Краплі крові на траві біля рідної хати

Під пагорбом грайливі потічки зливались у бурхливий потік, щоби далі нести сріблясті води неподалік сірої стрічки гірської дороги, яка змійкою звивалась між високими берегами.

Осінь щедро позолотила навколишні ліси на крутосхилах. Лише на перевалі трава була жовто-коричневого кольору. Тож сіро-жовта стрічка польової дороги майже зливалась із нею фарбою під останніми променями сонця, які опускались над небокраєм у синій димці гір. Вечірні сутінки оповили тишею долину, село, що ніби заклякло в очікуванні жорстокого бою. Вчора навколишні овиди здригались від гулу канонади гармат червонозоряних воїнів.

В жовтні 1944 року після жорстоких боїв під Львовом і Станіславом (нині Івано-Франківськ) Червона армія продовжувала успішно наступати у Карпатах. Доводилось у бою відвойовувати кожен п’ятачок верховинської землі.

Перевали-переходи у Карпатах були сильно укріплені. Ретельно замасковані бетонні дзоти, підземні переходи, мереживо окопів і траншей можна ще й сьогодні побачити в окремих місцях. Та найбільше наступу наших військ дошкуляли прикуті в потаємних місцях ворожі смертники. Їм було ж байдуже від чиєї кулі померти… Хвалену лінію укріплень угорські фашисти будували в горах п’ять років і далеко не випадково назвали “Лінією Арпада” — іменем угорського князя-завойовника.

Увірвавшись з боєм у село, наша рота була змушена припинити наступ. Перевал починався за пагорбом, на якому, наче фортеця, стояв величезний дім. У бінокль було видно почорнілі стіни із товстезних смерекових плениць, три вікна спереду лякали вбивчою порожнечею. Обабіч будинку ледве виднілись присипані землею бетонні дзоти. В них засіли прикуті ворожі кулеметники. Звідси добре прострілювались всі підступи до перевалу.

Ми втрьох сиділи в окопі, тримали в руках казанки з кашею від янків, яку нам підігріла місцева горянка. Словак Штефан Врабел витер ложку травою, запихнув її у чобіт, закурив, видихнув синювату цівку диму і подивився в зоряне небо.

— Ох і міцно засіли гади у тому домі, — сказав, ніби відрізав, Врабел. — Як їх завтра вибити звідти? — продовжив несподівано, блиснувши карими очима з-під чорних, як смола, кошлатих брів.

— Ти не переживай, ми візьмемо і цей перевал, — тихо сказав я — русин, житель Підкарпатської Русі. — Пам’ятаєш, Штефане, під Києвом і під Вінницею, було ще важче. Нас тепер не можна зупинити, — тихенько погладив я сусіда Івана по коліну. Взяв крихту сухої глини, розтер у руках і посипав нею пожовклі листочки подорожника.

Це ж бо рідні місця Штефана, а там, вдалині, синіють і мої, милі серцю, гори. Не дивно, що у нього на обличчі гіркий сум змінюється душевним болем і навпаки. Переживає… Врабел потрапив у нашу роту під Соколовим, та так і залишився у ній. Ми потоваришували. Хоч моя Волівщина ой як далеченько від його окрестів на межі з Великоберезнянщиною. Він не любив говорити про себе, завжди був стриманим, здебільшого мовчав, тихо насвистуючи свої словацькі мотиви.

Несподівано над окопом зв’язковий захекано видохнув: “Вас кличе ротний”. Капітан Ухаль тепло привітався з нами, обвівши добрим поглядом, сказав:

— Я не буду пояснювати вам складність ситуації, в якій ми опинились. Ви самі з нею обізнані непогано. Поки ми не знищимо кулеметників у домі і смертників у дзотах, до тих пір не зможемо продовжити наступ на сильно укріплені в горах ворожі позиції.

Я чув багато добрих слів про вашу мужність, сміливість досвідчених вояків. Тим паче, що Врабел, здається, навіть родом із цих місць. Тому й зупинив свій вибір на вас. Гадаю, що ви добре розумієте, на який риск підете. Смертельний… Але від вашої операції залежатиме наш успіх у наступальних діях. Не можемо ми тут довго сидіти в окопах. Треба за будь-якої ціни цієї ночі стерти з лиця землі укріплення на пагорбі під перевалом.

За нас голосно відповів вахмістр Врабел: “Так точно. Зробимо все можливе, щоби знищити ворожі дзоти і закидати гранатами будинок”.

— Опівночі ми підтримаємо вас вогнем кулеметів, щоби прикрити і дати можливість якнайскоріше підібратись до вогневих точок ворога, — сказав ротний. Він підійшов до нас, стиснув кожного в міцних обіймах і майже пошепки мовив: “Бажаю удачі вам, на вас моя надія!” Ми хвацько козирнули і вийшли з бліндажа у нічну темряву. Між будинками і дзотами майже нечутно ходили вартові, час від часу освічуючи ракетами все довкруж. Затаївшись під кущами дикого агрусу, чекали слушного моменту, щоби перерізати колючий дріт. Метрів 80 відділяли нас від ворожих позицій, але їх треба було хоч пробігти, проповзти, перелетіти, аби не потрапити під кулі. Ми розділились, щоби напасти з трьох сторін.

Наш соудруг Штефан міцно потиснув нам руки і поповз в сторону, де смертю дихав правий дзот.

Час ніби зупинився для нас із русином Іваном Галайдою. Через якусь мить і він поповз у лівий бік, щоби підготовити для себе прохід у колючому мереживі. Я чекав їх дій, аби проскочити оті смертельні 80 метрів. А також кулеметної підтримки від своїх, яка мала прорізати темряву опівночі. В голову лізли всілякі думки: згадав своїх діточок, дружину, від яких мене відірвали ще у 1939 році угорські фашисти. Подумки гладив їх по голові, обіймав, як раптом тупим болем у грудях відізвались рев мін і свист куль. Їх відлуння ніби повисло над долиною і знову повернулось до пагорба. Тисячоголосим чудовищем війни. Це наші забезпечували нам вогневу підтримку.

Все довкруж нагадувало пекло: земля дрижала від вибухів мін, пахло димом і гаривом. Німці відповідали рівним, але не точним вогнем. Кулі дзижчали над головою та я не звертав на це увагу. Приготувався до слушного кидка вперед.

Раптом дзот, у сторону якого поповз Штефан Врабел, захлинувся. Страшний вибух всередині ніби підкинув його вверх. Це тривало одну мить, але я встиг побачити як Врабел, привставши на коліни, жбурнув зв’язку гранат у крайнє вікно старовинної будівлі. Він пригнувся до землі в очікуванні нового вибуху… і тут сталось щось страшне, непоправиме. Ворожий автоматник, який причаївся на даху, прошив тіло Штефана довгою чергою. Тіло Штефана ніби випрямилось у смертельній агонії, хитнулось вбік і він упав на спину, дивно підібгавши ноги.

Злість підстьобнула мене і я рвонув вперед, кидаючи на ходу гранати. Вибухи лунали зліва і справа, над головою свистіли кулі… Раптом щось велике, чорне впало на мене, сильно притиснувши до землі. Як виявилось, це була яблуня, яку вибуховою хвилею кинуло на мене.

Через три дні ми поховали Штефана Врабела. До цвинтаря все підходили й підходили люди. Здавалось, цій вервечці не буде кінця… Переважали жінки з дітьми, прикриваючи голову чорними хустинами. Чоловіків було мало — війна ж точиться на рідній землі… Збоку одиноко стояв дідусь, спершись на палицю, і по його зморщених щоках котились сльози…

Раптом стрій вояків розступився: висока, тендітна словачка із хлопчиком восьми років наближалась до труни. Краєчком рота закусила хустину, аби не розридатись, лише очі блистіли, чорні, як дві вуглинки, підкреслюючи внутрішній біль величезної втрати. Вона підійшла до могили, опустилась на коліна, правою рукою обійняла холодне тіло Штефана, а лівою міцно тримала хлопчика. В її очах зачаїлась така біль, що всі відвертали свої погляди від неї.

Дикий крик змусив усіх здригнутись, коли на труну посипались дрібні грудки сухої землі. Зайшлись плачем інші словачки, а грудки землі все сипались і сипались у яму, віддаючи тіло солдата рідній землі. Вона все кричала, плакала, щедро поливаючи могилу вдовиними сльозами. Старі словаки міцно тримали її попід руки і повели в село.

Ми вишикувались у стрій, ротний Ухаль махнув рукою і над цвинтарем прогримів трикратний залп. Рота похідним маршем важко долала дорогу на перевал, залишаючи за собою широкий слід зім’ятої пожовклої осінньої трави. На душі було радісно і сумно: радісно, що ми принесли свободу горянам-словакам, сумно через втрату нашого бойового друга. Чудового сина навколишніх величних гір, таких, як на моїй Верховині.

Теги: війна, Підкарпатська Русь

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати