На краю Євросоюзу...

Коли наддержава відстоює стратегічні інте­реси, пов’язані з включенням до її складу нових територій, думки простих людей рідко беруться до уваги. Особливо, якщо в ролі такої наддержави виступав Радянський Союз, а стратегічні інтереси пов’язані з закінченням Другої світової війни. Рівно шістдесят п’ять років тому, в червні 1945-го, внаслідок возз’єднання Закарпаття з Радянською Україною між СРСР і Чехословаччиною виник державний кордон, який найнепередбачуванішим чином відбився на долі невеликого закарпатського села Селменці.

Єдина в Україні сільська вулиця, що веде в Євросоюз, не має назви й обривається шлагбаумом із колючим дротом

Село Кішселменц (у перекладі з угорської — Малі Селменці) розташоване всього за двадцять кілометрів від Ужгорода й має лише одну вулицю. Але саме ця вулиця є його головною примітністю, подібній якій не може похвалитися жодне інше село в Україні. Примітність М.Селменців, не має назви, зате веде прямо в Євросоюз і закінчується шлагбаумом із великими червоними літерами "STOP" і колючим дротом по боках. За прикордонним загородженням сільська вулиця, що була колись єдиним цілим, пролягла вже територією Словаччини, яка з 2004 р. є членом Євросоюзу.
 
У 1944 р. цими місцями з боями пройшла Червона армія, яка й визначила подальшу долю невеликого угорськомовного села. Після возз’єднання Закарпаття з Радянською Україною між СРСР і Чехословаччиною виник кордон, що "по-живому" розрізав населений пункт на дві частини й розкидав навіть найближчих родичів по різних державах.
 
— До 1945 року тут було одне село, що називалося Селменці, — розповідає голова Паладькомарівської сільської ради, до якої належать і М. Селменці, Йожеф Іллар. — Ще тоді місцеві мешканці розрізняли дві частини села — Великі й Малі Селменці, а після демаркації ці назви відновили вже як офіційні. Хоча вони не зовсім точні, адже 65 років тому Малі Селменці починалися не на місці теперішнього кордону, а за 500 метрів західніше, тобто на території теперішньої Словаччини. Після поділу села в Україні залишилося 75 хат і близько 200 мешканців, а Словаччині відійшло понад двісті хат і 650 мешканців. Ці цифри за останні 65 років практично не змінилися.
 
Приєднання цілого регіону до нової держави, природно, не могло обійтися без встановлення кордону, а оскільки Закарпаття раніше ніколи не входило до складу України, за основу демаркаційної лінії між СРСР і Чехословаччиною було взято адміністративний кордон, що існував між Карпатською Україною та Словаччиною до 1938 року. Однак в одному місці — біля Чопа — старий адміністративний кордон було порушено. Радянський Союз не хотів втрачати на своїх західних рубежах стратегічний залізничний вузол, який раніше належав Словаччині, тому окремим пунктом договору Чоп включили до складу Радянської України. Лінія кордону від Чопа до Ужгорода була трохи вирівняна й "захопила" ще понад десять сіл, в основному з угорськомовним населенням. Після підписання договору до складу України відійшло додатково 250 квадратних кілометрів площі й тринадцять населених пунктів. Однак чому державний кордон проліг безпосередньо через Селменці, а не обігнув село в український чи словацький бік, дотепер ніхто не знає. Думки місцевого населення тоді не запитували, чиновники склали "липовий" протокол, що частина села хоче жити в СРСР, і на цьому вся процедура була завершена.

Незважаючи на те, що перші місяці державний кордон існував, так би мовити, у послабленому режимі, наслідки його безпосередньої близькості селменчани відчули відразу. Колишні військовополонені, що поверталися після війни додому, цілими тижнями були змушені ховатися в прикордонних хатах, очікуючи сприятливої можливості повернутися до своїх рідних, а контакти між мешканцями колись єдиного села різко скоротилися. Ситуацію ускладнювала й непередбачуваність радянських прикордонників. Лінію держкордону протягом року кілька разів змінювали, абсолютно не цікавлячись при цьому думкою селян. Спочатку вона пролягала на кілометр східніше, тож в Україні залишився лише десяток сільських хат. Потім її перенесли на півтора кілометра вглиб Словаччини, і лише наприкінці 1946 року встановили на теперішньому місці. Через кілька місяців на кордоні звели триметрову огорожу з колючим дротом, а нейтральну смугу розширили до двохсот метрів. У словацькій частині залишилися колись спільні школа й кладовище, через що українські селменчани цілих 15 років були змушені ховати померлих у сусідньому селі.

"Коли на тому боці помер брат мами, вона дуже плакала, але потрапити на похорон не змогла"

Зі зведенням огорожі візити родичів з одної частини села в іншу були припинені, а для запобігання найменших спроб контакту з закордоном місцевих мешканців навіть за наближення до колючого дроту могли затримати й на кілька днів кинути в ізолятор для встановлення особи. На радянському боці селянам суворо заборонили запалювати вночі свічки (виняток не робився навіть при відспівуванні небіжчика), а на чехословацькому діти з прикордонних хат, що відвідували школу, кожні два тижні були змушені відновлювати спеціальні перепустки. По обидва боки кордон регулярно обходили солдати й розпушували контрольно-слідову смугу. Для того, щоб повідомити закордонним родичам важливі новини, в селян залишився один спосіб: під час роботи в полі вони голосно співали угорські пісні, на ходу придумовуючи куплети, в яких повідомлялося про чиюсь смерть, народження чи одруження. Радянські прикордонники, котрі не розуміли угорської мови, польові співи не забороняли, хоча й ставилися до самодіяльності селян насторожено.

Подібним чином демаркаційна комісія двох країн розділила ще одне село біля Ужгорода — Лекаровці. Тут державним кордоном на короткий час став природний бар’єр — ріка Тиса. Однак місцеві мешканці неодноразовими зверненнями домоглися возз’єднання меншої, української частини села, з більшою й приєднання її до Чехо­словаччини. Зате аналогічні звернення селменчан залишилися без уваги. Напевно, не останню роль у цьому відіграла слабка активність селян. Пам’ятаючи про кількаразові зміни кордону, уповноважені селменчан не хотіли йти до Ужгорода, боячись, що за цей короткий час їхні рідні можуть назавжди опинитися за кордоном.
 
— У моєї мами на словацькому боці залишилися два рідні брати, — розповідає працівниця Паладькомарівської сільради Катерина Кудрач. — Спочатку вся сім’я жила в одній частині села, але потім брати одружилися й переїхали до дружин. Після зведення колючого дроту назад вони вже не повернулися. Коли старший брат помер, мама дуже плакала, але потрапити на похорон не змогла — у неї не було закордонного паспорта. Через кілька років померла мама, і до нас з тієї ж причини не зміг приїхати її другий брат. У 70-х роках моя двоюрідна сестра по той бік кордону вийшла заміж і через рік запросила мене стати хресною її дитини. Але я не поїхала, бо теж не мала закордонного паспорта…
 
Такі випадки, звичайно ж, непоодинокі. І в українських, і в словацьких Селменцях залишилося ще багато сімей, долю яких круто змінив державний кордон.
 
— У тій частині села в мене був хлопець, — розповідає 83-річна мешканка Малих Селменців Ілона Євчак. — Ми заручилися і вже готувалися до весілля, навіть обручки купили. Восени 45-го, коли колючий дріт ще не був зведений, наречений пробрався до мене, щоб домовитися про дату весілля, а дорогою назад його спіймали прикордонники. Солдати протримали його цілий день, а потім відправили до Ужгорода. Від в’язниці мого нареченого врятували документи. В Ужгороді з’ясували, що він не перебіжчик, і через кілька днів відпустили. Пізніше наречений ще раз пробрався до мене. Ми проговорили всю ніч. Він дуже кликав мене з собою, але я сказала: "Напевно, нам не судилося одружитися, тож краще скоритися долі". Я не хотіла бути перебіжчицею, а він не міг перейти до нас, бо був єдиним сином у батьків. Так ми й не одружилися. Влітку 1946 року нашу сім’ю востаннє пустили на той бік зібрати врожай (у нас там була своя земля), і я віддала колишньому нареченому обручку, а він повернув мені годинник, подарований йому до весілля. Пізніше я вийшла заміж тут, а він одружився в Словаччині. Такі історії тут на кожному кроці. Мама мого чоловіка померла до 1944 року й похована на старому кладовищі, а батько — тут. Після зведення кордону жоден раз на могилу матері чоловік потрапити не зміг. На кладовищі у Великих Селменцях багато занедбаних могил, за якими нікому доглядати, бо родичі померлих залишилися в Україні...

І українці, і словаки очікували від відкриття переходу трохи більшого…

Наприкінці 80-х років, перед падінням СРСР, триметрову огорожу на кордоні зняли, а 200-метрову нейтральну смугу звузили до 20 метрів. Завдяки цьому мешканці Малих і Великих Селменців отримали можливість своєрідного транскордонного спілкування: якщо потрібно було передати закордонним родичам якусь новину, люди просто вирушали на околицю села й прямо через кордон починали діалог: "Гей, Лізо! Твоя внучка народила хлопчика, тож ти тепер прабабуся!" "А твоя племінниця через тиждень виходить заміж, тож теж очікуй поповнення в родині..." Згодом на словацькому й українському боці кордону, по обидва боки колись єдиної вулиці, навіть побудували частини символічної арки дружби. Встановлюючи їх, люди, напевно, сподівалися, що колись ця арка буде возз’єднана в одне ціле. Шанс здійснити це з’явився в кінці 2005р., коли після неодноразових звернень у вищі інстанції з проханнями посприяти в поновленні розірваних родинних стосунків, між селами відкрили прикордонний пункт переходу для пішоходів та велосипедистів. Із відкриттям переходу українські Селменці наче отримали друге дихання — тут проклали асфальтову дорогу, підвели освітлення, з Ужгорода до села щогодини стали курсувати автобуси, а біля самого кордону виросло кілька десятків торгових точок. Надписи словацькою мовою та цінники у євро красномовно вказують, що основні покупці сюди приходять із-за кордону. На тому боці не видно жодного торгового павільйону, і це не дивно, виявляється, 95 відсотків тих, хто користується переходом (а на день тут буває й до тисячі чоловік) — словаки.
 
— Ви тут перший українець із початку дня, — каже прикордонник, уважно розглядаючи мій паспорт із словацькою шенгенською візою. — Проходьте, будь ласка…
 
Якихось десять метрів і починається Євросоюз. Різниця між двома частинами колись єдиного села відчувається одразу — асфальт на словацькому боці прокладено якісніше, збоку пролягла велосипедна доріжка, газони акуратно покошені й навіть хати виглядають охайніше. Українці-селменчани кажуть, що їхня частина села відстала від свого словацького "близнюка" років на п’ятдесят. У їхніх словах відчувається жаль, що 65 років тому до складу Чехословаччини потрапило не все село, хоча прямо цього ніхто не висловлює. Підстави для такого жалю є: незважаючи на проблеми з зайнятістю, на словацькому боці працює сільськогосподарський кооператив (аналог українського колгоспу), люди працюють на залізниці та теплоелектростанції, тоді як на українському боці селяни переважно живуть із натурального господарства. Пенсія в словацьких селменчан уп’ятеро вища, ніж в українських, а головне, словаки просто можуть скільки завгодно перетинати кордон. Для мешканців українських прикордонних сіл словацький уряд запровадив так званий малий прикордонний рух, однак процедура оформлення спрощеного перетину кордону настільки складна, що її пройшло всього кілька селменчан. Етнічним угорцям, що переважно проживають тут, набагато простіше оформити угорську шенгенську візу, однак пускати з нею до себе в країну словацькі прикордонники чомусь не хочуть. Не дивно, що українські селменчани почуваються через це трохи принижено…
 
Припікає сонце, і ми разом із Ярославом Джогаником, доцентом кафедри словацької філології Ужгородського Національного університету, котрий погодився бути моїм перекладачем, заходимо в придорожній бар. Замовляючи по бокалу пива, намагаємося розговорити барменку і з подивом чуємо, що відкриття пункту пропуску принесло Великим Селменцям більше шкоди, ніж користі. Втім слова жінки незабаром стають зрозумілі — до бару прилягає невеликий магазин, у якому за останні п’ять років різко поменшало покупців. Після відкриття переходу в словацькій частині села кілька торгових точок навіть збанкрутували, не витримавши конкуренції цін з українськими. Щоб хоч трохи виправити "несправедливість", робимо кілька покупок і прямуємо до сільської управи — одноповерхової ошатної будівлі з фонтанчиком на подвір’ї.

— Чимало наших селян дійсно сприйняли відкриття пункту з негативом, — каже працівниця управи Юдіта Густійова. — Раніше В. Селменці було "тупиковим" селом, люди звикли до спокою, а тепер тут багато машин і приїжджих, котрі не завжди дотримуються порядку. Однак те, що з відкриттям переходу селяни нарешті змогли безперешкодно відвідувати закордонних родичів — безперечний плюс. Ми прагнули цього багато років…
 
Дорогою назад нам доводиться вистояти чергу зі словаків, що зібралися на український бік за покупками. За останні роки ціни по обидва боки кордону трохи вирівнялися, однак отоварюватися словакам усе ще вигідніше за кордоном. Останні формальності, і ми знову в Україні.
 
— І ми, і словаки очікували від відкриття пункту трохи більшого, — з деяким жалем каже голова української частини села Йожеф Іллар. — Фактично ж вийшло так, що перехід діє лише в односторонньому русі. Однак і це величезний крок уперед, порівняно з тим, що було. Зараз ми добиваємося відкриття ще одного, вже автомобільного переходу між селами Паладь-Комарівці з українського боку і Добов-Руско — зі словацького. Тут кордон також перекрив дорогу, яка колись була одним цілим, правда, поза межами населених пунктів. Таких розірваних частин на Закарпатті дуже багато, і єдина можливість возз’єднати їх — це вступ України в Євросоюз із демонтуванням кордону…
 
Ситуація, у якій опинилися Селменці шістдесят п’ять років тому, комусь може видатися закономірною, адже при встановленні державного кордону уникнути розриву етнічних, культурних та інших зв’язків часто виявляється неможливим. Особливо це стосується Закарпаття, яке, крім Словаччини, межує з Угорщиною, Румунією й Польщею. Довгі роки область відокремлював від цих країн лише адміністративний кордон, який не завжди враховує етнічні особливості населення. Ось чому після включення Закарпаття до складу СРСР до Чехословаччини відійшли цілі райони, населені українцями, в Україні опинилися угорські й румунські села, а в Румунії — україномовні населені пункти. Однак у жодному з перерахованих випадків державний кордон не "розрізав" село чи місто на дві частини. Селменці в цьому відношенні стали винятком із загального правила. Напевно, після падіння Берлінської стіни подібного поділу населених пунктів не залишилося ніде в Європі. І трохи сумно, що в найближчій перспективі колючий дріт і контрольно-слідова смуга так і залишаться неприродним бар’єром між частинами колись єдиного села…

Теги: Селменці, кордон

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати