Казкова столиця України і досі підтримує свій статус

Далекий 1946 рік – етнографічна експедиція з Москви приїжджає на Закарпаття у пошуках цікавих і автентичних фольклорних сюжетів – пісень, прислів’їв, легенд, бувальщин і, звичайно ж, казок. Збір фольклору минає без пригод і за графіком, аж поки учені не дістаються до хустського Горінчова. У цьому невеликому селі на дослідників чекає справжній культурний шок…

Казкова столиця України і досі підтримує свій статус

ПЕРЕД ВИБОРАМИ КАЗКАРІВ У ГОРІНЧОВІ ПОБІЛЬШАЛО

Лише один горінчовець, Андрій Калин, розповідає фольклористам понад 120 казок, і кожен казковий сюжет філологи, які у житті проштудіювали сотні збірників, чують уперше в житті. Під час експедиції до Горінчова було записано близько 300 казкових сюжетів. Для порівняння, в інших селах їх знаходили зазвичай не більше кількох десятків.

Горінчово стає відомим на весь Радянський Союз. Сюди приїжджають фольклористи, дослідники, спеціальні експедиції. Місцеві казкарі — переважно небагаті селяни — Андрій Калин, Юрій Ревть, Хома Плешинець, Дмитро Петрик, Юрій Тегза-­Порадюк — стають, у певному розумінні, зірками всесоюзного масштабу...

А що тепер? На своє питання, чи не перевелися у Горінчові справжні казкарі, отримую досить очікувану відповідь.

«А, є казкарів доста нині, — відповідає один із місцевих дотепників. — Перед виборами приїжджали постійно. Один обіцяв поставити нові двері до аварійного музею, інший — порішати всі питання — підвищити зарплати, пенсії... Не перевелися, нє...».

А ШЕКСПІР ДО ТАКОГО НЕ ДОДУМАВСЯ

Маючи звання столиці закарпатської казки, Горінчово намагається підтримувати цей статус усіма можливими способами. Наприклад, уже 10 років у горінчівській школі проводять дні театру, або, як їх тут називають, «Вечорниці по­горінчівськи».

«Вистави ставимо виключно за сюжетами наших казок, — розповідає завуч з виховної роботи Оксана Буковська. — Тиждень драми припадає на період від Андрія до Миколая. Діти готуються цілий рік: заздалегідь розпитують старших людей про минулі звичаї, традиції...».

Цікавлюся чи справді учні розпитували людей упродовж року або ж ці «автентичні» фольклорні записи можна знайти в інтернеті? І який записаний горінчівський звичай вразив найбільше?

— Більшість учнів старається на совість — зробити виставу, спробувати себе артистом хоче кожен школяр, — продовжила пані Оксана. — Знайшли наші дослідники і цікавий звичай, який їм вдалося дуже весело обіграти на сцені і про який багато вчителів почуло вперше. Виявляється, раніше, під час вечорниць, коли молодь збиралася на якісь спільні роботи, поміж ними був верховода, який керував усім дійством. Час від часу уподобану дівчину кликав надвір один із хлопців, мовляв, дуже вона запрацювалася, треба їй подихати свіжим повітрям. Тоді верховода злегка бив дівчину прутом і просив вийти на подвір’я. Якщо дівчина здогадувалася, хто її чекав, і не хотіла йти – мусила цілувати каріку на шпорі — чавунну підставку. Зазвичай ми ставимо тільки сюжети горінчівських казок. Але один клас захотів поставити виставу «Ромео і Джульєта», і ми погодилися. Адже учні повністю переробили п’єсу на горінчівський лад: адаптували і вбрання, і розмову... У нашій виставі за шекспірівськими закоханими пильнує циганка Ружа. Тож п’єса завершується несподівано: Ружа обприскує Ромео і Джульєту «живою водою», і закохані воскресають. П’єса мала шалений успіх.

НАПИСАТИ КАЗКУ МОЖЕ ЛИШЕ ВІДКРИТА ЛЮДИНА

«Важко готувати п’єси?» — питаю семикласницю Владиславу Головку. (Учителі мене запевняють, що школярка дуже любить організовувати вистави, по кілька разів переписує діалоги, сама складає казки...).

— Буває складно... Коли ми ставили попурі казок, то домовилися, що дівчата гратимуть чоловічі ролі, а хлопці — жіночі. Довелося добре побігати за одноласниками, поки ті згодилися повдягати вишивані спідниці. Але переодягання зробило виставу веселою, тож переконувала я їх недаремно...

У власних казках стараюся передавати сучасні реалії. Герої казок — лисиці, їжаки, вовки, звичайні люди, селяни. А реалії інші, замість лісу – супермаркети, різні установи. Мої діалоги близькі до сучасних: у казках використовую сленг, звірі говорять так, як ми тепер розмовляємо з однолітками. Я навіть намагаюся вести словник сучасних висловів. Записую сленгові слова, суржик, які ми вживаємо у повсякденних діалогах...

Коли настрій поганий, то і казки, і вірші, які я теж пишу, виходять погані, коли хороший – то і твори вдаліші, кращі.

Такої ж думки дотримується колега Владислави, місцева казкарка і учасниця драматичного гуртка Людмила Алексович.

— У місті люди зовсім інакші, більш замкнені, недовірливі, — каже пані Людмила. — У селі вони трохи не такі, тут вони більш відкриті... А написати казку може лише відкрита людина, та, у якої легко на душі... Спробуйте написати хоч невеликий твір, якщо у вас купа проблем...

Ще одна учениця­театрал Антоніна Лемак час від часу пробує себе у ролі екскурсовода у місцевому музеї, присвяченому Андрію Калину. Щоб знайти цікаві історії для відвідувачів, дівчинка почала розпитувати про горінчівські звичаї майже усіх знайомих. «Спочатку мені було незвично збирати фольклор, — пояснює, — здавалося, що я набридаю людям запитаннями. Але старші горінчівці зустрічали мене дуже тепло, охоче розповідали про минулі часи, про свою молодість. Ці історії і стали основою моїх розповідей про музей».

ШКІЛЬНИЙ ТЕАТР – І ЖОДНИХ «ОДНОКЛАСНИКІВ»

До речі, саме приміщення музею перебуває у жахливому стані. Марина Федько, завідувачка «Берегині», розповідає, що експонати звідусіль приносила її мама, Марія Федько. Люди викидували, спалювали старий одяг, речі, книги. Мама не давала цього робити, зносила все до школи. Збирала газетні вирізки про Андрія Калина, особисті речі казкаря... «Хотілося б, щоб влада підтримала наш музей, школу, — ділиться зі мною пані Марина. — Адже Горінчово не схоже на решту сіл... Хто сьогодні цікавиться казками? Увага молоді перейшла на телевізори, комп’ютери, соціальні мережі «вконтакті», «однокласники»...

Тому те, що наші учні зацікавилися фольклором, стало навіть для вчителів великою несподіванкою. Звичайно, наш шкільний театр є далеко не професійним, але він дає можливість учням проявити себе... Діти в селі, окрім великого обсягу навчання, мають і багато роботи по домашньому господарству. Але та самовіддача, ентузіазм, з якими вони представляють свої сценки, обігрують сценарії, шукають старі костюми, реквізити, сперечаються про діалоги і навіть критикують акторську гру одне одного, як на мене, є дуже знаковими. Добре, якби молодь з інших шкіл взяла приклад з їхньої енергії та зацікавленості».

АНДРІЯ КАЛИНА ОДНОСЕЛЬЦІ ПАМ’ЯТАЮТЬ

«Цього року, 15 липня, ми організували фестиваль казкарів «Петрівські гуляння», – зазначає голова села Олена Конопацька. — Запросили письменників, влаштували вистави, гості до нас з’їхалися з усього Закарпаття. Звичайно, хочеться, щоб наше фольклорне свято вийшло на новий рівень».

Приклад Горінчова показує, як звичайне людське хобі може стати повноцінним соціальним рухом. Нині у кожному класі горінчівської школи обов’язково знайдеться хоч один юний казкар. Відповідно є чимало оповідачів і серед доросліших односельців. Свій збірник казок має, зокрема, молодий сільський оповідач Едуард Попович. Його збірка — експонат місцевого музею...

«То яким він був, легендарний Андрій Калин, котрий кардинально змінив історію власного села», — питаю в місцевої жительки пані Христини.

«Він був дуже тихий, — пригадує жінка. — Усе сяде собі коло хати, а ми, діти, побачимо його і біжимо до нього, просимо розказати казку... Скільки він їх знав, щодня нам розповідав нові, одну за одною... Міг на ходу вигадати яку хочеш історію... І дружина в нього була хороша, постійно говорила: «Так-­так, Андрійку».

«Він часто заходив до мого батька, коли працював сторожем, — доповнює почуте чоловік на зупинці, доки ми чекаємо транспорт до Хуста. — Коли, бувало, випивали разом, то Калин спочатку співав пісню, а потім розповідав казку... Не буянив, не йшов спати, а починав розповідати казки...».

Христина Горват

24 листопада 2012р.

Теги: Горінчево, казка, Калитин

Коментарі

Григорій Сковорода вийшов у словацькому перетлумаченні пряшівця Івана Яцканина
Втрачені церкви Закарпаття повернуться на культурну мапу
/ 5Найбільша в Україні приватна альпійська гірка розташована в Кам’яниці
/ 2Справжня історія воловецького трампліна
/ 3Заради спорудження Теребле-Ріцької ГЕС затопили кілька сіл, але вільшанці до останнього не вірили в її запуск
/ 5Оксана Ганич була ровесницею епохи Карпатської України й першою жінкою – доктором наук на Закарпатті
Цінова гойдалка на закарпатському ринку квітів і ярини
/ 1Мешканець Тячівщини вже роками виготовляє соляні лампи та створює соляні кімнати
/ 1У Тересві похована "Чорна графиня" – дружина одного з найвідоміших угорських митців ХІХ століття
На Закарпатті працює 4 400 лікарів та 9,5 тисяч медсестер та фельдшерів
На Закарпатті розкидуватимуть "вакцинаційні" брикети від сказу
На Закарпатті 80% пенсіонерів уже отримали монетизовані субсидії
/ 1Закарпатська спортсменка стала володаркою Кубка Європи із фристайлу-слоупстайлу
В Іршаві відкрили експозицію "Прикордонник Василь Попик – захисник Карпатської України"
"Шлях Пинті" врочисто відкриють наприкінці травня на Виноградівщині
Кращих легкоатлетів-2018 відзначили на Закарпатті
Василь Горват побачив "Зірки впритул"
Закарпатець Василь Сочка робить пластичну скульптуру... із космосу
Мозковий інсульт: Більше ризикують чоловіки й люди похилого віку
Кам'яні дрозди та інші птахи Олексія Лугового
Ужгород у 2022 році претендуватиме на проведення міжнародних дитячих ігор
Закарпатські письменники знову представлені у черговому номері "словацько-українського" журналу "Дукля"
Головні державні свята в Ужгороді відзначатимуть із квітковим велетенським тризубом і ходою зі 100-метровим прапором
Через терни – до волі. Про свою долю політв’язень оповів у книжці
/ 2На Закарпатті зареєстровано 5,2 тисячі безробітних у пошуку роботи
» Всі записи