Іван Ілько представляв Закарпаття на виставці в «Мистецькому Арсеналі» (ФОТО)

На місці знакової події в Києві ми зустрілися з сином художника Михайлом Ільком.

—У цілому мені виставка подобається, — прокоментував він. — З киян і гостей столиці мало хто бачив академічну школу закарпатського живопису. Радий, що мій тато добре представив її, і його картини вписалися в цілісну презентацію під назвою "Школа". Думаю, що спроба показати спадкоємність мистецьких поколінь України "МА" вдалася через показ робіт вихідців із Національної Академії образотворчого мистецтва і архітектури, а також творів інших представників самобутніх українських регіонів. Закарпаття, Львів, Харків, Одещина, Крим виставили дійсно своїх ліпших представників. Це все — лише початок подібної широкої презентаційної діяльності. Тому не дивно, що за основу взяли саме Академію, яка найліпше відображає спадкоємність творчих поколінь. До неї "Мистецький Арсенал" повертає інтерес українців. По-іншому дійсно тут бачиш навіть творчість найріднішої людини. Чи думав мій прадід Юра з роботи мого батька, що його портрет буде висіти навпроти Лаври, піднісшись своєю людською домінантою вище природного явища — Говерли з іншої роботи. Прадід свого часу ходив до церкви, куди привозили книги з Лаври, і ось він сам після смерті "приїхав" сюди... Про цю вічну облагороджуючу таїну мистецтва і повинні думати люди, а не деградувати під ударами буття. Цим якраз чудово переймається директор "Мистецького Арсеналу" Наталія Заболотна. Буквально за декілька років вона зуміла зробити значний поступ у популяризації українського мистецтва, повернути до загального огляду багато призабутих імен. Для кожної людини це добре — тривало побути в царині мистецтва. В "МА" огляд іде близько трьох годин. І людина від цього не втомлюється. Багато хто приходить і наступного дня, хоч квиток коштує сорок гривень. Сам факт, що людина в якомусь середовищі може знаходитися без напруги стільки часу вже неабиякий. Українське мистецтво в цілому дуже недооцінене, а такі виставки працюють на підйом його, а також на підняття цін на картини окремих художників. Вдумливість і певні зусилля при спогляданні робіт потім повною очищувальною мірою повертаються до кожного, хто побував у "МА". Недарма ж на відкритті "Школи" було неймовірно багато людей. Значний простір "Мистецького Арсеналу" був заповнений ущерть.

Справді самобутній вигляд має презентація І.Ілька. В грандіозному просторі "МА" барвисто виграє кольорами  народне весілля. Це — свого роду пейзаж, де головні не дерева і трави, а люди, повністю зближені з природою гармонійною кольоровою гамою.  Серія "Карпатське весілля" відтворює те, чого вже майже немає, яке залишилося лише завдяки пам'яті митця (роботи "Свати", "Барвінок", "Гуски", на якій показується вбирання нареченої, "Танок молодої", "Рушник"). Ніжний і прекрасний фінал серії — молода вплелася в родинне коло і в яскравій хустці, в гармонії з квітучим і добрим довколишнім світом починає просто жити, як живе все суще — трави, квіти, дерева і високі хмари. Згадана робота "Мій дід Юра" (1999, полотно, олія) наче готує глядача до зустрічі з твором "Дід з онуком, село Річка" (1960, картон, олія)(. Дідусь — у гуні, хлопчик — у вишиванці. В старого вже пригаслий розумний погляд, а хлопчикові очі — задумливе небо. Видно, що він хоче зробити все на своєму віку, чому навчив його дід, котрий уже зірвав свій плід із дерева пізнання, на що натякає зірване яблуко в натрудженій руці.

"Молода" (2005, полотно, темпера) є частиною роботи з  циклу "Весілля". На тлі її прямий натяк на неминуче — "Вічний спокій", де зображені церква і хрести як спокійний і невід'ємний атрибут нашого постійного життя (1995, полотно, олія). І твір "Осіння непогода" (1999, полотно, олія) показує, що в природі все само по собі врівноважується: зайва небесна сирість палиться по-   осінньому  палаючими рівними, упевненими в собі, деревами. Немовби дев'ятий вал міфічного Карпатського моря — "Говерла" (1999, полотно, олія). Всі гори неначе "попрацювали" на те, щоби була Вона — гора-володарка. В підніжжі хвилі-Говерли — зовсім малюсіньке людське сільце. Вершиною ж королева Карпат зімкнулася з найпотужнішою небесною хмарою. Відразу оживає в пам'яті колядка словами: "Небо і земля нині торжествують..."

А з великих гір утворюються і течуть у долини великі ріки. В своїх складках богатирські верховини збирають по краплі вологу, щоб вона зрештою сконцентрувалася в потужний потік ("Початок великої ріки", 1970, полотно, олія).

"Вид із Петроса-2" (1999, полотно, олія) показує сонячні, смиренні, підлеглі вищим і суворішим, нижчі Карпатські гори. Така собі природна "вертикаль", немовби в людській владі. Та всяка влада — ніщо перед мудрою філософією народного повсякдення ("Синевир. Господарський двір").

Емоції емоціями, але цікаво було з цього приводу вислухати думки Івана Ілька.

—В національному мистецтві склалися певні течії. По-перше, ультра-модерн і космополітизм, по-друге, твори з рудиментами соціалістичного реалізму від радянської системи людського співіснування, а, по-третє, творчість основної общини, яка потребує національного. Остання наразі не має великої фінансової підтримки. Та глибинна патріотична потреба в національному самовираженні відчувається, бо цього хочуть усі українці. Є запит — то є і виконання. Чи будуть знаходитися кошти для цього непростого завдання? Радісно, що "Мистецький Арсенал" хоче цю проблему забезпечити, що вже показала попередня виставка української ікони. Окрилює, що в цьому процесі митець може проявити себе і нагадати землякам про щось давнє. Мій дід Юра — то ціла історія. В 1944 році його закарпатські псевдо-партизани, які наперед бажали вислужитися перед наступаючими радянськими військами, хотіли розстріляти. Чоловіків тоді в селі було зовсім мало — то наші жінки з вилами і граблями геть побили неправедних "борців". Дід по тому ще жив шістнадцять років, не доживши кілька місяців до сотої річниці. Він любив мене, бо я був великий, весь у нього. Старий мав зріст за два метри, величезні руки, бо сплавляв бокори. Коли в Колочаві пили в корчмі, до нього пристали жандарми. Він схопив у кожну руку до одному жандареві й так кинув у стіну, що вона впала. Пізніше мене в Синевирі на пленері з повагою згадували як онука славного плотогона — сільського голови з Дулова. Ще б і батька намалювати. Шістнадцять років він трудився на шахтах у Франції, має партійний квиток, підписаний Морісом Торезом. Демократію він розумів по-європейському. Тому діставалося від влади Рад, де були такі люди, як сільський голова Гарбуз, котрий вирубав усі дубові ліси біля села, а гроші пропив із такими ж тупими хижаками "від комунізму". Та все це минуще все-таки переможе національний потяг до знання. Мій дід ще з Острога книги на волах привозив. В одне літо рушали туди, зимували, а в інше поверталися назад.  Тому закарпатці не мислять себе поза загальним слов'янським світом. Навіть Духнович, у якого домінували мадяронські настрої, написав: "Свої за горами, не чужі..."

Василь ЗУБАЧ