Скоринова «бівлія»: В Ужгороді зберігається перше білоруське Святе Письмо

Вурденкінд, друг Рафаеля і єретик

То якраз було сонячне затемнення, певно, 1490-ий – учені й досі не визначили точної дати. У Полоцьку, в родині Луки, який купував і продавав хутро й шкіру, народився хлопчик. Змалку Франциска привчали до науки – уже в 10 років у рідному Полоцьку його віддали набиратися мудрості до кращих книгописців Софійського собору. Як мав 16, став бакалавром філософії Краківського університету, де проштудіював модні тоді «сім вільних мистецтв» (себто дисциплін – граматику, риторику, діалектику, арифметику, геометрію, астрономію і музику). А в 22, захопившись лікарською справою, в італійській Падуї захистився на доктора медицини.

«Через п’ять років, у 1517-му, молодий Франциск їде в Прагу, де з поміччю меценатів створює свою друкарню, – розповідає Тетяна Яківна. – Першим перекладає кирилицею і друкує Псалтир. Потому береться за Біблію – запланував собі, що повністю перекладе з латині й грецької Святе Письмо. Проте видати йому вдалося лише 23 книги Старого Завіту з 36-ти. Ніхто з дослідників не знає, чому. Нічого не відомо й про тираж Біблії».

У кирилицю Скорина добряче «всипав» старобілоруської лексики, тексти «бівлії» (так назвав друкар біблію) інтерпретував вільно й по-гуманістичному, наблизив переклад до «народу посполитого», додав передмову, епілог, покрайні написи (авторські коментарі і помітки). Книга суперечила всім церковним канонам, за що обурене духовенство назвало білоруський першодрук єрессю. Церква не стерпіла – сотні екземплярів спалили. Саме тому, вважають деякі дослідники, білорус надрукував лише 23 глави – більше не встиг. Інші ж перекидають вину на страшну чуму, яка тоді почалася в Празі.

Пізніше Скорина видав ще кишенькову «Малу подорожню книжку» і «Апостола». Товаришував із Леонардо да Вінчі, Мікеланджело й Рафаелем – саме той намалював білоруса поряд із собою на одній із фресок, яку нині можна побачити у папських апартаментах у Ватикані. Першодрукар одружився, виховав сина, пережив пожежу, котра знищила його дім, друкарню і вбила кохану, зависав у кредитах, оббивав суддівські пороги. Останні роки він нібито прожив у Празі, де працював садівником і лікарем у чеського короля Фердинанда І.

Одна з 258-ми

До архівів Закарпатського краєзнавчого музею Біблія Франциска Скорини потрапила з Мукачівського монастиря. 1961-го архімандрит Василь Пронін передав до Ужгорода разом із білоруським Святим Письмом Королевське Євангеліє, Мукачівський Псалтир, Ужгородський півустав та інші цінні книги.

«Біблія була в жахливому стані, – пригадує Тетяна Яківна. – Обкладинка геть пошарпана. Деякі сторінки збереглися у повному обсязі, а деякі – вщент розірвані. Десь аркуші пошкодила волога. Зосталися й написи невідомого – хтось у 1759 році підраховував, скільки років цій книзі. Стародрук містить 6 ілюстрацій на 5 дощечках  –  бо два зображення однакові. Ми маємо всього шість частин, або книг, із 23 виданих. Це – предословіє, книги Ісуса Навина, книги судей, книга Руфь, книги Юдифь, книги Есфер».

«Біблія руська, виложена доктором Франциском Скориною із славного города Полоцька, Богу ко чти і людем посполитим к доброму наученію» – така повна назва стародруку. Як вона потрапила до бібліотеки Мукачівського монастиря – не відомо. Вочевидь, кажуть дослідники, її привезли купці-книгоноші з Росії та України. Проте у 1739 та 1759 роках вона знаходилась на території сучасного Закарпаття, про що свідчать покрайні написи. Російський учений Євген Немировський у 80-их роках у своїх працях згадував про відомі 236 примірників Біблії. Три роки тому німецькі вчені знайшли ще кілька десятків книг, тож нині у світі є 258 екземплярів «бівлії». Яким же був справжній тираж Скоринового перекладу – загадка.

Нині ж сучасні поліграфісти називають книги білоруського першодрукаря кращими з-поміж тогочасних європейських видань. «Біблія Скорини має зручний формат – кварто, або «четвірка». Для оздоби видання білорус сам виготовив 38 дерев’яних дошок фігурних гравюр, 133 заставки і кінцівки, 107 ініціальних літер. У кожній главі подавав свої замітки, коментував. От, наприклад, тут, – показує Тетяна Яківна, – «Не копай під другом своїм ями – сам звалишся у неї. Не став шибениці – сам повиснеш на ній». Скорина написав передмову і післяслово, що робити категорично заборонялося. У його гравюрах люди вбрані в тогочасний європейський одяг, будівлі зображені в готичному стилі. Він «онароднив» книгу, зробив її доступною простому люду, тому її не визнала жодна з церков».

А найбільше обурив духівництво портрет самого Скорини, який першодрукар помістив в одну з книг. Він зображений у вбранні доктора наук, у своєму робочому кабінеті, біля нього книги та інше приладдя. «Це було недопустимо. Усі великі заставки в подібних книгах містили образи Ісуса, Божої Матері, євангелістів або ж апостолів. А тут він сам себе помістив, поруч зі святими… Ще той веселун був! Це єдиний у європейській історії книговидавництва такий випадок. На жаль, у частинах Біблії, які зберігають у нашому музеї, цього портрета немає.

У центрі гравюри з портретом – літературна марка, або герб Скорини як доктора медичних наук. У ті часи було заведено, аби кожен автор чи видавець мав свою літературну марку. Так вони хотіли якось позначити свої книги, а тому самі вигадували й виготовляли собі книжкові герби. У Скорини це так званий «місяць сонячний», який символізує здобуття знань, фізичне і духовне лікування людей, науку й медицину. Дослідники вважають, що профіль місяця – то профіль самого білоруського першодрукаря. Поряд із гербом – невеличкі ваги, утворені літерою Т, що означає людину, мікрокосм. А ось трикутник «дельта» – уособлює вченого і вхід до царства знань».

У книзі Руфь на останньому аркуші Тетяна Яківна розшифрувала покрайній напис. «Сия книга зовемая Исус Навин и книги судей и книги Юдифь и книги Естер належамая … (наступне слово дослідниця не змогла ідентифікувати. – Авт.) Стефана и Прокопа Поповичов Быстрянских которая куплена чрес родича нашого за 10 немецких во року 1739 месяца мая дня…». Число повністю стерлося.

«Ці покрайні написи в церковних книгах дуже цікаві, їх робили священики, дяки чи власники видання. З них ми дізнаємося, хто, коли і за скільки купив цю книгу. Найціннішими є історичні та господарські записи – наприклад, про затемнення сонця, землетруси, снігопади, грози чи страшні морози. Іноді розповідали навіть про цвітіння абрикос…»

Наприкінці «бівлії» наче віршик – то післямова у формі колофона. У такий спосіб, пояснює Тетяна Яківна, Франциск Скорина і закінчив переклад Святого Письма.

Безкоштовно вже не реставрують

Нині «ужгородська» Біблія Франциска Скорини відреставрована. «Книга зберігалася в нас до 1982 року в такому стані,  якою ми її отримали з Мукачівського монастиря, – зауважує Тетяна Шевніна. – Тоді Україна входила до Радянського Союзу і реставрація книг проходила централізовано. До нас приїздили фахівці з Державної науково-дослідної реставраційної майстерні, вивчали видання, розробляли спеціальний план. Відновлювали Святе Письмо повністю безкоштовно – так само, як і Острозьку Біблію Івана Федорова 1581 року та рукописний пергаментний Мукачівський Псалтир XV століття».

Із Києва відреставрованою книга повернулася тільки через чотири роки, 1986-го. Тетяна Яківна показує документи, у яких столичні спеціалісти зафіксували стан стародруку до «оздоровчої» поїздки. «Титульна сторінка відсутня, аркуші в поганому стані, розірвані, склеєні поміж собою, брудні, проїдені жуком-шашелем, – зачитує. – Реставратори провели колосальну роботу. Книгу повністю розшили на окремі зошити й  сторінки, відмочували, вимивали спеціальними розчинами, після якого вони світліють. Виготовили нову палітурку за аналогією  XVI  століття, обшили натуральною телячою шкірою. Від бруду очищали кожен аркуш окремо. Застосували технологію відтворення втрат – сторінки доливали відповідно до потрібного формату книги».

З того часу цінна середньовічна пам’ятка культури й зберігається в Закарпатському краєзнавчому музеї. Лише на деякі заходи Тетяна Яківна її виносить, аби показати, який скарб схований у музейних фондах краю. «І хоч із 23 видань маємо, на жаль, лише 6, але можемо пишатися тим, що в нас одна книга з 258-ми, які збереглися у світі. Не в усіх музеях на батьківщині Франциска Скорини, у Білорусі, є така. А коли білоруси дізналися, що в нас зберігається книга їхнього співвітчизника, просили обмінятися на якусь іншу. Але ми таку цінність віддати не можемо».

Біблія Скорини справді неабиякої вартості і коштує шалених грошей. Скільки саме – Тетяна Яківна сказати точно не може. Пригадує хіба, що Біблію Федорова продавали десь-колись за 300-400 тисяч доларів. Утім, із кожним роком вартість стародруку зростає – нині вона коштує понад 500 тисяч, якщо вже не більше. Гірше з реставрацією давніх пам’яток. Якщо раніше їх оновлювали безкоштовно, то нині книгозберігачі змушені самотужки шукати спонсорів і меценатів.