Закарпатський "Оскар" полковника міліції Богдана Пранничука

Його роботу в цьому напрямі помітила й схвалила громадськість краю, і нещодавно очолюваний Богданом Дмитровичем Закарпатський обласний Центр розвитку сільського туризму став переможцем номінації "готельний сервіс та туристичні послуги" відомого в краї незалежного рейтингу "Лідер року". Причому в цій номінації він переміг відомі по всій Україні “багатозіркові” готелі та турбази Закарпаття.

"МРІЯВ СТАТИ ЛІКАРЕМ ЧИ ЖУРНАЛІСТОМ, А ПІШОВ У МІЛІЦІЮ...”

 - Пане Богдане! Як ви сприйняли свою перемогу?

- Зізнатися, я ніколи не вірив в об’єктивність подібних рейтингів, ставився до них доволі скептично. Участі в них раніше не брав. Тому був приємно здивований, коли мені зателефонували організатори рейтингу й повідомили, що я переміг в одній з їхніх номінацій. Вважаю, що це перемога не лише моя, а всього колективу нашої спілки, усіх закарпатців, які займаються  розвитком сільського та зеленого туризму в краї. Це надихає на ще активнішу роботу. Тому я окрилений... 

- У минулому вас знають як успішного міліціонера, керівника служби дізнання апарату закарпатської міліції. Яким був ваш шлях в органах внутрішніх справ?

- Знаєте, я належу до тих випадкових міліціонерів, які ніколи й не думали, що служитимуть в органах, а тим паче — віддадуть міліції половину свого життя. У дитинстві  хотів стати то лікарем, то журналістом, але аж ніяк не правоохоронцем. Далі вирішив здобувати юридичну освіту. Проте коштів на те, аби вивчитися, батьки дати мені не могли. Родина моя не з багатих, як і все наше гірське село Чорна Тиса на Рахівщині. До того ж, коли я повернувся додому зі служби в армії, мати моя вже померла, а батько мав поважний вік. Тож розраховувати доводилося лише на себе.

Вирішив спробувати свої сили й  вступати до юридичного інституту в Москві. Подав туди документи, але невдовзі повернувся додому. Відпочивши після служби в армії, вирішив пов”язати  своє життя з міліцією. У листопаді 1974 року був прийнятий в ППС міліціонером 2-го  розряду. Прослужив  в патрульній службі до 1976-го, після чого  вступив у Кишинівську спеціальну школу міліції, яку закінчив з відзнакою і, скориставшись пільгами, був зарахований на стаціонарне відділення  Київської вищої школи міліції (нині—академія МВС).

Після закінчення навчання був призначений слідчим Ужгородського райвідділу міліції, де пропрацював 4 роки. Зокрема, довелося попрацювати й у слідчих бригадах МВС УРСР. Ми розслідували господарські справи по Івано-Франківській і Харківській областях, зокрема і по знаменитій у ті часи "розстрільній" статті 86 "прім" Кримінального кодексу (розкрадання соціалістичної власності в особливо великих розмірах). Набув я трохи досвіду, і мене запримітили в апараті УВС. А тоді була обов’язкова умова—стаж роботи в низових підрозділах, як тоді казали—"на землі". З навчального закладу відразу в управління нікого не брали, спершу треба було себе показати в роботі.

В обласне управління мене запросили у 1986 році, й пропрацював я там аж до 2005-го. Починав інспектором Інспекції з особового складу. Тоді ще не було служби внутрішньої безпеки, і нас троє: Антон Шеремет, Володимир Лошак і я працювали на цілу область. Дуже авторитетна була наша робота, але й відповідальна. Потрібно було розбиратися в усіх тонкощах роботи багатьох міліцейських служб.

У 1991 році в УВС була відновлена служба дізнання, і я пішов туди. Починав з рядового інспектора, а закінчив начальником цього відділу. З посади начальника відділу дізнання й на пенсію пішов у 2005 році.

"НА МОЮ ПОСАДУ В КОСОВІ БУЛО 10 ПРЕТЕНДЕНТІВ"

- Знаю, що ви ще й "повоювати" встигли—у складі миротворчого контингенту військ ООН у Косові. А як ви опинилися в Югославії?

- У спеціальний міліцейський підрозділ при ООН в Косові я потрапив у 2003 році. Був заступником командира цього підрозділу з кадрової роботи. Чисельність підрозділу становила 120 чоловік. Із Закарпаття я був один. На мою посаду під час конкурсу претендувало десять чоловік. Я вже тоді мав звання полковника міліції. Моїм завданням було забезпечення морально-психологічного клімату в колективі, кадрова підготовка. Стояли ми в містечку Гниляни, в албанському анклаві. Поруч була військова база армії США.

- Чим ви там займалися, і чи були ризиковані ситуації?

- Нашим основним  завданням було підтримувати громадський порядок на ввіреній нам території. Супроводжували високих посадових осіб, депутатів, дітей до школи возили. Ситуації різні виникали. Бувало, і цегли в нас летіли, і арматура. За півроку, які я там прослужив, у нас було 13 поранених. Але ми достойно несли службу. Я, правда, не пройшов до кінця свій річний контракт—пробув півроку, й змушений був повернутися додому. Серце підвело… Робота доволі нервова. Хоч прямих воєнних дій ми не бачили, але фронт підстерігав нас на кожнім кроці. Ми стояли між албанцями та сербами, і для обох ворогуючих сторін ми були чужаками. Так що кулю чи гранату в спину можна було отримати в будь-яку мить.

- Що дала вам служба в Косові: досвід, знання англійської мови, чи просто гроші їхали заробити?

- Гроші, звісно, були не основним чинником моєї поїздки до Косова, але й не другорядним. Я з тих випадкових міліціонерів, які досі не мають власного будинку, хоча будуюся з 90-го року. Так що заробіток для мене був важливою справою. А про кар’єрний ріст чи якусь там романтику вже не йшлося. Вже тоді практично всього досяг у міліції, чого міг. Звичайно, в Косові я набрався життєвого досвіду. Багато нових речей розкрив для себе, глибше та точніше став розуміти суть процесів, які відбуваються в Європі, особливо у так званих гарячих точках.

33 РОКИ 9 МІСЯЦІВ  ВИСЛУГИ

- Як склалася ваша доля після повернення додому з Косова?

- Повернувся  до Ужгорода в грудні 2003 року. Трохи підлікувався в госпіталі. До речі, мав можливість пройти реабілітацію за кошти ООН у Белграді або у Відні, але не скористався цим, бо дуже вже додому тягнуло.

Повернувшися на службу в УМВС,  мене призначили керівником  Інспекції з особового складу. А через якийсь час керівництво запропонувало очолити знову  дізнання, хоча я на цьому й не дуже наполягав. Проте здоров"я й далі підводило, тож у 2005 році вирішив піти на пенсію. Мав на той час уже 33 роки 9 місяців вислуги в міліції, тож пішов, як мовиться, з чистим сумлінням на заслужений відпочинок. Тим паче, що й з пенсією мені пощастило: отримую її удвічі більшу, ніж мав зарплатню… Така тоді була ситуація в державі з нарахуванням пенсій "силовикам", тож гріх було цим не скористатися.

- Прийнято вважати, що людина, котра все життя проходила в погонах, більше ні на що не здатна, тому важко себе знаходить в цивільному житті. А ви що для себе обрали?

- У 2005 році політична ситуація в Україні була не проста, але на мене це не вплинуло. Були  запрошення очолити службу безпеки банків, з солідною зарплатнею. Але я чомусь не дуже прагнув цього. Ще працюючи в міліції,  почав цікавитися туристичним рухом і відчував, що Закарпаття має мати більші потужності в туристичному плані. Мабуть, ця тема цікавила мене ще й тому, що сам захоплююся туризмом. Уже років з 20 ходжу в турпоходи,  на кілька днів, із ночівлями. Щороку кілька раз  мушу піти в гори. Тоді це була лише моя ініціатива, а тепер ми з друзями називаємо це акцією "Пройди світ". (Сміється). Не плутати з "пройдисвітом"…

- Як ви очолили Закарпатський центр розвитку сільського туризму, і чим тепер займаєтеся?

- Прийшов туди після виходу на пенсію. А через неповний рік мене обрали головою правління Закарпатського обласного центру розвитку сільського туризму. Почалася  робота: реалізовували міжнародні проекти, зокрема з Польщею, Румунією. Обласна адміністрація нас у цьому підтримує. Видаємо щорічний каталог власників садиб, які займаються сільським зеленим туризмом. Перебуваючи на туристичних виставках в різних регіонах України, я всюди пропагую туристичні можливості Закарпаття, в першу чергу закарпатського села. Для цього, власне, й започаткував етнофестиваль сільського туризму "Гуцульська ріпа", який цьогоріч проведемо вже вп"яте.

- На які кошти функціонує ваша асоціація: на міжнародні гранти,  членські внески, допомогу держави?

- Наша спілка — це громадська неприбуткова організація. Тому коли мене запитують, як іде бізнес в сільському туризмі, я завжди уточнюю (і пробую в цьому переконати наших державних мужів), що це ніякий не бізнес. А швидше соціальна програма. І хотілося б, щоб так і було закріплено в законодавчому порядку. Бо садиба відноситься до індивідуальних засобів розміщення, якщо вона приймає одночасно до 9 відпочиваючих і надає послуги з тимчасового проживання та харчування. В законі України про особисте селянське господарство сказано, що така діяльність не є підприємницькою. І тому, якщо людина прийняла в себе на Новий рік, Різдво й кілька разів серед літа відпочиваючих, то це навряд чи можна назвати бізнесом.

ТУРИСТ ПРАГНЕ ЕКЗОТИКИ

- З якими проблемами стикаєтеся?

- Попри підтримку влади, не вистачає коштів на якісну та в достатній кількості рекламну друковану продукцію, на відвідування міжнародних турфестивалів (скажімо, в Москві, Білорусі). Але тішить те, що кількість наших активістів щороку зростає. Щотижня хтось телефонує і проситься до нас у спілку. Декого доводиться захищати від наших так званих фіскальних органів: від податкової служби, електриків, "споживачів" тощо. Приміром, одна з районних електромереж зажадала, аби власник садиби платив за електроенергію за готельними тарифами. Довелося їм роз’яснювати закон.

- Нині модно називати Закарпаття маленькою Швейцарією: мовляв, наша туристична галузь підніме край економічно, дасть роботу та прибутки краянам. Однак чи реально це насправді зробити?

- Дуже реально, причому надзвичайних зусиль для цього прикладати не потрібно. І коштів особливих заангажовувати не треба. Навпаки, якщо вкладати величезні кошти й розвивати інфраструктуру (будувати  хмарочоси з усіма вигодами, європейські автобани), то це лише може відлякати туристів. Звісно, дороги ремонтувати треба, без цього ніяк. Будувати лікувальні заклади й туристичні бази теж потрібно. Але робити це треба виважено, аби зберегти те, що є. Бо туристи, які приїхали на Закарпаття з Європи чи з українських мегаполісів, хочуть побачити саме оригінальну садибу: гуцульську, угорську, бойківську чи лемківську. Чому у мене й виникла ідея створення поліетнічного села за типом скансена, але щоб воно було діючим. Держава мені в цьому не допоможе, я шукаю на це європейські кошти. Аби в одному селі була садиба і угорська, і румунська, словацька, лемківська, гуцульська. І щоб там можна було попробувати національну кухню. А так ми стикаємося з тим, що турист прибуває на Закарпаття з коштами, і не знає, куди піти. Ну, піде в Мукачівський замок, далі в Ужгородський. Добре, що почав функціонувати винний шлях. Гастрономічні шляхи створюються, не без нашої допомоги. Але люди ще хочуть кудись піти. А діюче поліетнічне село відображатиме особливості Закарпаття, де проживають різні національності.  До того ж, треба зважати й на Євро-2012, яке привабить в наш край багато гостей.

ЄВРОПА В КОЖНОМУ СЕЛІ

- А чи підраховували ви, скільки туристів за рік може прийняти Закарпатті, і що матиме від цього область в плані фінансів?

- Ні, такої цифри ми на сьогодні не маємо. Але перш ніж чекати туристів, слід зробити інвентаризацію всіх історичних пам’яток: що, де, в якому селі є, і яку цінність воно має. Тих же старовинних церков, які викликають особливий інтерес у туристів. А вони, на жаль, помалу зникають. Майже щороку якась із церков згорає, а це величезна втрата для краю. 

Є ще в нас багато місць, про які ми просто не знаємо. А вони пов”язані з відомими історичними подіями, цікавими особистостями. Це все слід систематизувати, тоді ми точно знатимемо, чим можемо зацікавити туристів. Скажімо, я розмовляв із двома туристами з Ірландії, які були приємно здивовані тим, що у нас промарковано туристичний маршрут по Чорній Тисі. Що є там двомовний великий плакат із короткою довідкою, що таке початок Тиси, яка відстань, висота над рівнем моря і т.д. Мені це було приємно слухати, бо цю справу я зробив на кошти швейцарсько-українського проекту розвитку лісового господарства “Форза”. Вони дали гроші, і ми промаркували понад  27 кілометрів маршруту від Ясіня до витоків Тиси. Й туристи  відразу запримітили ці зміни.

Є в нас ще багато цікавого та незвіданого. Скажімо, мало хто знає про Грушівський монастир, де можна вести розкопки. Там знайшли древній череп воїна із наконечником списа в ділянці ока. Я направляю людей у грушівський музей, який організував нині покійний Василь Тегза. Щось довго будують візит-центр  у Карпатському  біосферному  заповіднику, який теж приваблюватиме туристів. Чекаємо, коли вже він відкриється. А Центр Європи у Діловому, кузня Гамора на Іршавщині, Музей лісу і сплаву на Чорній Ріці, Синевирське озеро!  Показати Закарпаття має що навіть найвибагливішому туристу.

- За вашою оцінкою, на якому етапі розвитку нині сільський зелений туризм Закарпаття, і  які його подальші перспективи?

- Перспективи у нас є. Ентузіастів цієї справи теж не бракує, але їх треба шукати. Ну, а щодо стану розвитку туризму, то якщо його поділити на три фази, то, думаю,  ми тепер на другій. Якщо у 2005 році, коли я прийшов у нашу спілку, ми возили людей показувати розвиток сільського туризму на Івано-Франківщину, то тепер маємо достатньо власних об’єктів європейського рівня. На їхній базі можна проводити семінари, симпозіуми, конференції, практичні заняття. 

Нині ми працюємо під гаслом: Європа в кожному закарпатському селі! Тобто вносимо напрацювання європейської спільноти в галузі сільського туризму, зберігаючи при цьому власну самобутність та закарпатські традиції. Тоді до нас із задоволенням приїдуть туристи з Європи.

Теги: туризм, Лідер року, рейтинг,

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати