Степан Процюк: "Про Карпатську Україну мені співав тато"

Одні критикують Степана Процюка за надмірний патріотизм, інші навпаки – за його відсутність. Є читачі, які ненавидять його прозу, бо вона "хвора і ненормальна".  І водночас у нього є віртуальні фан-клуби в багатьох українських містах.  Байдужим до цього автора не залишається ніхто, хто хоч раз тримав у руках його книжки.

-- Пане Степане, кажуть, усі наші комплекси походять із дитинства.  Що заклали у вас дитячі роки?

-- Я ще в дитинстві хотів бути письменником. Бородаті класики з антологій мені нерідко снилися. Також у дитинстві я отримав нахил до певної самотності, відчуваючи себе серед гірських школяриків білою вороною. Можливо, саме звідси походить мій стійкий інтерес до надщербленості та неврозів людини.

Коли я був дошкільням, помер спершу один, потім другий, молодші братики. Це була найбільша сімейна трагедія, що морально підкосила маму. Та й батька по-своєму теж. Коли мені було десять літ і ми вже переїхали з гір, народилася моя єдина сестра Оксана.
 
-- Якою була Галичина у роки вашого формування як особистості?
 
-- Мені пам′ятається якась поранена енергетика, якась, за Франком, "укрита злість, облудлива покірність" людей, що іноді приходили в гості до мого. Пам′ятаю завішені наглухо штори, тихі бесіди.
 
Іноді батько, колишній політв’язень, наспівував "Загорілася огнем, запалалася мечем //Закарпатська Україна" чи "З Полтавського бою розбитий гетьман// вертав одинокий Мазепа// кругом тільки поле і дикий туман// і відлиски хижого степу".
 
Дух спротиву був, це однозначно, але в моїй дитячій пам′яті він пов′язався із мазохістичним культом поразки, навіть безнадії.

Звісно, була катакомбна і підпільна Галичина. Але цих людей було надто мало. Частина галичан починала давати дітей до російських шкіл, посилювався дух розгнузданого радянського атеїзму чи швидше жорстокої комуністичної релігії, підозри і переляк. Лише іноді зблиснуть батькові очі, а в голосі забринить якась надія...
 
-- Як ви прийшли до літератури?

-- Я змалку навчився читати, знав напам′ять у два роки близько сорока імен і прізвищ письменників. Але вірші почав писати порівняно пізно – десь у двадцять років. Ці поезії були сумними і трафаретними, хоча я одразу відчув внутрішнє полегшення. Можливо, їхньому декадансу сприяли і мої перші болісні любовні переживання. Я не міг провести ні дня без жінки, яку тоді так сильно, аж до хворобливості кохав.

-- Схоже, у житті вам довелося пройти через чимало випробувань?

-- Мені вдалося побороти, принаймні, на нинішній день, низку власних залежностей. Я не вживаю алкоголю. Зрештою, навіть те, що я кілька останніх років регулярно займаюся аматорським спортом, зокрема, бігом, теж не прийшло до мене без значних зусиль...

Найважче було, певне,  влітку 2006-ого року. Я потрапив до відділення судинної хірургії із тромбозом артерії. На щастя, обійшлося. Хоч мені зовсім не можна палити, я час до часу покурюю. Особливо, коли пишу.

Особистою трагедією для мене була смерть матері.

Загалом навіть у дитячому віці є свої моторошні відкриття і потрясіння. Коли я був студентом, нам читав лекції викладач, котрого майже всі любили. Я ж боготворив його. Тоді у радянських вузах було негусто талановитих людей. Коли він несподівано помер, я раптом згадав, як кидають у річку каменем: пішли кола, менші, ще менші... все... Вода заспокоїлася. Я пережив тоді одне із своїх найважчих потрясінь, зрозумівши, що смерть будь-якої людини, незалежно від таланту чи харизми, мало впливає на світ. Як у класика: "Закопают, зароют глубоко, бедной холмик травой прорастёт". Але кожен із нас  самотужки повинен справлятися із власним страхом смерті,  загубленості чи  безсенсовості – і нема на те ради.

-- У Прикарпатському університеті ви викладаєте сучасну українську літературу. Це допомагає чи заважає?
 
-- А Микола Зеров не викладав? Чи Умберто Еко? Милорад Павич? Хіба обов′язково слід бути сторожем або безробітним, щоб писати? Студенти звикли до "професора" без краватки і в кросовках, тобто до мене. Потім я не надто переобтяжений роботою, втім, зарплатнею теж. Свої книги студентам перед заліками не пропоную. Звичайно, в мене є й літературні заробітки. Але вони нагадують параболу. А обов′язки – кожноденні. Двоє синів – Антон і Захар – вчаться у платних школах, хворий немолодий батько...

-- Що думає викладач Степан Процюк про українську літературу?

– Про це треба годинами говорити... Щодо класики, то іншої вже не буде. Лише пасіонарність горстки людей утворила національну класику. У неї не дуже щаслива доля: не перекладали, до прикладу, Коцюбинського чи Стефаника, Лесю Українку чи Кобилянську, хоча їхні твори могли збагатити світову літературу того часу. Але навіть у тих нелюдських умовах українська література все ж відбулася. Нехай із ментальними ранами, нехай не різностороння, але жива. Відбулася наперекір усьому!

Мені багато не подобається в сучасній літературі, незважаючи на її новий ренесанс. Мене лякає засилля легкостравного чтива, попси. Так кричали: "Геть високочолих! Книжка повинна бути зрозумілою для всіх! Нехай читають у метро! Нехай читають будь-що, аби українською!" І що, почали більше читати? За великим рахунком, віз і нині там.

Хоча, звісно, трохи ситуація змінюється. Але мені не подобається, що багато письменників чомусь внутрішньо надто самовпевнені. Іноді амбіції літераторів є смішними. Розумію, що письменник не може займатися безперервним самобичуванням, але ж і не безперервним піаром будь-якою ціною! Література потребує хоч крихту дон-кіхотства та одержимості.

-- Як живеться сучасним українським письменникам?

-- Це запитання радше до податкової. (сміється –авт.). Я заробляю як на роботі, так і гонорарами за книги, колонки у газетах чи на сайтах. Звісно, що грошей бракує завжди. Але мій улюблений Сенека твердив, що однаково, із якої гальби пити: із золотої чи глиняної.

Ясна річ, що у нас є талановиті літератори, які не змогли жодним чином вписатися у ринок, і вони живуть дуже бідно, навіть злиденно... Я знаю таких людей. Бідність руйнує талант більше, ніж заможність.

-- Ви згадали про алкоголь…Чому все-таки багато наших талантів втопилося у чарці?

-- Так, можна назвати чимало відомих письменників, які помирали спитими і нещасними.

Багато людей мають внутрішні психологічні конфлікти. Щоби попустило , часто шукають найпростіших способів. Перехилиш чарку і стає на якийсь час легше, рожеві окуляри обволікають розум. Зловживання спиртним  нерідко є лише вершечком айсберга, в основі якого -- внутрішнє невдоволення, а то і розпач, неврози, фобії. Алкоголь лише посилює ці конфлікти, утворюючи зачакловане коло.

-- Тоді чому одні реалізовуються, а інші – ні?

-- А чому одні високі, а інші – низькі зростом? Як на мене, реалізованість таланту пов′язана насамперед із силою духу і бажанням. Адже я знаю немало люду, у яких немає літературного хисту, лише бажання писати, незрідка маніакальне. Також вагому роль відіграє місце народження і походження. Що би хто не казав, а синові міністра, себто "мажорові", набагато легше зреалізувати свої потуги, ніж синові сільського бухгалтера.

Я, приміром, іноді переживав такі ситуації, коли здавалося: все, кришка, не буде жодних книг, бо нікому такої прози чи віршів не потрібно! Ці спустошливі стани сприяли моїй "дружбі" з тим же алкоголем, витворюючи нові проблеми... І лише горсточка людей підтримувала тоді мене. Це стосується кожного, адже невдахи, у ліпшому разі, викликають співчуття.

Я намагаюся, настільки можу, завше допомагати обдарованим молодим літераторам, чудово пам′ятаючи колишнє власне биття головою об стінку...

-- А чи пережили ви вже кризу середнього віку?

-- Нещодавно я вчергове бігав на стадіоні. Людей не було. Раптом дивлюся: якийсь сивуватий чоловік, у шикарному одязі і напідпитку уважно за мною слідкує. Коли я зупинився, він підійшов і почав мову про те, що хотів би тут грати у футбол, навіть ладен платити за це, але він вже застарий. Я спитав, скільки йому років. Він відповів, що сорок чотири. Цей чоловік, ще моложавий зовні, був моїм ровесником! Але від нього повіяло старістю, принаймні, у ту хвилю.

Усе залежить від світосприйняття. Звісно, я не хотів би оточувати себе лише юнаками і юнками, ходити  в молодіжному одязі, витворюючи для себе ілюзію вічної молодості. Від віку не втечеш.

І кризу середнього віку я переживав, здається, кілька разів після тридцяти трьох років...
Напевне, вони пов′язані у нас із підсвідомим страхом смерті. Ми бачимо, як відходять люди, яких ми добре знали. У нас потроху гіршає здоров′я, менше хвилює жіноча - або чоловіча - краса, ночами крутять, до прикладу, ноги...

Кризу середнього віку, як на мене, пережити неможливо. Із нею можна лише по-філософськи змиритися. 
  
-- А що вас цікавить у творчості?

-- Як це не банально звучатиме – людська душа. Мене цікавить буквально всі відчуття людини: від найпростіших до найскладніших. Карл-Густав Юнг копався у психіці шизофреніків (напевне ж, не найприємніше заняття?), вичленивши потім звідти різні асоціативні ряди, котрі,  на перший погляд,  здавалися безглуздям і маячнею. Він зробив висновок, що вся ця нісенітниця мала різні корені у попередньому житті хворих, у житті, ще не спотвореному психозом. Йому вдалося багатьох вилікувати.

Я усвідомлюю, що література не може так впливати, як психіатрія чи психоаналіз, Але хочеться своєю творчістю комусь допомогти, принаймні, більше зрозуміти себе.

-- Що би ви в житті зробили по-інакшому?

-- Я не хотів би перелічувати власні претензії до життя... Загалом, кожна людина, за великим рахунком, має те, на що заслуговує. Є якісь збіги обставин, фарт/не фарт. Але, якщо розглядати людське життя не в рамках місяця-двох, а із панорами багатоліття, то все, що ми маємо, значною мірою залежить лише від нас.

Теги: Степан Процюк, письменник, проза. автор.

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати