Країна суцільного плагіату

 

Як свідчить Вікіпедія, плагіат — це «привласнення авторства на чужий твір науки, літератури, мистецтва або на чуже відкриття, винахід чи раціоналізаторську пропозицію, а також використання у своїх працях чужого твору без посилання на автора».

А простіше - просто використання чужої праці, нехай й інтелектуальної.

28 червня 2011 року «прославилась» секретар Ради національної безпеки та оборони Раїса Богатирьова, яка виступила з промовою перед випускниками Києво-Могилянської академії.

Настирливі журналісти виявили, що думки пані Раїси якось унікально збіглися з цілими уривками з промови голови компанії Apple Стіва Джобса, яку він зачитав перед випускниками університету Стенфорд ще шість років тому.

А «Українська правда» спіймала на гарячому і самого гаранта Конституції, який видав у Австрії книгу «Opportunity Ukraine» (у вільному перекладі з англійської «Україна – країна можливостей») загальним накладом 50 тис. екземплярів. І знову допитливі журналісти не полінувалися і переклали декілька уривків у зворотному напрямку - на українську та російську. І виявили, що Віктор Федорович використав думки з багатьох джерел - в тому числі з статей журналу «Кореспондент», «Сеульського вісника», газети «2000», видання «Лівий берег» та навіть університетських рефератів. І все це без посилання на першоджерела і справжнє авторство.

Радниця Президента Ганна Герман всі звинувачення відкидає як безпідставні. Однак що поробиш - шила в мішку вже не приховаєш. Скандально... При чому на весь світ.

Не забарилося. І на Закарпатті розгорнувся свій міні-скандальчик на фоні плагіату. Комусь прийшло в голову уважно проштудіювати сайт обласної організації Партії регіонів. І зачепилося око лише за привітання заступника голови Закарпатської ОДА Івана Бушка з Днем Незалежності, яке він адресував всім краянам. Прискіпливий філологічний аналіз за допомогою «Гугла» виявив практично суцільну компіляцію тексту промови, складену з виступу різних українських чиновників, в тому числі й президента УСПП Анатолія Кінаха, навіть Київської міської організації партії «Єдиний Центр» за 2009 рік.

 З одного боку - негарно. А з іншого питання – хто у цьому винен? Бо, як відомо офіційні виступи та промови практично всіх чиновників різного рівня готують їхні помічники-референти, розумні люди, в тому числі з журналістською освітою та багаторічною практикою. Бо інакше нашим керманичам прийшлося б цілими днями лишень складати тексти привітань, штудіювати довідники і щось постійно писати-писати-писати. А справи державні коли вирішувати?

Хто винен у чиновницькому плагіаті? Вважаю, що не лише прості клерки, які замість того, аби напружити свої мізки, займалися тупим «копіпастом» - виділив і вставив, тобто цинічно крали чужі тексти. Винні і самі чиновники, які підбирають собі таких помічників, а потім замість того, аби чесно визнати провину свого безголового оточення - починають ховатися від відповідальності.

Показово згадується у цьому контексті історія з міністром оборони Німеччини Карлом Теодором фон Гуттенбергом, який змушений був подати у відставку після того, як викрили плагіат у написаній ним докторській дисертації. В Україні був свій приклад - Володимир Литвин якось ще у 2001 році також за власним підписом опублікував статтю американського дослідника Томаса Каротерса. «Мені неетично коментувати цю проблему», - каже він тепер, ховаючи очі. Але визнав, що ту публікацію йому підготували помічники, він її прочитав і схвалив. А потім як сніг на голову прозвучало звинувачення у плагіаті. «Ви ж прекрасно розумієте, що це був удар, і нижче... І в голову прямо. Туди, куди ви подумали», - згадує Голова Верховної Ради України.

Світова історія знає ще більш одіозні випадки. Вперті дослідники звинувачують самого Шекспіра у крадіжці чужих віршів, ідей та думок. А Мольєр також виявляється вкрав сцену у Сірано де Бержерака. І навіть українська письменниця-класик Марко Вовчок публікувала за своїм підписом переклади світової класики, котрі виявилися ... чужими перекладами. Мова йде про казки Андерсена, які на її замовлення перекладали, а насправді «копі пастили» наймані працівники. Ось така халепа з класиками...

Але ж наші політики далеко не Мольєри і навіть не Сірано де Бержераки. Утім, виявляється, навіть цей факт не звільняє їх від відповідальності.

Особисто мені здається, що ці міні-скандальчики повинні піти всім на користь. І в першу чергу, це стосується не лише політичних діячів, а й тих людей, які відповідають за їхні офіційні промови та публікації у пресі. Мова йде саме про «майстрів пера», тобто журналістів, які дуже комфортно почуваються у оточенні чиновників високого (та не дуже) рангів.

А тепер історія з власного досвіду. Колега розповідав, що якось натрапив на свою статтю, що була надрукована у одному дуже популярному обласному виданні. Але за підписом іншої особи, відомого журналіста. З'ясувалося, що статтю просто брутально вкрали, навіть не переробивши назви, з інтернет-видання. А потім взявши до рук підшивку газети за декілька років, журналіст надибав на сотні (!) статей, які були банально здертими практично без редагування з відомих російських видань. Але за підписом закарпатського «писаки». Публічний скандал тоді вирішили не здіймати, аби не компрометувати «колегу по цеху», а з ним і всю пишучу братію. Розійшлися тихо-мирно. Світ та закарпатці не дізналися про ще один кричущий плагіат...

До чого все це? Бо насправді якщо проаналізувати всі офіційні промови, виступи і публікації - то випливе така сила-силенна плагіатної біомаси, що у цьому багні потонуть всі. Політики всіх рівнів, різнобарвних партій, включаючи, мабуть, і всіх без виключення українських президентів.

Бо вже й невідомо, хто у кого що вкрав, коли крадуть практично всі. І як бачимо не лише політики...

Країна суцільного плагіату. Невже заслуговуємо такої назви?

Тому нашим політикам у свою чергу раджу уважніше підбирати собі помічників і платити їм відповідно, за якісно пророблену роботу. Аби було за що потім питати. Та й іноді перечитувати свої «речі», аби потім скандально не червоніти. А журналістам - не вдаватися до крадіжок, які все-одно рано чи пізно випливуть на поверхню як досить неприємна речовина, що як відомо ніколи не тоне...

Аби наша країна перестала бути країною суцільного плагіату потрібно єдине - завжди мати свою власну думку. Так просто. Звісно, при умові, що вона у вас ще є.

 
Олександр Ворошилов за цю статтю, а також за статтю «Моя маленька інвестиція…» отримав третє  місце у Конкурсі матеріалів на тему журналістської етики.

Теги: плагіат, Бушко

2 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати