Закарпатських міліціонерів тренує майстер східних єдиноборств Петро Ганчак

Наш гість - Петро Ганчак.

"Я ДОВГІ РОКИ ВИСТУПАВ ЗА МІЛІЦЕЙСЬКЕ "ДИНАМО"

- Петре Яновичу! Попри всі ваші відомі широкому загалу регалії, знаю, що ви мали стосунок і до міліції?

- Першим моїм тренером наприкінці 60-х був капітан міліції Микола Гурін з Ужгородського міськвідділу. Я відвідував його тренування із самбо спершу у підвальчику в будинку на вул.Одеській, далі в міліцейському спортзалі "Динамо" на вул.Швабській в Ужгороді. Потім став серйозно займатися боксом, дійшов до срібного призера чемпіонату СРСР, члена олімпійської збірної Союзу. Здобув звання майстра спорту міжнародного класу. І весь цей час я виступав за міліцейське спортивне товариство "Динамо".

- Чи не агітували вас працювати в міліції?

- Було таке, я вже й сам хотів іти на службу в "органи". Мій дядько працював в обласному управлінні Держбезпеки, кликав до них. Але так сталося, що доля закинула мене на Північ. А коли повернувся, то бажання бути правоохоронцем якось минуло, хоча й досі схиляю голову перед нелегкою, сповненою небезпек працею стражів порядку.

 У мене було багато учнів з числа працівників міліції, окремі й тепер тренуються. Свого часу тренував у Словаччині тамтешніх поліцейських, бійців спецназу. Проводив там семінари. Від закарпатської міліції такої пропозиції поки що не надходило, хоча мене тут чудово знають, я ж ветеран "Динамо". Зізнаюся, з радістю допоміг би нашим хлопцям, адже відаю, наскільки важким є ратний труд міліціонера.

На відміну від рукопашного бою, який практикують нині в міліції, ушу та айкідо вчать не тільки нейтралізувати агресивну людину, а й вчасно зупинити її, не причинивши шкоди здоров'ю. Це теж важливо. Недарма ці бойові східні мистецтва нині обов'язково вивчають спецнази більшості поліцій світу.

"ЄДИНОБОРСТВО - ЦЕ ПОДОЛАННЯ СЕБЕ"

- Яким був ваш шлях до східних бойових мистецтв?

- Спершу я серйозно займався боксом, якому віддав 12 років свого життя. Відтак захопився східними єдиноборствами: карате, ушу. На початках я, уже досвідчений боксер, ніяк не міг зрозуміти, що існує різниця між мистецтвом єдиноборства та власне двобоєм. Двобій -- це коли двоє бійців один одному, грубо кажучи, морди б'ють. А єдиноборство -- коли ти сам долаєш власні недоліки, тобто борешся із самим собою, а не з противником. На щастя, знайшлися вчителі, які зуміли мені це роз'яснити. Я багато їздив по світу, дізнавався, де хороші наставники. Був на Алтаї, в Китаї. Тут навчався в китайських майстрів. А у 1988 році в телепередачі "Довкола світу" вперше побачив легендарного засновника айкідо Моріхея Уесібу. Мене зацікавило, як це на нього нападає четверо бійців, а він взяв і щез, аби за мить з'явитися в зовсім іншому місці... Як він це робить, це ж нереально?! Зацікавився цим бойовим мистецтвом і довідався: в Києві живе Лідія Волянська -- учениця знаменитого Стівена Сігала. Вона приїхала з Америки, на той час вже мала 4-й дан з айкідо, тренувала своїх учнів у спортзалі Київського педінституту. Мені довелося теж у неї навчатися - чудова людина і тренер. Далі поїхав в Івано-Франківськ, де займався айкідо в тренера Іванишина.

Після закінчення з відзнакою Московського міжнародного університету дружби народів імені Патріса Лумумби здобув диплом лікаря-терапевта і поїхав за розподілом працювати в Китай. Там 11 місяців проходив практику і зійшовся з відомим китайським академіком, від якого багато чого навчився і з медицини, і зі східних єдиноборств. На щастя, він мав колись російського учня, тому вмів трохи говорити по-російськи.

"НА СХОДІ МЕДИЦИНА ТА БОЙОВІ МИСТЕЦТВА – ВЗАЄМОПОВ'ЯЗАНІ"

- Чим вас здивував Китай?

- На Сході медицина й бойові мистецтва -- це взаємопов'язані речі. Коли я як боєць завдаю людині удар, то як лікар повинен його зцілити від рани. Треба знати й психологію людини, аби не нашкодити їй. А найголовніше в бойових мистецтвах -- це любов до ближнього, взаємоповага між людьми. Тож я завжди своїх учнів навчаю не бити один одного, а любити. Ми тренуємося фізично, аби стати сильнішими духовно, аби позбутися агресії, учитися не завдавати нікому зла.

У Китаї я багато чого дізнався про трави, лікувальні масажі, голкотерапію. Те, що у нас вважається нетрадиційною медициною, для них якраз є звичним явищем. Ці знання передаються у східній країні віками від покоління до покоління, від учителя до учня. Шкода, що в нас такі знання втрачені. Хоча й тут є старші люди, які все це знають і лікують людей. Той же знаменитий мольфар дід Нечай з Івано-Франківщини, з яким я мав щастя познайомитися. Ми випадково зустрілися, поговорили, і він виявився дивовижною, надзвичайно цікавою людиною.

У Китаї таких народних цілителів більше. Мабуть, тому, що самих китайців чимало. У них інші національні традиції, які не прийнято порушувати. Не можна виставляти себе за щось значне, та жити в гармонії зі світом. Населення Китаю – понад мільярд, а люди – доброзичливі, ніколи не зачіпаючи одне одного. Зрештою, може тому жорстокості немає, бо закони їхнього суспільства набагато жорстокіші, ніж у нас: украв -- відрубають руку!

"Я БОЮСЯ БИТИ ЛЮДИНУ"

- Чи часто доводиться вам застосовувати на практиці бойові прийоми?

- Замолоду я й сам нерідко бився. Але роки навчання у майстрів єдиноборств змусили мене усвідомити: справжній боєць повинен позбутися агресії, аби не спричинити нікому зла. Суть ушу полягає в тому, що ти повинен за допомогою відповідного прийому (часто при цьому навіть не торкаючися супротивника) зупинити агресивно налаштовану людину, аби вона не нашкодила ні тобі, ні собі самій.

Якось в Ужгороді неподалік магазину "Осетія" на мене напали здорові хлопці. Я розумію, що поламаю їх, адже вони ж не знають, хто я такий. Дивляться, сивий дядько з косою -- давай, думають, розімнемо кості... Чоловік вісім було, п'яні! Я прошу: "Хлопці, ідіть собі з миром". Але чим більше прошу, тим більше вони нахабніють. Тоді я став читати вголос молитву "Отче наш". Ті стали як вкопані, а далі кажуть: "Та це ж повний ідіот, фанатик якийсь, пішли звідси"...

Вони ж не знали, що я просто боюся вдарити людину, аби не вбити її, не покалічити... Це в мене вже в голові така установка -- не бити! Було якось ходив горами, а на мене напали в лісі місцеві хлопці, які саме пиячили на весіллі. Я би їх не чіпав, якби вони мене не стали ланцюгом бити... Як дістав кілька разів по спині, то схопив дорожню палицю, з якою ішов лісом, -- і по ногах одному, другому, третьому! Ті зрозуміли, що дядько не простий, кинулися в село за підмогою. Обіцяли, що повернуться і вб'ють мене. Я утік, від гріха подалі...

Та це був єдиний випадок, коли я бив людей по-справжньому. До речі, я й сам майже не вживаю спиртного (максимум, вип'ю дотричі на якихось урочистостях, аби не образити людей), і п'яних не люблю. Звик тримати свій розум під контролем, а для цього слід бути тверезим. Нетвереза людина може образити і словом, і ділом.

"НІХТО З МОЇХ УЧНІВ У ТЮРМІ НЕ СИДИТЬ"

- Не є таємницею, що чимало молодих людей йде в спортивні секції, аби "накачатися" й навчитися махати руками-ногами. Потім такі спортсмени нерідко займаються рекетом, стають "вишибалами", скоюють тяжкі злочини. Чи ваші учні не поповнювали ряди криміналітету? 

- Перше, що я кажу своїм учням - навчіться любити людей. Є така притча. Хлопець прийшов до майстра і просить навчити його битися. Той відмовляє, зауважуючи: тут не вчать битися. Іди спершу навчися любити людей. Минуло кілька років, ця людина знову приходить у зал. Учитель запитує, мовляв: чого прийшов? А той відповідає: "Я прийшов поцікавитися, як ваше здоров'я, як настрій, чи все у вас добре?" Тоді лише майстер погодився його навчати. Демонструючи людині фізичні прийоми, тренер повинен пам'ятати: його завдання -- виховати людину, котра не буде порушувати держави і любові до ближнього. Цього постулата дотримуються і на Сході, не забуваю про нього і я в своїй роботі з учнями. Хвала Богу, ніхто з моїх вихованців поки що не наробив біди, не сів у тюрму. Принаймні за останні 20 років я такого не пригадую. Людей, у поведінці яких бачу агресію, просто не вчу. Я сам бачу: кого можна вчити, а кого ні. За це на мене інколи ображалися, погрожували, навіть бити хотіли...

"МОЄ ЛІКУВАННЯ ВБИВАЄ КОРІНЬ ХВОРОБИ"

- Останні роки ви, корінний ужгородець, живете в глибинці, у віддаленому селі Буківцьово на Березнянщині...

- Знаєте, в дитинстві я дуже хотів бути... пастухом, жити в селі, в горах. І от тепер втілив цю свою дитячу мрію й поселився в селі, подалі від "благ" цивілізації. Але дуже з цього щасливий. Маю власну хату, землю, господарку: коня, кози, кури, гуси, індики. Дихаю свіжим лісовим повітрям, купаюся в гірському потічку. А головне -- зцілюю тут людей, які до мене приїжджають й живуть у лісі в наметах.

Я даю хворому не медикаменти, а спеціальні трави, харчі, кажу робити відповідні вправи, і це зцілює навіть від важких недуг. Моє лікування вбиває корінь, причину хвороби, тож хвороба сама помирає.

- Ваші побажання людям, які хочуть жити довго і в гармонії з природою.

- Нині всі кудись поспішають, нервові, збуджені. А треба жити спокійніше. Повільніше говорити, це дуже важливо. Коли людина говорить повільно, вона контролює свої думки, слова, а, отже, менше може нашкодити словом іншій людині. Бо ще Гіппократ казав -- не нашкодь! Це, до речі, важливо й для працівників міліції. Адже люди, чого гріха таїти, не відчувають особливого комфорту, коли до них приходить чи зупиняє їх на дорозі людина в погонах. Кожен при цьому напружується. А якщо ще міліціонер агресивно, на підвищених тонах розмовляє, відразу виникає конфліктна ситуація. Коли ж працівник міліції розмовляє з людиною спокійно, пояснить без крику й погроз, чого хоче, то він цим швидше доб'ється бажаного. Пригадую, як до одного з моїх учнів прийшли дільничні забирати у райвідділ, бо він був схожий на фоторобот злочинця. Юнак перелякався і прибіг до мене, аби я виручив. Я ж порадив заспокоїтися, мовляв: піди з хлопцями, вони тебе опитають і відпустять, все буде нормально. Так і сталося, невдовзі його відпустили. А якби ми опиралися? Дійшло б до бійки, наручників і "каталашки"...

Моє головне завдання - жити з любов'ю в серці й служити людям. Якщо ти ставишся з любов'ю до людини, навіть до злочинця, він відчуває це й міняється в кращий бік. Мені доводилося багато спілкувався з раніше судимими особами, наркоманами. Чимало з них після таких розмов "зав'язували" з кримінальним минулим, шукали роботу, розпочинали свій бізнес, навіть у монастир йшли. Кожна людина відчуває доброту й відгукується на неї.

- Ви можете назвати себе щасливою людиною?

- Так, я щасливий. У мене було непросте життя, але я знайшов свій шлях – у служінні людям. І доки живу, завжди самовдосконалюватимусь, аби більше допомагати іншим.

Теги: східних єдиноборств, Петро Ганчак

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати