«Поки ти працюєш — живеш»,

Зустрітися з Ганною Карбовською домовилися на площі Театральній. «Я буду сидіти на лавці. Ви мене одразу побачите, бо я наймолодша і найгарніша», — із почуттям гумору сказала у слухавку пані Ганна. Чесно, я не повірила своїм очам, бо вона такою і виявилася — виглядає на 55 років і не більше, гарна зачіска, усмішка. Хіба що пересувається за допомогою тростини. Коли познайомилася ближче, дізналася, що пані Карбовська завдяки своїй працьовитості претендує на рекорд України, бо, за статистикою, в країні жінка, яка працює найдовше, має всього 87 років.

Вона — не місцева, народилася в Києві в багатодітній родині інженера та виховательки. Працювати ж почала із 14-ти років. Спочатку в школі — піонервожатою, відтак комсоргом ЦК ВЛКСМ. Ганна Григорівна вважає, що тоді в неї й «запрограмувалося» покликання всього її життя — працювати з людьми. Опісля закінчила фінансовий технікум у Києві, інститут не встигла, бо почалася Друга світова війна. Каже, що стала бухгалтером, бо під час війни ця спеціальність була затребувана. Довелося пережити й евакуацію у Марійській АССР. Чоловік на війні пропав безвісти, жили з тіткою і синочком. Бухгалтерія давала можливість їх прогодувати.

В Ужгород приїхала в 1949 році з другим чоловіком, якого направили сюди на роботу. «Він постійно розповідав, які тут чудові мозаїчні тротуари, люди. І я захотіла все побачити», — ділиться пані Ганна. «Коли ми приїхали, то на залізничному вокзалі на нас чекав екіпаж, запряжений кіньми, який відвіз до «білого дому». Це мій чоловік постарався. Там дійсно був тротуар, викладений чорною і білою коцкою. А першим нашим місцем проживання був готель “Верховина». Пригадую, ніяк не могла звикнути до тутешнього діалекту. Українська мова і водночас ні, — дивується жінка. — Крисаня, вуйко, а потім на базарі я почула «барацки». І в кожному районі інші слова. Тож їхали ми в Ужгород на 5 років, а залишилися назавжди».

За своє життя в обласному центрі Ганна Карбовська де лише не працювала, але професію бухгалтера не зраджувала: на обласному радіо і телебаченні, у кінофікації, «Закарпатлісі». Останні 15 років — головний бухгалтер стадіону «Авангард». «Я пережила 5 директорів і кожен із них приходив зі своєю командою. А я залишалася. Мене як по естафеті передавали», — сміється жінка. Однак сумує за 90-ми. Тоді, каже, на стадіоні був хороший колектив, приємно було приходити на роботу, бо отримувала лише позитивні емоції. «Коли приїжджала, виходила із таксі, то руку подавали. Великою була повага один до одного в колективі», — згадує Ганна Григорівна. Нині ж із колись великого колективу головної спортарени краю залишилося всього кілька працівників, які зарплату не бачили із квітня, через це на душі сумно і прикро…

Хоча саме в роботі пані Ганна і вбачає сенс життя: «Поки ти працюєш — живеш. Здається, що потім час зупиниться. А робота тебе стимулює зранку встати, привести себе в порядок, бути завжди підтягнутою, в тонусі». І це незалежно від віку. «Як я себе почуваю в 92 роки? Не відчуваю, що стара. Просто трохи важко ходити. Якби не цей факт, то цифри у віці можна б місцями переставити», — розповідає мені співрозмовниця. Іноді діти дорікають, мовляв, пора вже вдома сидіти, а вона відповідає, що тоді зникне «почуття незалежності». «Я ніколи ні від кого не залежала. Тому, зізнаюся, нещодавно написала заяву на звільнення. Але вже маю три пропозиції. Поки — це секрет фірми», — жартує. І не дивно, адже вважає свою професію романтичною. Та й за нововведеннями та змінами в законодавстві слідкує в інтернеті та у спеціалізованих виданнях.

Пані Ганна реалізувала себе в житті і як мати, бо народила трьох дітей. Правда, нині ні чоловіка, ні сина вже нема серед живих, як і рідних. «Але я щаслива людина, бо щастя треба шукати один в одному. У мене дві доньки, 5 внучок, 7 правнучок і правнук, один праправнук. Вони і є моїм щастям, моєю любов’ю. Це зігріває», — каже Ганна Григорівна.

Та й вдома (живе із донькою) вільного часу, запевняє, у неї практично нема. Хоча зізнається, що особливої любові до кухні у неї нема, цим більше донька займається. «Я можу порадувати домашніх хіба тістечком якимось», — уточнює. Любить читати художню літературу, може так захопитися книгою, що не спатиме всю ніч, а зранку піти на роботу. «В Ужгороді особливо нема куди піти, а я люблю театри, художні галереї. В Києві з чоловіком часто ходили. А тут, чесно, мені й ні з ким піти. Діти ж зайняті своїми клопотами. Коли нещодавно побувала на концерті білоруських «Пєснярів», то дуже була рада зустріти колишніх колег. А так вдома люблю дивитися якийсь фільм, але без насильства і стрілянини».

Ганна Карбовська ділиться і своїми думками про історичні програми на ТБ. «Мені не потрібно історію показувати з телеекрана, бо я її знаю, пізнала на собі». Каже, що при СРСР жити було легше і радісніше, що б не казали тепер.

Має Ганна Карбовська і свою філософію призначення жінки: «Вона повинна бути охоронцем сімейного вогнища. Як у пісні співачки Лариси Доліної: «Найважливіше — погода в домі». Слід йти на взаємні поступки, треба навчитися цінувати особистість в іншій людині з її інтересами, недоліками, має бути взаємна повага. Тоді подружжя проживе разом не один рік і буде щасливим», переконана моя співрозмовниця. «Нерідко батьки чекають, що діти будуть їм вдячні за допомогу. Але так не повинно бути. Ти маєш допомагати безкорисливо. Я ніколи не чекаю, коли мене попросять про допомогу, а першою підставляю своє плече. Бо іноді людині просити незручно», — каже Ганна Григорівна.

Щодо секретів довголіття, то зізнається, що їх у неї нема, як і жодних дієт. «Просто жити треба на позитиві, мати в голові лише хороші думки. Людина завжди має залишатися людиною. В цьому і є секрет довголіття. Призначення кожного в цьому житті — залишити по собі добрий слід на Землі. Тому я завжди дуже рада, коли люди, з якими колись довелося працювати, переходять дорогу, щоб привітатися». Що цікаво, Ганна Григорівна зізнається, що не проти дожити до 100 років, бо дуже вже любить життя…

Оксана Штефаньо

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати