Свій едельвейс колишній боксер Шимоняк знайшов удома — на Закарпатті

Тут протікає річка Шупурка, права притока Тиси..

Цю місцевість у 1939 році захопила Угорщина. Того ж року тут збудували перший корпус. Спочатку в ньому жила лісова управа, лісники. За радянської влади сюди привозили на відпочинок сиріт з дитячого будинку села Солотвино. Значно пізніше тут розмістився філіал туристичної бази «Тиса» з Рахова. А з січня 1973 року розпочала роботу туристична база «Трембіта».

Ця місцевість — унікальна для відпочинку та оздоровлення дітей. Тут чудова лікувально-оздоровча база, проводиться діагностичне обстеження, використовуються методи фізіотерапевтичного лікування, ЛФК, масаж, інгаляції, соляні шахти. А чого варті мінеральні води! Окрім того, влітку всі діти мають можливість купатися в соляних озерах і приймати грязелікувальні процедури в природних унікальних соляних озерах (поруч, за 25 кілометрів від ЛОК «Трембіта», — селище міського типу Солотвино). Відпочивальникам пропонують цікаві туристичні пішохідні екскурсії, у тому числі до перевалу, водоспаду, географічного центру Європи (село Ділове), сходження на Говерлу, Кобилу. Узимку — катання на гірських лижах та санях.

Інструктори проводять цікаві й пізнавальні екскурсії по селищу. Покажуть будинок, у якому жив найвидатніший художник Закарпаття Й. Бокшай, а в католицькому костелі можна послухати гру старовинного органа.

Сам господар Василь Шимоняк власноруч приготує на вогнищі смачний шашлик і годинами розповідатиме цікаві легенди про рідний край. А яка тут смачна, неперевершена гуцульська кухня!

ВЕРХОВИНО, СВІТЕ МИЛИЙ...

— Мені болить душа, коли бачу бліденьких і кволих дітей, — ділиться думками директор «Трембіти» Василь Шимоняк. — А ще болючіше стає, коли зовсім маленьких діток лікують антибіотиками… Перед тим, як дітей лікувати, треба підвищити їхній імунітет, їх треба оздоровити. Дітей треба відправляти в гори, де чисте й свіже повітря, годувати висококалорійними харчами, приміром, як у нас: козине молоко, овочі, фрукти, м’ясо. А ще дитина має пройти за день 8–15 кілометрів, попити джерельної води, покупатися в гірській річці. Ми щасливі, що маємо такі гори, такий чудовий милий світ — Верховину!

— Пане Василю, Ви душею й серцем приросли до цих місць. А з чого все починалося?

— Йой, щастя шукав я в інших краях, а знайшов удома. Доля з дитячих років була не дуже прихильною до мене. Дід по матері — Микола Попадич (помер у тюрмі) — і Микола Шимоняк-старший були січовиками. Коли мені виповнилося чотири роки, батька арештували за політичними мотивами. Старожили пам’ятають сталінський період, коли за одне мовлене проти влади і «батька всіх народів» слово можна було заплатити життям. Щоправда, розстрілу батькові вдалося уникнути, але одну з вищих, на той час, мір покарання все-таки йому присудили — 25 років ув’язнення у ҐУЛАҐівських таборах з конфіскацією майна. Відбував строк у Караганді, Сибіру. Згодом наступила хрущовська відлига. Через сім років батька амністували. Коли я закінчив школу, мріяв стати військовиком або міліціонером. Однак всюди на заваді була батькова біографія. Ще довго, аж до реабілітації, вона переслідувала нашу родину. Не вдалося вступити до ВНЗ: не пройшов за конкурсом. Довелося вступити до гірничого технікуму. Паралельно інтенсивно займався спортом. Пізнав ціну важкої праці, навчився розбиратися в людях.

Василь Шимоняк мав певні досягнення у боксі, був неодноразовим призером, виконав нормативи кандидата у майстри спорту, мав шанс і бажання розвивати спортивну кар’єру. Але вдома на нього чекали мати та чотири сестри, яким потрібна була допомога. Тому й повернувся до рідні, вступив на заочне відділення до Ужгородського університету. На жаль, роботи в селі не було. Та щасливий випадок звів із земляком Ярославом Скрипкою — працівником Рахівської турбази «Тиса», де було вільне місце інструктора. Так вкотре змінив професію і, як виявилося, — назавжди. На Рахівській турбазі за чотири роки пройшов становлення як фахівець.

У 1974 році на турбазі «Трембіта» у Кобилецькій Поляні з’явилося вільне місце інструктора. Влаштувався там, ближче до домівки. Через рік призначили керівником закладу. Саме у цьому селищі знайшов і своє щастя: одружився з Юлиною Андрусяк, яка працювала на туристичній базі. Разом виховали сина Віталія та донечку Василину.

КОВТОК ДЖЕРЕЛЬНОЇ ВОДИ

— Здається, пане Василю, Ви знаєте тут кожну травинку, перешіптуєтеся з потічками? З Вашої ініціативи розроблено туристичні маршрути…

— Турбаза «Трембіта» — це унікальний туристично-оздоровчий комплекс, розташований у мальовничій місцині під горою Кобила. Тут — цілюще повітря, лікувальні мінеральні джерела, чудові краєвиди. І не випадково оздоровницю побудували саме тут. Туризм став моєю улюбленою справою, без якої себе не уявляю. Переконаний, що наша благодатна Рахівщина має хороше майбутнє саме завдяки можливостям для розвитку рекреаційно-туристичної індустрії. Боляче бачити, як часто по-хижацьки винищують наші ліси. Наш район щорічно заготовляє деревини — на рівні Чернівецької области. Століттями звідси ріками сплавляли, потягами вивозили сотні тисяч кубометрів деревини. А що з того ми маємо? Досі майже не збудовано, за винятком одного-двох, потужних підприємств з повною переробкою цього неоціненного багатства. Меблеві фабрики, заводи є в інших містах. Натомість за радянської доби нам нав’язали підприємства зовсім іншого профілю, часто — шкідливі для довкілля. А коли союз розпався, ми опинилися немов у розбитого корита. Колись наші можливості для відпочинку і оздоровлення були набагато вагомішими: «Трембіта» щорічно приймала тоді 13 тисяч туристів. Чи реально знову домогтися цього? Якщо на державному та деяких інших рівнях не зміняться підходи до використання турзакладів такого типу, не буде створено умов для належного фінансування і кредитування, нам доведеться ще довго скніти, самотужки виборсуватися із негараздів. Стараємося зміцнювати матеріально-технічну базу закладу, позбулися старих, поруйнованих приміщень, спорудили нову їдальню. Але нинішньому туристові потрібні ще комфортніші умови проживання: зіркові одно- та двокімнатні номери з телевізором, душем, ванною, холодильником… важливо, щоб турист мав можливість похарчуватися екологічно чистими продуктами, прилучитися до натурального господарювання на селі, пройтися облаштованими маршрутами, поїздити на конях, покататися на бричці, санях. Нарешті — порибалити. За це він згоден належно платити. На жаль, не все це у нас є. І далеко не все залежить від керівника.

Наприклад, щоб забезпечити турбазу відпочивальниками на тривалий період, я майже усю Україну об’їздив. Спершу знайшов у Чернігові діток-чорнобильців. Все ніби гаразд. Але з’ясувалося, що на Кубі їм набагато краще, ніж у наших чарівних Карпатах. І дешевше (?!), ніж 40 гривень на добу за кожну хвору дитину, за яку платили нам. В основному оздоровлюємо дітей зі свого району. А це — чотири- — п’ятиразове харчування на добу, продумані цікаві заходи, лікування. Та й сама природа — чудовий лікар.

А яка цілюща тут вода! Кажуть, хто хоч раз спробував смак закарпатських джерел, то неодмінно повернеться сюди. А джерела тут перешіптуються під камінням, мов сріблясті ниточки переплітаються крутогорами. А вода: де кислувата, де солонкувата, де з гірчинкою, де йодом віддає, де хлором, сірководнем, залізом… Сотні мінеральних джерел! По-гуцульськи — «буркутів»! Вони всюди — у селах, містах, у горах, лісах, біля доріг.

В околицях Кобилецької Поляни — п’ять мінеральних джерел, які використовують для лікування органів травлення. Крім того, ця вода виводить з організму радіонукліди та інші токсичні речовини. А мінеральне джерело №3 різниться від решти тим, що в ньому вода, єдина в Україні, рекомендується при захворюванні органів кровотворення. Саме ковток джерельної води, певно, повертає сюди, у гори, тих, хто хоч раз тут побував.

РАХІВ — ГУЦУЛЬСЬКИЙ ПАРИЖ

— Пане Василю, яке місце для відпочинку для Вас найдорожче?

Найзатишніше місце для відпочинку — вершечок гори Кобили. Та коли любиш свій рідний край, то особливо вирізнити щось важко. Іду лісовими стежками, схиляюсь над кожною рослиною. А в лісі всі рослини корисні й цілющі. А які запашні й цілющі з них чаї. Знаю у лісі кожне дерево. У мене є два улюбленці, які зрослися разом. Їхні гілки, мов руки, переплелися. Вони — мов двоє закоханих… Мені навіть доводилося боротися з лісорубами, щоб ті їх не спиляли. Є ще старезний дуб. Він розрісся так, що в ньому утворилося дупло. Моєї фантазії вистачило, щоб дати йому назву «Дупло кохання». Одразу й легенда народилася. А в ньому, й справді, може сховатися від дощу чи холоду двоє людей. Або ось Скеля Кохання. Раніше до неї йшли молодята й давали клятву на вірність…

Біля підніжжя Говерли бере свій початок Тиса — головна притока Дунаю. Вузенька річка відділяє дві держави: Україну й Румунію. Звичайний населений пункт по трасі. Невеличка табличка — село Ділове. Тут зупиняються авто: коли ще поталанить сфотографуватися на згадку у самісінькому географічному центрі Європи. Та й справді: кому б не хотілося мати свій «іменний пам’ятник», котрий увічнював би пуповину Європи. Понад сотню літ з’явився цей напис у Діловому.

За два кілометри до Рахова — село Костилівка. Воно притулилося біля підніжжя гори Берлебаш. Заснували село лісоруби у ХVІІ столітті, а у ХVІІІ столітті тут добували залізну руду для металообробного заводу в Кобилецькій Поляні. Тут ще один геологічний пам’ятник — Скелі Закоханих. Вони піднімаються на протилежних берегах Тиси на висоту 20 метрів. Їхні вершини увічнюють хрести, поставлені згідно з романтичною легендою в пам’ять про закоханих… Та то вже інша історія.

Говерла — найвища вершина в Україні. З усіх-усюд сюди тягнуться туристи: з України, Польщі, Чехії. Таємниче, нерозгадане вічне запитання: що манить їх сюди? Романтика? Гори? Прагнення до самоствердження?

Василь Шимоняк вирушає в гори рано, щоб знайти свій едельвейс. Помилуватися його красою, вдихнути неповторні пахощі й працювати, долаючи труднощі, далі.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати