Юрій ТУРЯНИЦЯ: "Я точно знаю, на якому пам’ятнику і з якого боку відпала плитка"

Але процес копання в літературі та вивчення ужгородських пам’яток настільки його “затягнув”, що участь у конкурсі плавно переросла в постійну рубрику “З історії міста”. Та глибоко помиляється той, хто думає, що її автор – фаховий історик чи принаймні філолог. Він — технічний директор приватного підприємства побутових послуг “Смерічка”, ентузіаст, людина, яка, раз узявшись за щось, робить це ґрунтовно і з повною самовіддачею. Напередодні 71-го дня народження ми умовили Юрія Туряницю відкрити карти і розказати про себе широкому загалу.

— Юрію Васильовичу, ви, мабуть, корінний ужгородець, раз так добре знаєте історію міста?

— Зовсім ні, я народився в селі Медведівці на Мукачівщині, там же закінчив 7 класів. У перший, до речі, ходив двічі, бо рік навчання при угорській владі нова радянська не зарахувала. Було, звісно, бажання здобувати освіту далі, але нас, п’ятьох однолітків, викликали в Мукачівський райком комсомолу й загітували їхати на Донбас, у Макіївку, в гірничо-промислову школу. Що це таке, я повною мірою зрозумів лише тоді, коли мене, 17-річного її випускника, відправили прохідником у шахту. Було дуже важко. Відпрацювавши два обов’язкові роки, я приїхав у відпустку додому і вже не повернувся туди, звільнився. А незабаром пішов до армії – потрапив у будівельні війська аж до Автономної республіки Комі.


— Нелегко довелося серед чужих людей так далеко від малої Батьківщини?

— Нас, закарпатців, там було чоловік 20, і на фоні основного вологодського контингенту ми досить вигідно вирізнялися. Службу поєднували з навчанням: півдня працювали на тамтешньому великому лісокомбінаті, а півдня займалися у будівельній школі, яка давала ази цієї спеціальності. Там же, в армії, отримав змогу освоїти основи журналістики (до чого в душі завжди мав потяг). Разом із нами служив лейтенант Юрій Серебряков – випускник Ленінградського факультету журналістики, котрий встиг уже попрацювати за фахом. Він із власної ініціативи на добровільних началах вів гурток для всіх бажаючих, і я теж став його відвідувати. Спершу редагував “Бойовий листок”, а потім навіть став редактором ротної стіннівки, дав кілька заміток в окружну газету. Тоді ж захопився й віршуванням – написав десь 15 поезій. За одну з них – “На посту” — навіть отримав грамоту ЦК ВЛКСМ. Пам’ятаю, у 1958 році виступив із цим віршем на зльоті молодих воїнів у Вологді, а грамота “наздогнала” мене вже після демобілізації. Ось так починалися мої перші творчі кроки.

— Навички журналістської роботи вам, схоже, зараз стали в пригоді. А чи придалися ази будівельної справи?

— Безперечно. Значна частина моєї професійної кар’єри пов’язана саме з будівництвом. Відразу після армії я влаштувався в Ужгородське будівельно-монтажне управління, де спершу працював у підпорядкуванні виконроба, а потім – самостійно. Здав в експлуатацію не один об’єкт, у тому числі й будівлю обласної бібліотеки, житлові будинки, промислові цехи тощо. Тут зустрів багатьох хороших людей, котрі вчили мене пунктуальності, чесності, ділилися досвідом. Досі не забуду, як Петро Луценко радив: “Складаєш наряди – ніколи не пиши в один рядок великі суми. Краще розпиши все детально, до копійок, тоді ніяка перевірка не причепиться”. І це дійсно спрацьовувало. Однак у 1964 році наше управління ліквідували, довелося перейти в Ужгородський райпобуткомбінат, звідки після 8 літ роботи мене перевели головним інженером у рембудтрест системи побуту. І тут я відразу наразився на нерозуміння з боку керівника тресту.

— Розпочали роботу з конфлікту?

— Та ні, просто коли він повіз мене по області знайомити з нашими об’єктами, я на кожному здоровкався з людьми, не зважаючи, керівник це чи простий робітник, чисті в нього руки чи не дуже. Коли ми вже поверталися, керівник спитав: “Юро, ти ду-маєш, що якщо вітатимешся з робочими за руку, то вони краще до тебе ставитимуться?” На що я відповів: “Не знаю, чи краще, але це мій принцип – не ставити себе вище за робочу людину.” До речі, це одне з трьох правил, які заповідав мені батько. Він, окрім названого, наказував не робити нікому зло, бо в житті за все треба платити, і радив не цуратися людей. Чого я завжди дотримувався, і доля була до мене прихильною.

— А ким був ваш батько?

— Простим селянином, але при тому вільно володів чотирма мовами. Кілька років працював на заробітках в Аргентині, за ті гроші й побудував хату, дітей поставив на ноги. Нас було в сім’ї п’ятеро. Крім мене, на жаль, у живих залишився лише молодший брат, він колишній військовий, закінчив 3 вузи та 1 технікум, зараз “осів” у Кишиневі.

— Повернімося до рембудтресту. Вдалося знайти порозуміння з його керівником?

— Оскільки я не мав будівельної освіти, керівник тресту ставився до мене дещо зверхньо – незважаючи на те, що я нормально працював, вільно читав робочі креслення, словом, мав усі необхідні практичні знання. Як потім мені стало відомо, він навіть просив тодішнього начальника облпобутуправління Івана Васильовича Щедея перевести мене на інше місце. Але той, слід віддати йому належне, відстояв мене.

— Будівельну освіту так і не здобули?

— Будівельну — ні, зате вступив на економічний факультет УжДУ, який закінчив у 1974 році. Факультет був заочний, але форма навчання – вечірня, отож цілих 3 роки я до 6-ї вечора викладався на роботі, затим на ходу перехоплював якийсь пиріжок, а о сьомій уже сидів на заняттях в університеті. Вони тривали до одинадцятої, отож додому приходив вичавлений, як лимон. Важкий був період, але у підсумку у виписці до диплома в мене стояли майже самі п’ятірки, одна-дві четвірки і єдина трійка, яку, власне, отримав за свій язик. Вийшовши з екзаменаційної аудиторії, на запитання одногрупників: “Ну як ти, Юрку?” відповів: “Нормально, трійка буде”. А позад мене, виявляється, якраз проходив наш декан, котрого я, звісно, не помітив. І ось коли вирішувалося, “4” чи “5” мені ставити, він виніс вердикт: “Туряниця сам уже оцінив свою відповідь на три бали”. Хоча загалом ставився до мене непогано… Говорячи про той час, не можу не згадати добрим словом заступника декана Василя Михайловича Бецу, котрий — якось так вийшло — фактично був моїм куратором в університеті.

— Дружина за такого щільного графіка “робота — навчання” не обурювалася, що вас ніколи нема вдома?

— Ні, вона у мене спокійна, покладиста, так що мені пощастило (сміється — авт.). Взагалі сім’я наша хороша. Дочка з зятем зараз працюють в Угорщині, але мало не щотижня приїздять сюди, навідують. Двоє дорослих онуків живуть в Ужгороді. Не можу не похвалитися правнучком — йому виповнилося два з половиною роки.

— Окрім навчання в Ужгородському університеті, ви там були ще й проректором по адміністративно-господарській частині…

— Так, і там знадобився мій солідний будівельний стаж. До мого приходу в університеті багато чого робилося, але все це було не системно — обмежувалися щорічними косметичними ремонтами. Я запропонував ректору Лендьелу зламати цю систему, аби не витрачати марно гроші, і взятися за капітальний ремонт. Володимир Іванович ідею підтримав, отож ми взялися за гуртожитки на набережній. Змінили там дерев’яні перегородки на цегляні, кухні, санвузли кардинально оновили — робота йшла потужна. Запровадив я і централізоване матеріально-технічне забезпечення: пісок, цемент, цеглу вагонами постачав, а не ганяв машини щодня за дрібними партіями, як раніше. Адже в той час наряди і гроші давали, от тільки займатися цим було нікому. Однак незважаючи на те, що обсяги капітальних вкладень в університеті з року в рік зростали (коли я прийняв справи, вони становили 170 тис. крб., а коли йшов геть — 480 тис. крб.), знаходилися незадоволені. Комусь було вигідніше раз у раз фарбувати-білити, не переймаючись реальним покращенням стану університетського господарства. І мене потроху почали доводити до того, щоб я звільнився: заслуховували то на парткомі, то на великій раді, то на малій, народний контроль підключили. І за що? За те, що підняв роботу. Звісно, я написав заяву, пішов головним інженером у “Смерічку”. Але в міністерстві, бачачи хороші показники, не захотіли мене відпускати. Зрештою мусив пояснити за-ступнику міністра ситуацію, і він усе зрозумів. Але попросив при-
їхати на колегію: “Хай в університеті знають, що не вони вас звільнили, а колегія”. Відтоді я весь час у “Смерічці”, правда, зараз уже як технічний директор. За свою роботу отримав дві урядові нагороди (медалі) та звання “Відмінник служби побуту України”, “Ветеран сфери послуг”.

— Але з університетом вас, окрім роботи, пов’язувала капела…

— У чоловічій капелі “Боян” проспівав 5 років, щопонеділка біг на репетиції. Навіть звільнившись із університету, у капелі ще залишався, а потім забракло часу. З “Бояном” ми об’їздили Прибалтику, Словаччину, Угорщину, Румунію, і всюди нас дуже тепло зустрі-чали. До речі, не було такої поїздки за кордон, в яку б нас особисто не проводжав ректор Лендьел — він за капелу дуже вболівав, сам ініціював тури, а якщо концерт давали в Ужгороді — обов’язково був на ньому присутній.

— У закордонних поїздках щось для себе у професійному плані брали?

— Хіба що враження. У Сату-Маре, наприклад, мене найбільше подивувала панорама, яка відкривалася з вікна готельного номера на 7-му поверсі: дуже акуратні дахи будиночків, на кожному з яких новенька черепиця різних кольорів. Разючий контраст із нашими шиферо-бляхо-черепице-руберойдовими покрівлями. Але за кордон я їздив не тільки з “Бояном”, а й за попереднім місцем роботи та по туристичних путівках. У складі республіканських делегацій, скажімо, двічі побував у Фінляндії. А що вже всю Західну Україну об’їздив! У радянські часи модним було підбиття підсумків по регіонах, які проводилися на базах будівельних трестів. На таких семінарах один день відводився теорії, а далі — поїздки на місця. І в нас, скажу вам, було що показати: Закарпаття ж по будівництву стояло на 10 голів вище за інші області, тут реалізувалися угорські, чехословацькі проекти – Європа! Не кажучи вже про приватні будинки, на які гості дивилися з відкритим ротом. Узагалі всі ці поїздки приносили мені велике задоволення — я паралельно з роботою милувався природою, багато фотографував…

— А краєзнавство — ваше нове хобі?

— З дитинства люблю історію, свій рідний край, але в молоді роки на це просто не вистачало часу. Коли ж у 2005 році ваша газета оголосила конкурс на знання рідного міста, я з першого питання включився – і пішло… Я і так знав Ужгород, а тоді заново об’їздив усі його куточки. Зараз точно знаю, на якому пам’ятнику і з якого боку відпала плитка. Скажімо, на пам’ятнику добровольцям біля готелю “Закарпаття” – з правого боку на центральній частині, у Духновича – справа ззаду. Меморіальні дошки всі оглянув, а деякі з них відтоді вже й зникли: на розі Духновича – Капітульної, біля ректорату. В жалюгідному стані пам’ятник воїнам, які народилися й жили на Радванці. Сумний перелік можна продовжити. Болить душа, що не бережуться історичні пам’ятки. Через брак грошей і вони поволі руйнуються.

— Нариси, які ви друкуєте в газеті “Ужгород”, — фактично розділи задуманої вами книжки про історичні пам’ятки нашого міста. Як виникла така ідея?

— Беручи участь у конкурсі, заглибився в краєзнавчу літературу і виявив, що про наші меморіальні пам’ятки і дошки там по 10—20 рядків. І мені прийшло в голову: чому б це не систематизувати, узагальнити, доповнити і зробити книжку? Зателефонував Івану Латкові, він пообіцяв допомогти літературою. Приємно було, що й редакція мене підтримала. Так і почав писати. Правда, тепер мені здається, що перші замітки треба переробити — все-таки в процесі роботи набув досвіду. Хотілося б написати й про наші мости, згадати основні площі й вулиці та їхні старі назви (площа Петефі, наприклад, була Орлиною, двічі Кошута, Масарика, Сталіна, Возз’єднання). Наразі вже роблю макет цієї довідково-пізна-вальної книжки, восени сподіваюсь її випустити. Залишається знайти спонсорів, що, мабуть, чи не найважче. Якщо це вдасться, Іван Латко запропонував зробити фотоальбом ужгородських пам’ятників й існуючих та вже неіснуючих пам’ятних дощок, скульптур. Словом, планів багато, дай Бог їм тільки здійснитися.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати