Антон Ковач: «Периферія може бути і в центрі Парижу, а Париж може бути в центрі Ужгорода»

"Із жалем усвідомлюєш, що все, що народжується на полотні, уже не твоє. Та воно ніколи і не було твоїм. Ти прийшов у світ, щоб передати іншим відчуття одвічної краси, яку знаходиш у тиші і, яку побачить і прочитає не кожний. Сумно, але мусимо вибирати між ілюзією і реальністю..."

(А.Ковач, каталог живопису "Між ілюзією і реальністю")

Після бесіди з відомим закарпатським художником Антоном Ковачем, залишається бажання передати усім зацікавленим найтонші деталі світосприйняття цієї творчо неспокійної і в той же час цілісної, внутрішньо гармонійної людини таким чином, щоб невтаємничені читачі зрозуміли та пережили їх у всій складності відтінків, не втративши багатство глибокого, сакрального змісту особистості творця.

Сьогодні пропонуємо читачам другу частину інтерв'ю з Антоном Ковачем (першу частину читайте тут).

– Багато пересічних людей не розуміє зміст абстрактних полотен, їх "іншомовності". Якби Вам довелось пояснювати зміст абстрактного живопису "з нуля" людині, яка нічого у цьому не розуміє – як би Ви це зробили?

– Дуже важко пояснити це людині, яка не готова сприймати абстрактну форму. Завжди є місце для спекуляцій і в реалізмі, і в абстрактній формі. Якщо звернутись до розвитку абстрактного, безпредметного мистецтва, яке почалось приблизно 120 років тому, починаючи від перших кубістів, і потім дійти до сучасності через російський авангард, ми бачимо, що все має свою логіку. Спочатку відмовлялись від одного, потім – від іншого.

Наприклад, колір має різні символи. Має матеріальну, емоційну, об'ємну складову. Якщо людині достатньо самого кольору, щоб передавати суть, то цей колір необов'язково має нести предметність. На цій базі почали додаватись різноманітні "ізми": кубізм, футуризм, тощо.

Я міг би порадити глядачу сприймати сучасне мистецтво без відтворення предметності речей так само серйозно, як сприймається реалізм. Сучасна людина не має настільки великої потреби "живитися" реалізмом. Вона знайшла інші цікаві речі, які не обов'язково передавати саме за допомогою реалізму. Це може бути просто кольорова пляма. Так, на рівні емоційного абстракціонізму працюють деякі сучасні українські художники. Дехто з них свідомо йшов шляхом епатажу, зруйнування естетики та відтворення анти-естетики, щоб "зачепити", зацікавити глядача, використовуючи елементи агресивності, жорсткості, навіть "порно", граючи на багатьох інших проблемах, залучаючи у тому числі фотографію, тобто перемальовуючи фото. Для мене це крайнощі.

– У якості прикладу таких крайнощів, мабуть, варто привести творчість Енді Уорхола, теж нашого співвітчизника?

– До речі, стосовно Енді Уорхола. Я періодично проводжу своєрідну "ревізію", тобто визначаю, яке я маю відношення до творчості того чи іншого художника. Я думаю, що Енді Уорхол – це чистої води піар, дуже вдала реклама. Напевно, він того вартий, але його мистецтво мені особисто нічого не несе.

Мені краще дивитись на "Чорний квадрат" Малєвіча. Я думаю, що цей "квадрат" був початком тенденції, яку продовжив Уорхол. Не стільки демонстрація високої мистецької майстерності, скільки ставлення людини до свого мистецтва і до того, як його сприймають інші. Усе почалось саме з "квадрата". Малєвіч перший з художників ХХ століття, який у 1913 році сказав: подивіться на себе так, як на вас дивиться цей квадрат. Технічних особливостей у такому мистецтві нема, все робиться просто. Але на рівні самоусвідомлення і демонстрації себе, це було проривом.

Проблема була не у тому, як ставиться Енді Уорхол до мистецтва, а у тому, як його "прочитали" та розрекламували. "Опіум для народу". Завжди потрібно придумати якийсь "опіум", зачепити людей, глядачів, і тільки потім вони починають розуміти суть творчості. Зараз ціни на роботи учнів та послідовників Енді Уорхола ( давно загинули від передозування наркотиками) на аукціонах "зашкалюють" - вони продаються по 2-3 млн. доларів. Хоча мистецької цінності ці роботи не несуть. Але вони є показником розвитку саме такого напрямку мистецтва, дають "зріз" епохи його розвитку. Оскільки їх купують за шестизначні суми – мабуть, вони того варті. Але мені як художнику, звідти взяти нема чого. А як людині – мені такої естетики не потрібно.

Я рухаюсь в іншому напрямку. Я хочу розвинути свої ідеї так, щоб зберегти їх зміст, не позбавляючи їх естетики. Твір повинен нести якусь естетику. Візьмемо за приклад музику. Мені особисто ближче класична музика. Вона несе мені глибину думки і розслаблення. "Попса" дратує. І коли дивлюсь на цю "попсу" в одязі, в архітектурі, розумію: я не готовий служити їй, хоча 99 відсотків людей обирають саме її.

До речі, "попси" вистачає і у Парижі, й у Гамбурзі. Це міжнародне явище. Необов'язково міряти висоту неба над Парижем, те ж небо можна знайти, якщо піднятись вище над Ужгородом. Периферія може бути у центрі Парижу, а Париж може бути в центрі Ужгорода. Все залежить від того, де знаходиться рівень твого "неба", твоєї планки. Якщо тобі вистачає примітиву, якщо тебе тішать компліменти двох-трьох людей, які тебе оточують – значить, така твоя "висота". Якщо ти відчуваєш творчий неспокій, який тягне тебе до розвитку – треба рухатись уперед.

– Як Ви пояснюєте суспільну тенденцію цінити митця тільки після його смерті? Це прояв якоїсь загальнолюдської, неусвідомленої некрофілії чи своєрідна ностальгія за тими часами, які залишились лише у його творах?

– Розумієте, існують стереотипи. Частина стереотипів живе і в цьому виразі – художника починають цінити після того, як його не стало. У якійсь мірі можна говорити, що мистецтво повинно "устоятись" в часі та свідомості людей, і тільки потім починаєш розуміти, що варто переносити у наступні покоління. Тобто, мистецтво проходить якісне "бродіння" у свідомості людей.

Коли автор багато часу приділяє рекламі й усі починають думати, що ця реклама відображає якість його мистецтва – це самообман. Але є й інший вид спекуляції: знаючи, що художник створює якісний продукт, його свідомо переконують, що він не вартий визнання, оскільки він є сусідом, людиною, яка живе неподалік. Можна навести приклади. У нас є люди, які варті значно більшого. І навпаки: є люди, які дуже розрекламовані, але вартість їх мистецтва на десять пунктів нижча.

Час – не гниюча субстанція, чинник, який розкладає все по місцях після того, як люди відходять у могилу. На превеликий жаль, ціна визнання – смерть або життя. Але, мабуть, так і має бути. До Веласкеса визнання прийшло через 230 років після його смерті. Що вже говорити про інших! А у нас буває таке, що художник із ще не підписаною роботою біжить у люди та чекає визнання.

Дуже важливою є самокритика. Як сказав мій колега, потрібно виконувати свою роботу із усвідомленням, що ти її найбільше любиш. І після того, як ти виконав роботу із таким відношенням – суддя такій роботі лише ти. Багато стереотипів у суспільстві панує через особливості ставлення художника до своєї роботи. Наприклад, той же "Чорний квадрат", автопортрет Ван Гога з відрізаним вухом – вони стали своєрідним брендом, викарбувались у свідомості людей. На Закарпатті теж були художники, які добре жили, і ті, які помирали у злиднях. Все це дуже індивідуально.

Час розставляє все на свої місця. У наш час кожен школяр може детально розповісти про помилки якогось полководця під час військової кампанії, бо на відстані все бачиться краще. І я не ображаюсь на тих людей, які мене не розуміють. Головне – щоб я сам був переконаний: те, що я роблю – не на один день, воно розраховано на ті покоління, які прийдуть.

Дуже важко постійно піднімати планку. Як на спортсмена, на художника діє верхня межа, земне тяжіння, багато психологічних факторів, які дуже важко перебороти. Тому для мене дуже важливо, якщо до мене підходить молода людина, яка звертає увагу на мої роботи. Це означає, що я зацікавив молоде покоління, яким по 20 років. Щоб піднятись, розвиватись надалі, потрібно змінити своє ставлення до себе. Якщо ж ти надто любиш себе – то ти починаєш спекулювати цим бажанням піднятись та потрапляєш у полон ілюзій.

Як викладач, я намагаюсь донести це до своїх студентів, тому що вони хотіли б розвиватись та добре жити, але не бажають усвідомити та набути працею елементарні речі. Вони належать до сучасного суспільства, з його легким, поверхневим, споживацьким відношенням до життя. Чесно кажучи, я не знаю, як з цим боротись. Немає дієвих засобів, щоб вилікувати молодих людей від цього недугу. Молоді люди підходять до всього легковажно і вважають такий підхід правильним. Я ж хворію тим, що занадто серйозно підходжу до процесу творчості.

У нас мало фахівців у царині мистецтв. Більшість творів оцінюється "на смак" - одному подобається те, а другому – інше. Був випадок, коли людина почала розуміти мою картину через рік після придбання. І вона повернула її, сказавши: "Енергетично це твоя картина, вона повинна висіти у тебе, вона не належить мені". Це тонка робота двох – автора твору і глядача.

З іншого боку - частина енергії, смаку, естетики, які оточували художника за його життя та залишились на його полотнах - шукають реалізації у наступних поколіннях.

Дуже дивним є те, що молоді люди часто потребують ефекту, або фрагменту "ностальжі". Адже, щоб було що згадувати - потрібно прожити життя. Тому та цінність, яка зафіксована у полотнах завжди бажана, потрібна. Але нерідко буває, що люди, які відчувають "ностальжі" можуть жити, наприклад, у брудному місті. Здавалося б, вони повинні лікувати ностальгію, створюючи відповідне середовище собі, тобто гармонійно поєднувати внутрішні переживання та зовнішній світ. Все починається з самого себе.

У нас є художники, якими ми пишаємось, відомі на всю Україну та Європу. Вони прожили змістовне життя, зробили цінний внесок у культуру живопису. Багато є і таких, які розуміють всі ці фактори, але своєї творчості не пропагують. Але час іде, і якщо не дивитись на годинник, раптом помічаєш, що вже нікого нема. Ось нещодавно вийшла збірка "100 художників України", - а там нема жодного українця!

Процес становлення наших митців, художників проходить у цілому нормально, але з великим нальотом периферійності. Мало виставок, які заїжджають з центру, мало можливостей спілкуватись з молодим поколінням, школярами, пояснювати їм, як розуміти ту чи іншу абстрактну форму, в чому різниця між ними, як її читати. Адже можна і китайську мову сприймати, як графіку. А насправді – там зміст. І на цьому вакуумі робляться спекуляції.

Як легко заблукати серед трьох дерев, шукаючи зміст творчості й життя! Легко заблукати, якщо ти спекулюєш на популярності. Та якщо розумієш, для чого тобі дана небом ця місія – тебе це відчуття протвережує. Я належу до людей, які постійно мають сумніви. А може не треба стільки складнощів? Може, людям достатньо показати один символ, а навколо – якісь гарні фактури, і цього буде достатньо?

Я ніколи не хотів принести у жертву класику. Мені важко уявити розвиток мистецтва, яке не базується на естетиці класики. Класика для мене – це святе. Це не означає, що потрібно "перемалювати" ту класику. У нас, у Карпатах прекрасна етнографічна база. Самі гори роками чекають, хто їх напише, хто про них розповість? Вони – як музика Баха, яка викликає мороз по шкірі, коли її чуєш. У цій базі етносу - заховано багато цікавого.

Але це не означає, що треба загрузнути у фольклористиці: намалював національний одяг – і ти вже вважаєш, що вирішив етнографічну проблему. Потрібно вдаватись до переосмислення у сучасному контексті. Нав'язувати сучасній людині дешеві етнографічні симпатії – це даремна робота. Особливо це відчувається, якщо тобі пропонують приїхати з виставкою у Київ чи Париж. Ти розумієш, що там нікого не здивуєш зображенням етнографічних мотивів. Вони чекають оригінальності, автентичності, їм цікаво побачити: що ж там за плем'я таке живе, чого вони хочуть? Але щоб передати це - потрібен високий рівень культури. А звідки його брати? Не з американських "попсових" серіалів, звісно.

Зараз я, наприклад, роблю колаж, де наша традиція та міф, пропущені крізь античну міфологію. Це не означає, що якщо я малюю кентавра – він повинен бути зображений з нашими національними ознаками. Ні, він – у свідомості нашій! Тобто не сам він, а усвідомлення його буття.

Я намагаюсь намалювати не той пейзаж, який ми бачимо, а відчуття, які ми пережили, споглядаючи пейзаж. Тому в сучасному світі потрібно йти такою дорогою, де етнографічний матеріал та декоративне мистецтво – вишиванки, писанки, керамічний посуд – має використовуватись не шляхом спекуляції на їх зображеннях, а на відтворенні їх глибинного змісту. Через символ звернутись до глядача, та нагадати йому: ти належиш до цього етносу! Адже найбільшою дурістю було б обрізати корінь народу, людини.

Так само, як дерево, людина не може жити без коріння. А от "декорувати" крону та розвивати її – це мудрість. Це кажуть і науковці, і літератори, і духовні люди. Адже мистецтво – це насамперед частина духовності.

Раніше церква мала прерогативне право на духовні цінності, вона була замовником творів на цю тематику. Тяжко уявити, щоб у той час хтось малював натюрморти. Першими почали це робити голанці. Малювали в основному святих, зображували біблійні сюжети, вчили людей духовності на цьому. Тепер функції мистецтва більші, монополіста у цій галузі немає.

Мені важко уявити, щоб люди у нашому місті, у наш час полишили усі справи та пішли при нагоді дивитись на якесь образотворче диво. Деякі мої студенти навіть не бажали дивитись роботи Манайла, хоча особисто для мене, Манайло – диво. Навіть через 100 років етнічна база, яку зібрав цей художник, форми, у якій він її виклав, залишаються цінними. Я не знаю, з якого боку підступитись до творчості Манайла, щоб сказати: я знаю, як наблизитись до його рівня. Тому що багато часу іде на переосмислення.

Мої сучасні студенти не відчувають такої внутрішньої потреби. Нав'язати це я не можу. Це – діагноз. Але вони не хочуть йти в аптеку, щоб лікувати цей діагноз. Вони мають свою дорогу. І тут я розумію, що на мені замикається якась частина культури, яка іде від моїх вчителів. Мої вчителі і я тішились тим, що вони можуть дати щось добре, а я – взяти. А теперішні студенти очікують, що знання не просто покладуть на стіл, але їм до рота. Інститут не дає гарантії оживити мистецтво новими талантами. На вулиці іноді буває більше освічених людей.

– У чому полягає загадка геніальності художника? У прориві, новому слові, у творчості чи у наполегливій праці та правильному застосуванні вже усталених методів? І чи можливо у сучасних умовах зробити прорив, відкриття у творчості?

– Це велика загадка. Я думаю – так, прорив можливий. Якби не було такого шансу, мені б взагалі нецікаво було займатись цим. Я мушу жити таким сподіванням. В контексті України чи цілого світу завжди є феномени, які "проривають" мистецтво, причому не "завдяки", а "наперекір". У творчості кожне наступне покоління не розуміє попередників та користується скоріше інтуїцією.

Уявляєте, наскільки важко людині, яка прийшла збоку та користується логікою, дослідити алогічну, інтуїтивну творчість? Їй потрібно пояснити всі пошуки, сумніви. Інтуїція тут дуже важливий фактор. З наукової точки зору інтуїція – це сплав знань, підсвідомості та багатьох інших факторів. Раніше я не довіряв своїй інтуїції, більше покладався на раціоналізм. Мистецтво страждає від цього. У процесі виконання роботи потрібно пам'ятати про раціональне, але творити бажано на інтуїтивному, емоційному рівні. Якщо в тебе є дар, він проявляється саме на такому рівні, кладеться на основу. І тут збрехати він не дасть.

Можна збрехати словами, але не на рівні творчості. У творчості ти такий, який є. Геніальні люди при народженні "успадковують" від Бога якусь енергію. І потім через свою працю інтуїтивно шукають у темній кімнаті ті двері, які ведуть до винаходу в мистецтві. Їм ніхто не підказує, куди йти. Їх можуть навіть засуджувати, казати, що вони не праві.

– Чи зустрічались Вам люди, які виявили свою геніальність несподівано для всіх у зрілому віці? Припустимо, людина живе довгий час, навіть не намагаючись займатись творчістю, і тут в один прекрасний момент бере до рук пензля – і малює шедевр?

– Є маса таких прикладів. Але природа збалансована таким чином, що такі прояви геніальності, таланту згасають потім дуже швидко. Людина або трагічно гине, або розчаровується. Таких прикладів дуже багато.

Є й інші люди. Наприклад, людина за життя витесала з мармуру двісті статуй. Кожна з них не є геніальною сама по собі, але якщо подумати – двісті статуй! Це викликає повагу. Є люди, які при житті проходять через самоусвідомлення своєї геніальності. Але у розмові з ними я цього не відчуваю, хоча можу розуміти, що він геній. Протягнув лінію – і вже геніально!

Наприклад, я був на виставці Пікассо, який, до речі, ніколи мені особливо не подобався. Але я отримав велике задоволення від його графіки 20-50-х років. Це були нариси за допомогою туші та пера, які потім зібрали у колекцію. Мабуть, він вранці, за кавою робив таку собі "гімнастику". Я спробував робити щось подібне. Але у мене все почало розвалюватись. Тобто, він малював неправильно – але воно тримається. Я малюю все правильно – але нічого цікавого не виходить. Геніальність Пікассо розумієш тільки після того, як сам спробуєш створити щось подібне.

Матіс (ще один геніальній художник, якого я просто обожнюю) у роздумах про мистецтво характеризує суть процесу так: у всьому, що створює талановитий художник, процес творчості йде від предмета до символу. Тобто, все, що нас оточує – предметний світ – повинен перетворюватись через роздуми, через талант – у символи часу. Якщо ти це знайшов – ти художник. Якщо ні – ти тільки намагався ним стати.

Замало просто констатувати голу естетику. Поруч з нами є геніальні люди. Але у нашій уяві геній не може жити по сусідству. Наприклад, мій сусід має дачу поруч з дачею Петра Скунця. І вважає так: хіба Петро Скунць може бути хорошим поетом? Він же тут, поруч, живе звичайним життям, спить на цій дачі!

Віталій Голуб, Вся Закарпатська Правда

Теги: Антон Ковач, художник, картини

6 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати