Ірина Пацкань: "Бути першим свідком народження нової людини - невимовне задоволення"

Вона "мама" сотень ужгородців і неужгородців, кого прийняли на світ її професійні руки; зцілювачка, котра повернула надію на життя не одній жінці; наставницю численного загону акушерів-гінекологів, що, озброєні отриманими в неї знаннями, самі успішно йдуть дорогами медицини. А ще ерудована, елегантна й чарівна жінка, якою важко не захопитися.

- Ірино Іванівно, насамперед дозвольте привітати вас із нещодавнім ювілеєм і до численних побажань усіляких гараздів долучити й наші зичення задоволення від кожного прожитого дня, від справи, якою, без сумніву, багато років займаєтеся віддано і з наснагою. А як ви прийшли в медицину?

- Дякую за вітання. Щодо вибору спеціальності проблем не було. Росла в середовищі медиків: тато був терапевтом, мама - акушером-гінекологом, їхні друзі - теж переважно лікарі. Тож куди мені ще було йти, як не в медицину? Хоча батьки були проти - казали: “То важкий труд, і перспективи на його полегшення немає. Ти ж дівчина, тому обирай ту спеціальність, яка дозволить тобі більше часу віддавати сім’ї. А якщо будеш лікарем, забудеш, що є дім; інакше ризикуєш стати посередністю”. Звісно, мене це не зупинило, і після школи цілеспрямовано подалася до Чернівецького медінституту (найближчого, менше ніж за 100 км, від Кам’янця-Подільського, де я жила). Вступила одразу, бо добре вчилася в школі, була спокійним дівчам. Це вже життя зробило мене енергійнішою й емоційнішою. В інституті теж добре вчилася, а 1978 року разом із чоловіком (Богдан Пацкань, нині завідувач кафедри хірургічних дисциплін ФПО УжНУ, головний позаштатний хірург облуправління охорони здоров’я - авт.), до речі, моїм однокурсником, поїхали в Бурятську АРСР і відпрацювали в Улан-Уде 4 роки.

- Як ви туди потрапили?

- А за радянських часів широко практикувалося випускників, наприклад, із Заходу відправляти на роботу на Схід, східняків - у центр. Щоправда, ми Сибір обрали свідомо. На розподілі мій чоловік, котрий отримав червоний диплом, мав право першочергового вибору місця роботи. От він і зробив його на користь БАМу. Далася взнаки романтика молодих років, крім того, ми розуміли, що в центрі, де багато лікарів, улаштуватися майже неможливо, роки підуть лише на очікування пристойного місця. Тому вирішили їхати туди, де бракує спеціалістів, де є серйозна різноманітна робота, де можна набути ґрунтовних професійних навичок. Але коли прибули в Іркутськ, у центр розподілу, нам сказали, що в тієї лікарні в Коршунісі Ангарській, куди нас направили, ще немає й фундаменту, тому дають нам відкріплення і можемо повертатися додому.

- Так і зробили?

- Ні. Ми ж на БАМ їхали! До того ж не хотілося почути можливі закиди, що злякалися труднощів. Тому залишилися й вибрали Улан-Уде. До речі, нас туди приїхало звідусіль близько 30 інтернів, через рік зосталися тільки ми з чоловіком.

- Що вас утримало?

- Бажання по максимуму здобути досвід. На той час медична служба в Сибіру стояла на дуже високому рівні. За оснащенням, забезпеченням, організацією робота там була найбільш досконалою, якщо порівнювати з подальшими етапами нашої лікарської практики в Києві й на Закарпатті.

Очевидно, давалося взнаки те, що там ішло “будівництво століття”, і туди підтягувалися всі передові сили, зокрема й медичні. Ми працювали у величезній, на понад 800 ліжок, добре обладнаній лікарні, що обслуговувала весь регіон і західну ділянку БАМу в тому числі. А перші свої кроки робили під керівництвом надзвичайно досвідчених лікарів, у котрих було чого повчитися. Саме там ми отримали досвід роботи з важкими хворими, серйозними ускладненнями, відповідно, чоловік у своєму хірургічному напрямі, я в своєму, акушерсько-гінекологічному. Це був життєвий досвід, який ліг в основу всієї нашої роботи в медицині.

- Тож можна сказати, що ви - “бамівка”?

- Швидше, виходячи з умов, в яких ми жили, “декабристка”, як ми себе жартома називали. До речі, ми з’їздили по місцях декабристів, і з того, що побачили, зробили висновок: свого часу вони мали кращі умови, ніж ми. Коли приїхали за призначенням, помешкання не отримали - будинок при лікарні вже був заселений. Зрештою нас поселили в бараки старої, ще з часів царя Миколи ІІ, й закинутої лікарні, приміщення якої ми самі переобладнували під житло. Нам, наприклад, дісталися кімнати колишньої бухгалтерії. Всі роки ми жили без прописки, бо не було куди прописати, а без неї не мали й права на продуктові талони.

- Не злякалися таких умов?

- Складно доводилося. Але то була школа життя. І ми щасливі, що пройшли її: вона нас загартувала, зробила стійкими до всяких негараздів, життєвих проблем. Нині багато речей - Байкал, тайгу, зимові марш-кидки на лижах, риболовлю, походи за грибами - згадуємо з теплотою. І жодного разу не пошкодували про такий свій крок.

- Окрім величезного фахового досвіду, що ще взяли для себе з тих часів?

- Перш за все, відповідальне ставлення до роботи та її пріоритетність навіть над сім’єю. Співчуття до хворих і бажання за будь-яку ціну дати їм надію на життя, покращення, зменшити їхні страждання. Прагнення зростати, вдосконалюватися, стати лікарями хоча б такого рівня, яких зустріли там.

- Ці принципи і тепер для вас актуальні?

- Те, що закладене в молодості, залишається на все подальше життя… Згодом ми переїхали до Києва, де обоє з чоловіком вступили до ординатури: я - при інституті вдосконалення лікарів (нині Київська національна медична академія післядипломної освіти імені Щупика), чоловік - при медичному інституті. Там зустріла дивовижну людину, фаната своєї справи професора Євгенію Коханевич, котра лише посилила мою захопленість фахом. Я прийшла до неї на кафедру клінічним ординатором, і саме Євгенія Вікторівна зробила з мене кваліфікованого спеціаліста як у плані консервативного лікування, так і оперативних втручань, а також наукової діяльності. Завдяки їй після клінічної ординатури я захистила кандидатську дисертацію з онкологічної тематики і залишилася викладачем на кафедрі та клініцистом у 4-му пологовому будинку Києва. Після народження сина (він у нас народився на 11-му році подружнього життя) нам із чоловіком довелося залишити Київ. Й оскільки Богдан Михайлович родом із Закарпаття, ми перебралися в Ужгород, куди його запросили на кафедру госпітальної хірургії. Я переїхала сюди за 2 роки, коли й сама отримала роботу. Спочатку 10 літ працювала в обласній лікарні, де 1998 року в рамках партнерської програми планування сім’ї “Корвалліс - Ужгород” був створений Центр здоров’я жінки, який я очолила. Звідти 2002 року пішла на викладацьку роботу доцентом кафедри охорони материнства та дитинства факультету післядипломної освіти УжНУ, а з 2005-го поєдную її з посадою головного позаштатного фахівця із акушерства та гінекології обласного управління охорони здоров’я. Саме ця робота дозволила глибше зрозуміти проблеми акушерсько-гінекологічної служби, а завдяки досвіду та порадам фахівців управління приймати адекватні рішення.

- Чим вам цікава ваша робота?

- В акушерстві насамперед особливим відчуттям, коли народжується нове життя. Бачити радість материнства, бути першим свідком появи маленької людини - невимовне задоволення.

- І так щоразу?

- Так. Особливо зараз, коли запроваджені нові технології з ведення пологів, догляду за дитиною із активним залученням родини, як це є в усьому світі. Нині партнерські пологи стали в нас уже звичним явищем. На Закарпатті, зокрема в Ужгородському перинатальному центрі, в присутності родичів народжують 60-80 відсотків жінок. Причому найчастіше на пологах присутні чоловіки. У підсумку вони змінюють своє ставлення до дружини та дитини, відчуваючи відповідальність за них. Це той фактор, що зміцнює сім’ю.

- Де ви особисто дізналися про ці технології?

- Уперше побачила їх іще 1995 року, коли була у Великобританії, згодом у США та Франції. В Україні вони запроваджуються з 2002-го.

- Сприйняли їх одразу? Чи була думка, що для нас це нереально?

- Не скажу, що одразу, особливо після побаченого в Сполучених Штатах Америки. Я була свідком, коли пологи приймав сімейний лікар у присутності чоловіка і 2 малолітніх дітей. Поки тривали пологи, старші діти тут же, в кімнаті, заснули, а коли наблизився момент появи немовляти, батько, сам усе фільмуючи на камеру, почав, штовхаючи ногою, будити їх, аби вони побачили народження молодшої сестрички. Мені це було навіть дико: до чого тут діти і камера? Це не дуже коректно… Та чим більше спостерігала партнерські пологи, особливо після стажування у Франції, в університетській клініці, однозначно побачила в них позитив. Окрім зазначеного вище, присутність близької людини зменшує стрес для жінки з початком родової діяльності, дозволяє їй розслабитися, відповідно біль не є таким сильним, а звідси й більший відсоток нормальних пологів, під час яких менше медикаментозних чи оперативних втручань.

- Тож коли в нас почали запроваджувати принципи партнерських пологів, ви вже були їх прихильницею…

- … й оскільки сама не потребувала переконання, мені було легше агітувати за них колег.

- А вони, до речі, як це сприйняли?

- Суттєву роль відіграла співпраця з Міжнародним проектом USAID “Здоров’я матері та дитини”. Втім на початку виникало багато дискусій у медичному середовищі і труднощів насамперед через низьку санітарну освіченість населення. Якщо в Радянському Союзі “сексу не було”, то як пустити чоловіка одразу в родзал, де чимало неестетичних моментів?! Для того, щоб змінити психологію лікарів (і донині ряд із них залишається прибічниками старих технологій і не практикує партнерські пологи), потрібні були час та вагомі аргументи, зокрема й такий: присутність рідних при пологах, де все відбувається на їхніх очах, убезпечує лікарів в юридичному плані.

- До речі, ви багато пологів прийняли?

- Ой багато! Нині вже народжують ті, кого я приймала. Та я працювала не лише в акушерстві, а й у гінекології. Перше подобається більше, бо в акушерстві маєш задоволенні від народження життя. А в гінекології здебільшого стикаєшся зі стражданнями, інвалідизацією жінок, якщо вони були піддані оперативному втручанню. Звісно, задоволення є і від такої роботи. Бо не може не радувати, коли вдалося допомогти жінці, котра тривалий час страждала від безпліддя, коли є ефективною операція.

- Які проблеми сучасних жінок вас як гінеколога непокоять?

- Перш за все те, що в наш час урбанізації, погіршення екології та якості харчування, збільшення стресових ситуацій зростає загальна захворюваність, у тому числі й репродуктивної системи жінок. І водночас не можу змиритися з тим, що чимало жінок нехлюйським ставленням до себе сприяють зростанню - що страшно - онкологічних захворювань. Нині важко їм втлумачити: профогляд повинен бути щорічний у повному обсязі, бо кожна має ризик занедужати на рак. Тож за правило має стати обстеження молочних залоз, жіночих статевих органів з обов’язковим взяттям мазка на виявлення ранніх форм раку шийки матки. Нині в населення внаслідок низької санітарної культури розуміння таке: чого йти до лікаря, якщо мене нічого не турбує? Але біль з’являється уже при занедбаній формі! Ранні ж не дають ніякої клініки.

Дуже турбують проблеми підлітків, їхня неосвіченість у питаннях свого здоров’я, численні незахищені ранні стосунки, які призводять до зростання інфекцій, що передаються статевим шляхом. Ті, у свою чергу, спричиняють порушення менструального циклу, хронічні запальні процеси, які перебігають без клініки, а тому породжують безпліддя, є причиною розвитку вроджених вад плоду, невиношування вагітності, метрвонародження, передчасних пологів, виникнення раку статевих органів. До речі, папіловірусні інфекції високоонкогенних типів - і це доведено клінічними дослідженнями - стовідсотково за 4 роки викликають рак шийки матки. Наразі в онкологічному центрі Києва лікуються 16-18-річні дівчата, що мають занедбаний РШМ.

А ще непокоїть здоров’я вагітних, своєчасність їх звернення до лікарів, дотримання необхідного обстеження. Найвідповідальніший момент - останні 2 місяці вагітності, а чимало хто з жінок, отримавши передпологову відпустку, ігнорує відвідини жіночої консультації, чим наражає на небезпеку не лише себе, а й дитинку. Загалом я за відповідальне батьківство, планування появи малюка. Це запорука того, що буде нормальний перебіг вагітності, а отже, народиться повноцінне здорове дитя. А всім небажаним вагітностям потрібно запобігати сучасними методами контрацепції. На жаль, поінформованість про них населення в нас дуже низька. От і вдаються до абортів, наслідки яких можуть бути жахливими: запальні процеси, навіть смерть після штучного переривання вагітності, майбутнє безпліддя, особливо коли переривається перша вагітність, порушення гормонального фону, невиношування чи ускладнення під час вагітності, неправильне розташування плаценти, її відшарування, самовільний аборт.

- Який вихід?

- Замість того, щоб рекламувати по телебаченню різноманітні прокладки або препарати, інформація про які, на жаль, лише шкодить населенню, бо воно вдається до самолікування, краще б було активно пропагувати здоровий спосіб життя, профогляди, інформувати населення, як запобігти тому чи іншому захворюванню, куди звернутися.

- Ще один аспект вашої діяльності - науковий. Ви - автор численних наукових робіт і винаходів.

- Так, у мене близько 50 наукових робіт. Частина з них була видана в Києві, частина - вже в Ужгороді. Звання кандидата медичних наук зобов’язує мене продовжувати свої наукові пошуки. Маю патент із кріохірургічного лікування патологій матки і ранніх форм раку матки. Метод спрямований на збереження їх репродуктивної можливості. Впроваджені озонотерапія, методики використання лазера в лікуванні патологій шийки матки, поєднання лікування рідким азотом із лазерною терапією; видані методичні рекомендації в плані лікування безпліддя, патологій шийки матки, порушення менструального циклу. Оскільки я головний акушер-гінеколог, то знаю всі проблеми, які є в службі, відповідно до цього йде розвиток того чи іншого напряму.

- Нині що є актуальним?

- Проблем чимало. Це і поєднання вагітності та екстрагенітальної (захворювання інших органів) патології, що є взаємопов’язаним і взаємопогіршуючим фактором. І зростання запальних та гнійно-септичних захворювань у зв’язку з поширенням стійких мікроорганізмів, що тяжко піддаються лікуванню. І збільшення кількості передчасних пологів унаслідок не лише генетичних проблем, а й того, що побільшало жінок, які народжують, маючи якісь проблеми зі здоров’ям. Усе це потребує пильної уваги як науковців, так і практиків.

- Вам що цікавіше: практична діяльність чи викладацька?

- Однозначно практична робота. Але чим стаю старшою, тим більше в мене бажання передати свій досвід. Шкода просто піти й нікого нічого не навчити.

- Те, що син не пішов по ваших із чоловіком стопах, вас засмучує? Було б кому передати знання.

- Це його усвідомлений вибір, і ми його поважаємо. Колись він нам сказав: “Я не хочу жити вашим життям”. Він же бачив наш ритм, коли робота над усе, навіть попри сім’ю. У медицині ой як непросто! Аби відбутися як справжній фахівець, у багатьох спеціальностях, зокрема хірургічній, потрібно років 10-15 копіткої праці. Бо на самих теоретичних знаннях не вискочиш, тут необхідні досвід, інтуїція. А жінкам-медикам, напевно, вдвічі непросто, адже вони ще й мами, господині, і все треба встигнути. Проте якби по новій почала життя, пішла б тим самим шляхом. Але все-таки схиляюся до того, що жінка повинна насамперед бути жінкою. Нехай чоловіки рухають прогрес.

Теги: Ірина Пацкань, гінеколог, материнство, медик

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати