Михайло Кічковський: "Я вдячний долі, що була прихильною до мене..."

Неспроста кажуть: “Життя прожити – не поле перейти”. Тим більше, якщо це поле – не лише твоя доля, а доля багатьох людей, які проявили до тебе довіру, теперішнє і майбутнє краю.

Наш ювілейний діалог із головою Закарпатської обласної ради Михайлом Кічковським. Вчора йому виповнилось 60 красних літ.

Зараз, напередодні такої знаменної події хотілось би повести мову із ювіляром як на теми святкові, так і на теми буденні, в яких його труди і дні.

Адже літа прожиті – трудами красні.

— Шановний Михайле Михайловичу, як Ви зустрінете цей святковий день?

— Зустріну його так, як і всі інші дні, зазвичай – на світанку. І найперше, що хотів би зробити – зателефонувати батькові і подякувати йому щиро, по-синівськи за те, що виростив, виховав мене, навчив шанувати людей, був і залишається прикладом у найскладніших і найвідповідальніших ситуаціях. Для мене велика радість і щастя, що він діждався мого ювілею. Та і сам він на порозі вельми поважної дати – 80-ти ліття. Гірко, що мами вже давно немає серед нас...

А вже далі прийматиму вітання від найдорожчих моєму серцю людей – дружини Василини, сина Михайла, доньки Тетяни, невістки, зятя і моїх улюбленців-онуків – Ігорчика і Олесика. Важко передбачити весь сценарій такого непростого дня. Адже ішов я до нього аж шістдесят років...

Одна з особливостей ювілеїв полягає у їх ретроспективі. Хочеться як сказав Володимир Яворівський, оглянутися з осені, згадати людей, з якими спілкувався, котрі не промайнули у швидкоплинні буднів, а залишились в пам’яті на все життя. Я вдячний долі за те, що була прихильною до мене і насамперед на зустрічі з мудрими і добрими людьми. І в рідному селі Верхньому Студеному, де провів дитячі і юнацькі роки, і в період роботи в Міжгір’ї, Воловці, Виноградові, Мукачеві, Ужгороді, Чопі – повсюди, де доводилося жити і працювати. З ними я щиро спілкувався, радився, працював, ділив радість і горе, вбирав до серця і душі їх поради, нерідко намагався наслідувати їх найкращі людські якості.

Часто згадую до прикладу свого вчителя Олексу Янчика – прекрасного педагога, патріота Верховини, талановитого поета, директора Пилипецької школи Василя Тарахонича, колишнього голову колгоспу в с. Репинне Міжгірського району Юрія Клевця – сина останнього опришка на Верховині. Усіх добрих людей, яким завдячую щиро, просто не перерахувати. І все ж із особливою приємністю згадую справжніх наставників у житті і творчості, якими були для мене на факультеті журналістики Львівського державного університету ім. І. Франка Йосип Цьох, Володимир Здоровега...

— Відомо, що трудову біографію Ви розпочинали у редакції Міжгірської районної газети. Про це читачі вже знають. А от цікаво, які жанри журналістики для Вас були улюблені?

— Насамперед – це нариси. Мені хотілось розповісти читачам про прекрасних людей різних професій, які зустрічались мені на житейських дорогах. Багатьом із них випало пережити воєнні і повоєнні лихоліття, зазнати тягар тоталітарного режиму, бути безневинно винними і за це каратися у сталінських таборах. Їх долі варті того, щоб люди знали про них, а молодь пам’ятала і усвідомлювала , що не так просто, а дорогою ціною далося мирне життя. А ще тяжіла душа до аналітики. Вона вабила мене можливістю вивчати різні процеси – економічні, соціальні, історичні в динаміці, визначати особливості, закономірності їх розвитку, прогнозувати перспективу. Не сподівався, що саме цей жанр стане визначальним і вплине на всю мою подальшу долю. Як це сталося? Тодішні керівники Міжгірського району вирішили, що більш корисним і потрібним як спеціаліст буду у державницьких структурах. Довелося розпрощатися із газетярською вольницею. Гадав, що ненадовго, а вийшло так, що і по теперішній день. Не подумайте, що це був легкий хліб. Якогось дня згадуючи минулі роки, як це буває напередодні ювілею, стало не по собі: 14 разів доводилося зривати сім’ю із облаштованого житла і все починати з початку. Але я не жалкую. Робота в райкомі, обкомі партії, обласній державній адміністрації, а зараз в обласній раді стала важливими життєвими університетами, без яких просто не уявляю себе.

Упродовж майже сорока років доводиться тримати руку на пульсі життя області, країни, знати тонкощі суспільно-політичного, економічного, соціального процесів, аналізувати та прогнозувати їх розвиток. У цьому надзвичайно багато допомогло мені спілкування із такими видатними керівниками і господарниками області як Юрій Васильович Ільницький, Генріх Йосипович Бандровський, Михайло Юрійович Волощук, Михайло Іванович Країло, Віктор Іванович Балога. Я вдячний долі, що працював під їх керівництвом. Це було, зізнаюсь щиро, непросто. Поруч із ними не можна було трудитися впівсили, щось відкладати на завтра, знати те чи інше питання так собі, поверхово.

Це люди з надзвичайно високим почуттям відповідальності, самокритичності і цього завжди вимагали від підлеглих. Скажу, що їх традиції як талановитих керівників, справжніх патріотів свого краю продовжуються. За роки незалежності України виросла ціла когорта управлінців різного рівня державних структур, органів місцевого самоврядування, виробничників, які у цих непростих умовах успішно вирішують економічні й соціальні проблеми. Досить подивитися на склад обласної ради теперішнього скликання, щоб переконатися, що це колектив високопрофесійних особистостей, наукової еліти краю. Так, вони представляють сім найвпливовіших політичних сил.


Але перш за все – це патріоти України, рідного Закарпаття. Їх погляди на окремі суспільно-політичні явища можуть не співпадати, в дечому навіть бути різними, але в основному, життєвоважливому для наших краян, вони солідарні. Ми, на щастя, зуміли навчитися слухати і поважати думку один одного, маємо взаєморозуміння і тісну співпрацю з органами виконавчої влади, громадськістю. Це дало можливість повернутися до вирішення ряду питань, які відкладалися на потім депутатами попередніх скликань. Серед них питання міжнаціональних відносин, розвитку районів і міст.

Сьогодні рада сміливо йде на відстоювання інтересів краю на державному рівні. Зокрема, коли йдеться про раціональне використання, збереження і захист природних ресурсів краю. Або питання про прапор Закарпатської області: уже ради двох попередніх скликань бралися за його вирішення, але на жаль, безрезультатно. Всі регіони України мають свою символіку, яка достойно відображає їхнє історичне минуле, характерні особливості суспільного життя тощо. І тільки наш край поки що залишається без свого прапора. Сподіваюсь, що в скорім часі дане питання таки зуміємо розв’язати. Хочу відмітити: на оголошений обласною радою конкурс на кращий проект прапора Закарпатської області відгукнулось багато людей, запропонувавши свої ескізи, надіславши листи, висловлюючи свої пропозиції по телефону. Навіть були й такі, що прийшли на прийом з особистих питань, аби висловити свої міркування. Хотілось би, щоб прийнятий прапор був для всіх жителів краю рідним, щоб вони гордилися символікою нашого області. Чи могли б наші депутати у міжсесійний період активно працювати у закріплених за ними районами, зустрічатися з виборцями, проводити на місцях прийоми населення з особистих питань?

— Робота у владних структурах вимагає повної самовіддачі. Знаємо, що особисто для Вас це був неписаний закон. При такій граничній службовій завантаженості часу вільного в обмаль. І, все таки, що Вас особисто захоплювало, радувало?

— Я завжди захоплювався людьми, які вміли працювати творчо, вболіваючи за свою справу і досягали бажаних результатів. Міг би назвати десятки прізвищ краян, з якими зводила мене доля. Котрі, не обіймаючи високих посад, зуміли реалізувати себе і стати справжніми величинами у своїй галузі. Зараз я щиро захоплююсь роботою сільських голів, де території сільрад доглянуті, мов лялечки – вулиці впорядковані, газифіковані населені пункти, повноцінно діють Будинки культури, школи, заклади охорони здоров’я, працюють малі підприємства, діє сільський зелений туризм, систематично наповнюється доходна частина місцевого бюджету. Звичайно, що люди шанують такого сільського голову, розуміють його, йдуть за ним. Жаль, що з таких керівників громад недостатньо беруть приклад інші. Я захоплююсь багатьма виробничниками, фермерами, які не опустили руки, а працюють з ініціативою, творчо. Сьогодні ж господарювати так, як учора не можна. І вони це добре усвідомили. І справді, сьогодні, коли кордони Євросоюзу наблизились до нас впритул, життя ставить перед нами вимоги і критерії європейського рівня. Ми повинні бути першими, показувати приклад щодо втілення в життя державної економічної політики. Тому ми порушуємо перед вищими інстанціями клопотання про надання області особливого статусу – своєрідному полігону в нових умовах євроінтеграції. Або таке. Нещодавно з ініціативи наших депутатів разом із Івано-Франківською обласною радою ми провели спільне засідання Координаційних рад з питань місцевого самоврядування при головах обласних рад.

Наша делегація ознайомилась із роботою славнозвісного спортивно-оздоровчого комплексу “Буковель”. Із захопленням сприймаючи успіхи сусідів, я думав: чому у нас, де такі ж гори, майже такі ж умови, й такі ж талановиті й професійні спеціалісти як у них, поки що немає свого “Буковелю”? Водночас сусіди із не меншим захопленням сприйняли напрацювання у стратегічному плануванні розвитку туристично-рекреаційної галузі. Разом із тим, ми розповіли про свої упущення, а вони – про свої недоліки. На помилках теж треба вміти учитися... Повинен сказати, що зваживши всі плюси і мінуси ми уклали угоду про співпрацю рад двох регіонів.


В якості члена постійної делегації України в Конгресі місцевих і регіональних влад Ради Європи буваю у Брюсселі на засіданнях цього поважного міжнародного форуму, маю можливість на власні очі бачити як дбайливо ставляться до збереження здорового довкілля у країнах Євросоюзу. Кожен потічок, криничка, джерельце, кожне дерево у лісі – доглянуті господарською рукою. Як не захоплюватись таким ставленням до природи?!

Жаль стискає серце, коли бачиш береги наших річок. А що робиться на територіях більшості сільських рад? Споживацьке ставлення до природи дуже дорого коштує у фінансовому, а ще більше у моральному відношеннях. Вирішити цю проблему зусиллями владних структур дуже важко. Неспроста кажуть: “Громада – великий чоловік”.

От подивіться, на Виноградівщині депутати районної ради знайшли спільну мову із населенням і там запрацювало перше в області підприємство по переробці твердих відходів, побутового сміття. Відрадно, що з виноградівців беруть приклад свалявці, рахівчани, тячівці, де вже ведуться роботи щодо створення аналогічних підприємств у цих районах. Але цьому передувало виїзне засідання нашої Координаційної ради з питань місцевого самоврядування, яке відбулося у червні минулого року у м. Мішкольц (Угорщина), де ми вивчили досвід органів місцевого самоврядування у забезпеченні здорового довкілля.

— До речі, у міжсесійний період Вас часто можна бачити, як кажуть, у гущі народу – то у віддалених гірських, то у долинних районах, селах, присілках, на сесіях районних, міських рад, зборах жителів територіальних громад, прийомах населення з особистих питань. Це Ваш стиль роботи чи дієте згідно з Регламентом обласної ради?

— Це стиль і вимога мого сумління, моє розуміння обов’язків депутата і голови обласної ради. До речі, я задоволений тим, що таку позицію поділяють й інші мої колеги-депутати. Як відомо, ми прийняли рішення, згідно з яким депутати розкріплені за окремими районами, щоб здійснювати конкретну роботу на місцях, зустрічатися з виборцями, знати їх проблеми і сприяти щодо їх вирішення. Крім цього, таким чином зміцнюється взаємодія місцевих рад із органами виконавчої влади. Це не забаганка, не данина моді, а життєва необхідність. Можна дуже високими і гарними словами говорити про турботу за людські долі із високих трибун взагалі, в цілому і т.п., не знаючи в цей час що діється в низах. Але, на моє переконання, краще менше говорити, а більше діяти. Тоді і наші рішення працюватимуть на конкретний результат. З таких міркувань Дні депутата обласної ради, засідання Координаційної ради з питань місцевого самоврядування при голові обласної ради, як правило, проводимо у виїзному форматі в районах. Такий стиль роботи один із ефективних, перевірених часом і практикою. Глибоко шануючи статистичні дані, інформаційні матеріали, я даю перевагу особисто побаченому і почутому. Ніщо не замінить безпосереднього спілкування з людьми. Тільки досконало вивчивши, як вони живуть, можна оцінити наскільки реально виконуються рішення обласної ради, які питання потребують невідкладного розгляду і вирішення.

— Як відомо, Ви зараз працюєте над підготовкою об’ємного матеріалу щодо екологічної ситуації у Закарпатті і в країнах Карпатського Єврорегіону з яким плануєте виступити у Брюсселі на пленарному засіданні Конгресу місцевих і регіональних влад Ради Європи. Що спонукало Вас до цього?

— Насамперед тривожна екологічна ситуація, що склалася навколо Карпат. Вони ж – рідний дім для 18 мільйонів чоловік семи країн і визначають соціальну, економічну, культурну структуру багатьох їхніх регіонів. Карпати називають серцем і легенями Європи, а вони, образно кажучи потребують серйозного лікування. У зв’язку з цим згадую зустріч із угорським космонавтом Берталоном Фаркашем, який розповідав про те, що із космосу не видно кордонів. Видно землю – голубу кулю, а на ній – Карпати. Зберегти її красу, життєдайну силу, спільне завдання для людей, які живуть на цій прекрасній планеті. У цьому наша відповідальність за її долю. А я додав би до цього, що у відповідальність за долю Карпат, лісів, річок всього багатства, яким щедра наша Срібна Земля. Я звернувся до Надзвичайних і Повноважних Послів країн Карпатського Єврорегіону в Україні з пропозицією щодо підтримки у підготовці відповідних матеріалів, які хотів би оприлюднити з трибуни цього поважного європейського форуму, щоб об’єднати зусилля європейських держав у вирішенні питань, пов’язаних із забезпеченням екологічної стабільності в Карпатах, призупиненні процесів, що негативно позначаються на самопочутті всієї Європи і, перш за все нашого краю, розташованого в її географічному центрі. Оцінюючи з висоти ювілею зроблене і досягнуте, наскільки Ви задоволені своєю роботою? Щоб відповісти на це запитання, знову звертаюсь до мудрості свого батька, який завершивши важливу справу завжди каже: “Зроблено слава Богу немало. Та могло би бути і більше, і краще ”. Коли за плечима 60, розумієш наскільки це суттєво. Не дає супокою, що до вирішення багатьох гострих проблем не завжди доходять руки. Візьмімо до прикладу наші села, особливо малі, віддалені присілки. Не так давно ми із подивом сприймали що у багатьох областях України трапляються села, де у житлових будинках забиті дошками вікна, закриті школи, дитячі садочки, дороги поросли споришем. На жаль, ця жорстока дійсність ні-ні, та й торкнулася і нашого благодатного краю. А село – це колиска нації. Наше спільне завдання – врятувати його від подальшого зубожіння, від духовної катастрофи, щоб не втрачалися ті могутні моральні засади, якими сильне наше суспільство. Боляче і те, що багато моїх краян змушені покидати рідні домівки, сім’ї і за далекими морями шукати заробіток, щоб прогодувати дітей, а потім вивчити їх, допомогти стати на ноги. Та часто трапляється, що всі надії і сподівання зазнають краху – розпадаються сім’ї, діти виростають бездоглядними. Всі ми знаємо до яких це призводить наслідків. Михайле Михайловичу, не секрет, що успіх у житті будь-якої людини в сучасних умовах залежить від наявності двох факторів – “криші” і “тилу”. Хто особисто для Вас забезпечує їх? З дитячих літ і до теперішнього часу – моя єдина “криша”, мій захист – це Всевишній. А “тил” – це моя сім’я: дружина, діти, онуки, рідні і друзі. Ось ті джерела, з яких черпаю наснагу у своїй щоденній праці. Це – моя віра, надія, любов – моє теперішнє і майбутнє. Від них починається Батьківщина, в ім’я якої варто жити і працювати.

Дай, Боже, вам, шановний Михайле Михайловичу, міцного здоров’я, щастя, благополуччя, успішного звершення Ваших задумів і планів, бо всі вони в ім’я розквіту України, щастя рідного краю.

Вів розмову Віталій ЯЩИЩАК, заслужений журналіст України

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати