а кому поталанить дістати допомогу від благодійників. До слова, останні роблять для закарпатських сиріт куди більше, ніж чиновники. Зокрема, учнями Перечинської школи-інтернату опікується голландська благодійна установа «Фонд Фреда в Україні», котра допомагає і дорослим сиротам (зокрема й із житлом). У Тячеві, завдяки швейцарським меценатам, працює центр-інтернат для неповносправних випускників Вільшанського дитбудинку «», де виховують 25 молодих людей.  
А віднедавна в Перечині з’явився ще один соціальний гуртожиток, створення якого ініціювала Ірина Судакова, директор благодійного фонду підтримки дітей-сиріт «Опіка». «Діємо вже 11 років. Підтримуємо випускників шкіл-інтернатів, дітей-інвалідів, сиріт, із малозабезпечених сімей, допомагаємо їм. Адже після інтернату їм здебільшого нікуди податися... Тож ми вирішили створити невеличкий кризовий центр, куди б, у разі складної життєвої ситуації, могли звернутися колишні інтернатівці. Благодійний фонд Фреда допоміг купити будинок із земельної ділянкою. Облаштували й відремонтували приміщення за рахунок Карпатського фонду і мережі нідерландських благодійних установ. Співпрацюємо з фондом «Дитинство» зі Швеції, який уже півроку матеріально підтримує наших молодих матерів».

Краплі в морі

Нині в соціальному гуртожитку БФ «Опіка» живуть дві мами-сироти з трьома дітками, а незабаром оселиться ще одна. «Звісно, цим жінкам найважче. Якби збільшити термін проживання матерів у таких закладах принаймні ще на рік, тоді б вони змогли віддати дитинку до дитсадка й шукати роботу. Крім того, нині в Перечині є 13 мам, які живуть не в гуртожитку, а в орендованих квартирах, котрим також допомагаємо – оплачуємо комунальні послуги, купуємо харчі, засоби гігієни тощо».
Ірина Іванівна наголошує: сьогодні проблема з наданням житла для випускників шкіл-інтернатів і молодих матерів-сиріт украй гостра. «Діти виходять за стіни інтернатів, їм нікуди податися. А такі соціальні гуртожитки насамперед потрібні, аби вони мали, де жити, не тинялися вулицями, вчилися, працювали, створювали сім’ї. 
Саме освіта цих підлітків нині є одним із пріоритетів нашого фонду. Ми розробили «Студент-план», який реалізує голландський благодійний фонд християнської допомоги в Східній Європі. Проводимо проф­орієнтаційну роботу, націлюємо дитину, допомагаємо матерям знайти житло і матеріально. Завдяки цьому проекту, випуск­ники вступають до коледжів, університетів, багато хто працює, наприклад, учителем або керівником якогось гуртка. 
Проте наш внесок – як крапля в морі, адже ще багато випускників шкіл-інтернатів і молодих мам потребують допомоги. Насамперед крок назустріч має зробити держава. Бо як людині ніде жити, то нема реєстрації, роботи, нема за що вдягнутися й поїсти... За всі роки місцева влада виділила лише одну квартиру в Перечині двом випускникам-молодятам школи-інтернату».
Жінка навіть узяла кількох дітей до себе. Донедавна в неї мешкало троє випускників Перечинської школи-інтернату. Ірина Іванівна тішиться: двоє з них уже влаштували своє життя, мають роботу. Третій хлопець донині вчиться у виші й має повноцінну родину. 
Загалом, за даними Закарпатського обласного центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, нині житла потребує 91 дитина-сирота й дитина, позбавлена батьківського піклування від 18 до 23 років. Вони перебувають на обліку системи центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді нашої області. Ще 45 осіб – це діти 16–17 років з числа випускників інтернатів. І це далеко не повна картина, адже в деяких містах і районах області нема центрів соціальних служб для сім’ї, дітей і молоді, до того ж не всі звертаються по допомогу до чиновників. Бо знають: написати програму і виконати її – це дві різні і, на жаль, не завжди пов’язані речі. 

Сергій Токар, студент Львівського державного університету фізичної культури: 
– Після закінчення Перечинської школи-інтернату в багатьох моїх однокласників виникають думки: куди йти, що робити далі? Погодьтеся, навіть при живих і люблячих батьках нинішній молоді надзвичайно важко отримати або заробити на власне житло, а що вже казати про нас – дітей, які фактично нікому не потрібні? 
Мені пощастило: здобуваю вищу освіту у Львові, тому поки проблем із житлом не маю, мешкаю в гуртожитку. Але знаю, що іншим сиротам після школи дуже важко. Президент щось казав про неприємну розмову з чиновниками...  Багато говорять, обіцяють, кажуть, що зобов’язані. А нам що з того?