Історія однієї з найдовших вулиць закарпатського Берегова

Безперечно, головна будівля на цій вулиці – теперішнє приміщення міської ради –  споруджена в другій половині ХІХ ст. на місці одноповерхового невеличкого будинку. Вона на довгі роки стає духовним, адміністративним центром міста, має цікаву історію. Згадка про саме місто Берегсас датується 1098 р. Тоді це було невелике поселення з герцозьким обійстям, де жили охоронці та слуги. Воно називалося Lamperhaza ( „Дім Ламперта"). Населення ж складалося переважно з мисливців, лісників березького лісового жупанату, „столиця" якого знаходилася у Боржаві. По смерті герцога Ламперта його маєтки знову потрапили в королівські володіння. Під час правління Гейзи ІІ у місті поселилися німецькі "гості", саксонці (саси). Очевидно, з того часу і виникла ця назва – Лампертсас. Правителі династії Арпадів часто перебували в нашому місті: відпочивали, полювали.  

Після монгольської навали і знищення Лампертсаса у 1241 р. король Бейла ІV запрошує сюди німецьких колоністів, які поступово відбудували населений пункт, наділивши його правами вільного королівського міста з функціями місцевого самоврядування. На чолі стояв призначений королем староста. У грамоті перераховувалося, що переселенці мають право переїжджати зі своїм майном, усі справи, за винятком  кровопролиття, крадіжок та вбивств, вирішуються місцевим судом, базари проводяться щосуботи тощо. З частковими змінами місто користувалося цими привілеями протягом ХІІІ – ХV ст.

У 1271 р. Ламперсас стає центром Березької жупи. Адміністративним і судовим органами була рада на чолі зі старостою (наджупаном) і 15 радниками, яких вибирали заможні горожани за списком, узгодженим із управляючим домінії. Засідання проходило в будинку старости. Архів міста і печатка зберігалися у скрині й передавалися  новообраному старості. Вибори проходили раз на рік, 25 січня, а згодом у День усіх святих – 1 листопада.  А в 1342 р. угорський король Лайош Великий надає населеному пункту статус вільного королівського міста з правом користуватися своєю печаткою з відповідною символікою та мати свій герб. Саме в цей час почав функціонувати магістрат на чолі із бургомістром, який мав право видавати різні довідки.
Офіційну назву – Берегсас – місто отримало у 1504 році.

Після поразки визвольного руху на чолі із Ференцом Ракоці ІІ Берегсас у 1711 р.  позбавляють до 1869 р. права міста. Були ліквідовані органи самоврядування та статус адміністративного центру. У 1728 р. австрійський імператор Карло VІ дарує його крупному магнату графу Шенборну із Бухгайма, який не визнає міських привілеїв. Однак новий власник навіть не встиг тут побувати – він через три роки раптово помер. Спадкоємцем стає Фрідріх Карл Шенборн, імперський віце-канцлер, єпископ Бамберзький і Вюрцбурзький. Він теж раптово вмирає у 1746 р., залишивши по собі славу непоганого господаря. У 1749 р. мешканці Берегсаса уклали з Мукачівсько-Чинадієвською домінією, яка належала Шенборнам, угоду, згідно з якою зобов'язувалися щорічно сплачувати в її скарбницю по 700 форинтів за користування мостами і дорогами. Крім того, вони вносили домінії й інші платежі. Зокрема, в 1766 р. горожани сплатили новому власнику Ервіну Шенборну, який незабаром стає жупаном (ішпаном) Березького комітату, – 188200 флоринів. А ще під час весняних польових робіт кожний двір відробляв йому чотири дні з тяглом, в іншу пору року – один день без тягла та віддавав десятину з урожаю. Виноградники теж належали Шенборнам. Їх обробляли кріпаки. Важким тягарем був також військовий податок, який сплачувався у державну скарбницю. У зв'язку з цим берегівчани скаржилися у 1829 р. королівському наміснику: „Через наше місто пролягає шлях у Галицію, Мараморощину, Собольську жупу.  У ньому завжди зупиняються війська. Ми мусимо надавати їм помешкання і продукти харчування, нічого не отримуючи взамін. Жупа розпочала велике будівництво: офіцерське казино, аптеку і тюрму. Нас виганяють на перевезення будівельних матеріалів та інші роботи. Виноградарі не можуть обробляти свої ділянки, бо на нашій шиї висить граф Шенборн. Його прикажчики завжди гонять людей на різні роботи".

Багаторічне панування Шенборнів не вплинуло на розвиток міста, яке постійно розвивалося та розширялося (у 1803 р. в ньому нараховувалося 375 будинків, з них 367 дерев'яних та саманних і лише 8 – кам'яних). А на початку 1862 р. у зв'язку з тим, що  військова повинність (асистенція) обходилася дуже дорого міській скарбниці, наджупан Березької жупи Пал Табоді, керівництво міської управи Дьордь Ускаї і Дюла Златені звернулися із листом до королівського намісника Угорщини з проханням вивести з міста вояків.

Уже 29 червня 1862 р. із Буди була отримана відповідь, що, мовляв. королівський радник згоден з такою пропозицією місцевої влади, але поставив умову:  усі податки, в тому числі і недоїмки, повинні бути  зібрані повністю та своєчасно. Інакше гарнізон і надалі залишиться у місті.

У 1869 р. Берегсас включили до складу так званих міст з упорядкованим управлінням. Уперше був обраний бургомістр і міське представництво на чолі з Анталом Яндришичем. Так завершилася багаторічна боротьба міста за свої права, панування родини Шенборнів закінчилося. У 1871 р. прийнято закон, який по-новому регулював місцеве самоврядування. У міській управі було 86 членів, із них половина – це ті, хто платив найбільше податків, а інших вибирали. Цей період у житті міста тісно пов'язаний з Анталом Яндришичем. На посаді судді, а потім бургомістра він 33 років вірою і правдою служив інтересам Берегсаса. За час його керівництва здійснено капітальний ремонт католицького собору та засновано державну пошту. На початку 40-х років ХІХ ст. він призначається присяжним у суді та міським радником. Його навіть заарештовували як учасника революційних подій 1848/49 р. р. та лейтенанта національної гвардії разом із іншими ув'язненими відправляють у Кошице. Але завдяки його великому авторитету, вже 9 грудня він повертається на попереднє місце роботи, а відтак стає бургомістром. За даними перепису 1870 р., у місті тоді проживало 6270 осіб, у тому числі: реформатів – 2814; римо-католиків – 1531; греко-католиків – 718; євреїв – 1177. Бургомістр Яндришич багато зробив для розширення міського самоврядування та покращення його фінансового стану. За свою багаторічну сумлінну працю його неодноразово відзначали високими нагородами. Помер почесний мер нашого міста 13 грудня 1883 р. на 78-му році. Мешканці з глибокою скорботою проводжали його в останню путь. Славетного земляка поховали на римо-католицькому кладовищі. Антал Яндришич достойний того, щоби на фасаді міської ради, де пропрацював стільки років і за його життя збудували нове приміщення мерії, була встановлена на його честь меморіальна дошка.

Добру пам'ять залишив про себе й інший мер Альберт Сабо. Саме при ньому споруджено будинки комітатської фінансової управи (зараз ЗОШ № 5) та чоловічої гімназії на вулиці Петефі (зараз вул. Стефаника). Останнім мером за угорських часів став Калман Губаї. За термін його короткого управління ринок був перенесений з центральної площі. А тут згодом облаштували парк, де 31 травня 1942 р. відбулося урочисте відкриття пам'ятника на честь воїнів угорської армії, що загинули у Першій світовій війни.

Як відомо, за Сен-Жерменським договором у вересні 1919 р. наш край опинився у складі Чехословакії. Офіційною назвою нашого міста стає Берегово, утворена адмінтеродиниця Берегівський округ з центром у Берегові, влада перейшла до урядового комісара. Відповідно до рішення першого Віденського арбітражного суду від 2 листопада  1938 р. місто знову увійшло до складу Угорщини. А вже 28 жовтня  1944 р.  Берегсас зайняли війська Радянської армії, які входили до складу 18-ої армії 4-го Українського фронту (про це свідчить меморіальна дошка на фасаді міськради). Берегово стає районним центром, а 17 травня 2001 р. отримує статус міста обласного значення.                              

На протилежному від міськради боці (трохи нижче) знаходиться  будівля  колишньої угорської  королівської чоловічої загальної школи, споруджена наприкінці ХІХ ст. за проектом Едена Лехнера (зараз тут знаходиться школа ім. Л. Кошута). До слова, до середини ХІХ століття у Берегсасі працювали тільки конфесійні школи з 1-2 вчителями. У 1864 р. заснували реформатську конфесійну допоміжну гімназію нижчого ступеня (неповну середню школу). Цей навчальний заклад постійно відчував матеріальні труднощі. Тому в 1874 р.  його довелося  трансформувати  у Державну горожанську школу для хлопчиків. У квітні 1887 р.  завідувач окружним відділом освіти Ференц Галас звернувся з листом до наджупана Бережської жупи барона Жігмонда Перені, в якому,  зокрема, було вказано: „ У Берегсасі  горожанська школа не може пустити коріння тому, що коли її учні  навіть закінчать шість класів, вони не можуть влаштуватися ні тут, ні в навколишньому регіоні на практичну роботу, а в кращому випадку поповнюють  лави службовців ряду закладів жупи". Цей лист підтримали загальні збори депутатів  Бережської жупи (пройшли у жовтні 1887 р.). Вони  звернулися  до міністра  у справах релігії та освіти Угорщини з проханням  відкрити у місті нову державну реальну школу. У1888/89 навчальному році у першому класі  горожанської школи  навчання вже розпочалося за такою програмою, а в 1890 р. у ній дозволили  факультативно вивчати латинь, що давало можливість учням після закінчення четвертого продовжити навчання у п'ятому класі класичної гімназії. 15 вересня 1895 р. розпорядженням Міністерства культів й освіти  реальну школу було реорганізовано в гімназію. Однак реорганізація проводилася за умови, що навчальний заклад буде фінансуватися з бюджету міста. Реальну школу в гімназію перетворили у 1895/96 навчальному році. Мерія виділила для цього 10 тис. форинтів матеріальної допомоги. Відтак відкрили перший клас Берегівської гімназії з 66 учнями (директор реальної школи Шандор Орлай вийшов на пенсію, тож тимчасове керівництво гімназією взяв на себе егерський професор Іштван Орловський).

Саме тут навчався відомий угорський письменник Бейла Іллеш (1895-1974 р. н.), який у своїй знаменитій „Карпатській рапсодії" дає цікаві зарисовки нашого міста на початку ХХ століття. Його батько належав до тієї верстви єврейських торговців, які шанували традиції епохи реформ і боротьбу угорців за національну незалежність у 1848 р. Коли хлопчику сповнилося три роки, сім'я переїхала  в наше місто, поселившись на вулиці Бочкаї (тепер Б. Хмельницького). „Крім виноградників та молитов за Кошута  і Гарібальді, – писав письменник у своєму романі, – гордістю цього саду було „дерево Кошута", здоровенна абрикоса, яка вже у мої дитячі роки дарувала нам тільки цвіт. Під цим деревом – у Берегсасі про це кожний знав  – перед вторгненням Паскевича, Лайош Кошут  цілу ніч  радився зі своїми генералами. Коли старе дупляве дерево звалилося, батько вирішив  подарувати його Національному музею".

Тепло згадує Бейла Іллеш і горожанську школу, яка знаходилася поруч із домом. „У школі я навчився не тільки  писати і вивчив таблицю множення, але від старенького товстенького, завжди неголеного вчителя Гальмоша, який нестямно страждав від нежиті, я одержав чітке уявлення про навколишній світ... Учився я дуже добре. За словами  вчителя  Гальмоша, я був „гордістю" 1-го класу, приміщення якого розташувалось у старому одноповерховому шкільному будинку на подвір'ї  реформатської церкви. На кінець року у мене були тільки відмінні оцінки, і я одержав  у нагороду книжку". Перша книжка у житті Іллеша була про Берегсас, яка познайомила хлопчика з історією виникнення нашого міста. З роками він ніколи його не забував. 

На перехресті вул. Б. Хмельницького та бульвару Дюли Ійєша розташована двоповерхова будівля  початку ХХ ст. готелю „Гунгарія" (в період  чехословацької влади „Славія"). На нижньому поверсі розміщалися магазини та ресторан. Його власником була міська громада реформатської церкви. За радянських часів тут знаходилася районна поліклініка. У 90-х роках відновлено право реформатської церкви на власність цього будинку. Навпроти колишнього готелю (буд. № 3) встановлена  меморіальна дошка головному лікарю педіатричного відділення райлікарні, посмертно нагородженого почесною відзнакою-премією „ Pro Urbe" („За місто" – Ерне Гартману (1913-1973 р. н.). Ще одна дошка встановлена на честь реформатського єпископа Пала Форгана на будинку № 7, де він багато років мав свою резиденцію (зараз тут міськуправління освіти). У дворі двоповерхового будинку, який належав адвокату, доктору Еневу Клайну (тепер Берегівський ОМВК) свою друкарню в 1942 р. відкрив Бейла Югас. Мав набірну машину „Типограф", на який набирали майже все, а чотири робітники займалися палітурництвом, тобто переплітали книги. У ті часи саме його друкарня була найсучаснішою у Берегсасі. До слова, в нашому місті було аж 4 друкарні. Добродій Югас залишив спогади, де, зокрема,  писав: „ Моїм щастям було те, що будучи власником друкарні, я сам працював, умів виконувати будь-які операції – від набору до друкування. Таким чином, пропонував  своїм клієнтам порівняно невисокі ціни. Багато робив для жупного управління, друкував не тільки бланочну продукцію, але й щорічні звіти. Коли наближався фронт, піджупан Золтан Фекейшгазі запропонував  виділити мені  дві вантажні автомашини для евакуації друкарні. Але тоді я вже був одружений і мав сім'ю. Куди мені поїхати? Вирішив залишитися. У листопаді 1945 р. у мою друкарню  зайшли 4 чоловіки з Ужгорода і провели інвентаризацію. За дві години я перестав  бути власником своєї друкарні. Машини, каси з літерами  перенесли у приміщення ...районної друкарню".

З вулицею Б.Хмельницького пов'язаний і розвиток промисловості. Наприкінці вулиці у 1895 р. почав працювати невеличкий завод Конта з виробництва шпалер, цегли й черепиці, де 20 робітників виготовляли 500-600 тис. штук цеглин у рік. Уже при чехах збудували завод з переробки тютюну, працювали швейні і скоб'яні майстерні.

Теги: Берегово, вулиця, історія

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати