ЧОМУ ПТАХИ ПОЛИШАЮТЬ ГНІЗДА?

“Порозлітались мої пташенята по світу”‚ — розводить руками Єлизавета Петрівна..

Шістдесятирічна багатодітна мати‚ бабуся тринадцяти онуків‚ як та ртуть‚ прудко й енергійно згрібає у саду опале з дерев листя. У кількох метрах курки з голосистими красенями-півнями ведуть свою розмову‚ час від часу поглядаючи на господиню. Тихим подвір’ям розливається дзвінке ку-ку-рі-ку.

“Це так радісно мої птахи зустрічають гостей”‚ — каже Єлизавета Петрівна і запрошує ввійти до хати. Собака привітно виляє хвостом. Не гавкає. Непомітно сховався у будці. Дві кицьки на східцях‚ продемонструвавши свою гнучкість‚ притулились одна до одної. Тут панує злагода, гармонія‚ любов‚ затишок‚ оазис‚— роблю висновки від побаченого.

— Я народила десятеро дітей. Восьмеро‚ слава Богу‚ зросло. Всі здобули освіту — хто середню спеціальну‚ а хто і вищу. Мають золоті руки, не цураються ніякої роботи‚ талановиті‚ мають творчий хист. Вони у мене — і архітектори‚ і малярі‚ і художники‚ і різьбярі, — з гордістю розпочала мову про своїх нащадків Єлизавета Петрівна. — Думаю‚ що це — генетичне. Я знала і вишивати‚ і ткати‚ і в’язати‚ і малювати (стіни розмальовувати — автор.). Колись було модно робити на стінах різні генґери (візерунки — автор.). А днесь мода змінилася — партиця‚ набризґ.

Малораковецька говірка дуже колоритна‚ при перекладі на українську літературну мову її барвистість втрачається. Тому по можливості та для розуміння читачам передаю бесіду мовою оригіналу.

Розглядаю ікони‚ картини. На одній з картин Божа Матінка тримає Ісусика на руках. Обличчя радісні. Їхні голови торкаються розквітлих гілок яблуні.

— Оцю картину намалювала Марійка зі своїм чоловіком Юрком. Обоє художники. Живуть і працюють в Ужгороді.

— Важко було дати раду сімейному дитсадку? — цікавлюся.

— Роки пролетіли‚ як один день. На одному подиху. У ровті дітей (купі — автор) ніколи було думати — чи тяжко‚ чи легко. Ми всі робили і робили. Змалку з дітьми ходили в хащу: збирали ягоди‚ малину‚ чорниці‚ гриби. Возилисьме продавати у Мукачево‚ Ужгород. Мої діти після сьомого класу під час літніх канікул ішли на Вкраїну (в східні та південні області України — автор). Хто на скердовку‚ хто на буряки‚ хто на стройку‚ аби заробити копійку‚ зерно худобі.

Ми з чоловіком зійшлися голі-босі‚ бідні‚ як церковні миші. Мій няньо (батько — автор) помер‚ коли мені було десять років. Чоловік Шимон лишився без вітця (батька — автор) тоже скоро. У них було десять дітей‚ шість зросло. Мене віддали за Шимона у п’ятнадцять з половиною років.

— ...?

— Так склалися обставини. Брат женився‚ привів до хижі невістку. Народилася дітинка. А хата тісна‚ ніде розвернутися. Мама так і сказала: “У тебе єден вихід — віддатися. Або йди туди‚ куди тя ведуть дві очі”. А я дуже хотіла вчитися‚ здобути освіту‚ вісім класів закінчила “на відмінно”. Із сокласницею Анною понесли документи в Хустське медучилище. Анна трагічно загинула‚ і я на другий день після похорону пішла і забрала документи. Я боялася‚ що як сама буду із села ходити в Хуст і що другі діти будуть з мене сміятися‚ бо я біднячка. Не було у що одягнутися‚ взутися. Дотепер жалію‚ що забрала документи. Тоді просили сільських дітей‚ аби йшли вчитися‚ здобували освіту.

Шимонові було 25. Він уже хоч світ відів. А я що? Дитина. Мала, худа‚ з-під землі не видко. Айбо що було робити? Дідо з бабою уповіли‚ що “уддавайся‚ кіть тя беруть”.

4 лютого 1961 року ми з Шимоном поженилися. Нас не хотіли ані повінчати‚ ані розписати. Я була неповнолітня. Дуже переживала‚ ош що скажуть люди‚ що ми живемо невінчані. Цілий день після свальби‚ а то була середа‚ я місця собі не знаходила. Увечері з сестрою Шимона Анною ми вирішили‚ що наступного дня підемо в Довге вінчатися. Так воно і було. Як десь пам’ятаю той четвер і слова попа‚ який нас благословив на спільне життя: “Живіть у мирі і злагоді‚ любіть один одного не лише тепер‚ коли ви молоді‚ а й тоді‚ як будете старими”. І‚ слава Богу‚ ґаздуєме разом майже 46 років. І ніразу не пожаліла‚ не нарікала на долю.

У цей час до кімнати заходить Семен Петрович‚ господар. Приєднується до розмови:

— Якщо скласти докупи прожиті разом дні‚ місяці‚ то‚ не знаю‚ чи назбирається хоч десять років. Мусай були їхати на заробітки. По півроку мене не було дома. З листів дізнавався про новонароджених. “Обмивали” їх сливі вкою. Лиш у Казахстані був сім разів! А в Сибіру стільки разів! Не злічити. Це перший рік‚ коли я вдома. Уже жона не пускає. Як не як у січні мені сімдесят два! Але на здоров’я‚ хвала Богу‚ не жаліюся. Жодного разу в лікарні не лежав. Та й що там говорити... Ніколи було навіть подумати‚ що тебе десь болить чи десь коле. Треба було трудити‚ дітей обувати‚ одягати‚ ставити на ноги. Не було спокою і зимою‚ коли був дома. Бо треба було дрова заготовляти. Часто і по два-три рази в день ходили в хащу. А нині що? Благодать. Газ запалиш — у хаті тепло. Як пан живеш собі. Але без роботи не можу. Мені видиться‚ що я без роботи захворів би. Поки людина працює‚ доти живе.

— Учора була неділя‚ я ледве дочекалася понеділка‚ — продовжує тему Єлизавета Петрівна. — Без роботи тоже не можу. У мене відразу відкладаються солі, руки дерев’яніють. Я мушу бути завжди в русі. Це вже привичка.
Був такий період‚ коли відразу шестеро дітей ішло до школи. Уявіть собі! Щотижня по дві печі пекла хліба! А до того — звари їсти‚ подай на стіл‚ помий посуд‚ нагодуй худобу‚ поприбирай у хаті‚ пеленки помий. Тоді ж памперсів не було.. Одяг прала в потоці, а зимою — в теплиці.

Я пропрацювала листоношею 19 років і 6 місяців. У декретній відпустці була місяць-два. Я‚ як багатодітна мати‚ ніколи і ніяких пільг не мала. Правда‚ коли народилася десята дитина Леська у 86 році‚ то отримала на неї файні декретні. За ці гроші купила каміння‚ щебінь‚ цеглу для будівництва. Ця комора‚ де ми зараз знаходимося‚ Лесіна. Я так і кажу: “Це хижа Лесі”. Потім чоловік за зароблені гроші на сезоні купив запір (вікна‚ двері — автор).

— У Ваших дітей такі гарні українські імена — Марія‚ Ганна‚ Іван‚ Михайло‚ Петро‚ Павло‚ Василь‚ Леся. Хто обирав?

— У нашому селі здавна існує традиція хрестити дітей і давати їм такі імена‚ аби у них був ангел-охоронець. В основному називали тим іменем‚ напередодні якого християнського свята дитина народжувалася. До того ж‚ ім’я узгоджували з тіткою Анною (сестра чоловіка). Вона була інвалідом‚ заміж не виходила‚ своїх дітей не мала‚ прожила з нами 39 років. Своїх племінників‚ наших дітей‚ обожнювала. Всіх виняньчила‚ дуже їх любила‚ переживала за них. Діти теж дуже любили тітку. Померла п’ять років тому. Перед смертю заповідала‚ аби діти несли її труну на руках відкритою до цвинтаря. Так все і було.

Єлизавета Петрівна приносить купу фотографій і показує знімки похоронної процесії тітки Анни.

— Вона дуже любила фотографуватися‚ з усіма дітьми. Та й діти‚ як приїжджають у гості‚ багато фотографують.

Мої пташенята злітаються до родинного гнізда на Різдво і Пасху. У нас‚ у селі‚ так заведено. Бо ці свята є родинними. Буває‚ що за столом збираються всі — діти‚ онуки — тридцять одно! Злітаються з усього світу, і не можуть наговоритися. Цілу ніч щебечуть, як потята (пташки)‚ понад ранок лягають спати.

Шестеро дітей уже мають свої сім’ї. У селі живе лише один син Іван. Ми думали‚ що хоч одна дитина буде жити біля нас. Та де там! Павлик теж знайшов собі дівчину на відіку (в іншому селі — автор). Скоро будеме свальбувати. Готую придане. Так-так. Усім дітям‚ як синам‚ так і дочкам‚ давала придане — і білизну‚ і перину‚ і посуд. Я їх відправляла не з пустими руками. Моя мама не дала мені у придане ані стільки‚ як чорного за нігтем. А я старалася‚ аби мої діти‚ не були гірші за других. Упродовж двох років ми відгуляли аж чотири пишних весілля. Їди‚ випивка на свальбах були не гіршими‚ як у тих‚ хто женив єдинаків.
Наймолодша Леська вчиться у Києві‚ в художній академії. Де вона вернеться у село? Де тут буде робити? І ким?

В обох моїх співрозмовників зрошуються очі.

— Наші діти не повертаються у село через те‚ що тут нема роботи‚ — пояснюють.

— А може це так і має бути‚ — розмірковує пані Ліза. — Природа диктує свої умови‚ правила. Ось птахи як живуть? Пара в’є гніздечко‚ вилуплюються пташенята‚ здіймаються на крила і відлітають. Згодом в’ють свої власні гнізда.

Єлизавета Петрівна порівнює себе із ластівкою. Каже‚ що ця пташка дуже гарна‚ працьовита‚ її прильоту всі радіють. Люди вважають доброю прикметою‚ якщо ластівка оселилася в їхньому обійсті.

— Який найдорожчий подарунок отримали від дітей?

— Для нас щастям є те‚ аби діти були щасливими. Ви не уявляєте‚ яка я була щаслива‚ коли запропонувала гроші своїй Лесці‚ а вона відмовилася. “Мамо! Я сама підзаробляю!” Ми її всі шкодуємо‚ бо вона наймолодша‚ допомагаємо чим можемо і дуже пишаємося нею. Вона‚ як і інші наші діти‚ поступила без блату‚ без копійки‚ у Київську академію!

Леся вчилася в Ужгороді‚ в коледжі мистецтв. На відмінно. При захисті на її роботу звернули увагу киянин і львів’янин. Обидва запропонували їй іти до них поступати. Леся сказала‚ що не має змоги‚ бо у неї та в її старих батьків нема таких грошей‚ аби заплатити за вступ та навчання.

— Але ж у неї є талант! Історія Вашої дочки схожа на долю Шевченка...

— Так‚ вона має Божий дар... І уявіть собі‚ обоє записали Лесю до своїх списків. Леся обрала Київ‚ бо там живе син Міша з сім’єю. Є до кого піти в гості‚ поспілкуватися. Леся поступила благополучно‚ вчиться на відмінно‚ має підвищену стипендію. Надає приватні уроки малювання‚ має свою зароблену копійку. Думаю‚ що для кожних батьків великим щастям є те‚ коли бачать своїх дітей щасливими.

А щодо подарунків. Мої діти на старі дні почали мене балувати. Купили мобільний телефон‚ золоті заушниці (сережки — автор). О Боже! Раніше я ніколи золота не тримала в руках‚ не те що носила його на собі. А тут на тобі — золоті заушниці! З каменями! А які великі! А які файні! — радісно плескає в долоні.

Пані Ліза знімає хустку з голови. Сережки і вправду йдуть їй до лиця.

— Єлизавето Петрівно‚ нині‚ з висоти прожитих років‚ порівнюючи час Вашої молодості і теперішніх матерів‚ що можете сказати з приводу народження і виховання дітей: коли було легше — тоді чи зараз?

— Думаю‚ що головним для будь-якої сім’ї має бути виховання дітей‚ і обов’язок поставити їх на ноги. Бути багатодітною матір’ю не важко: завагітніла — народила — знову завагітніла — знову народила... (Четверо дітей я народила вдома). Тим більше у ті часи. Ніколи було думати про вагітність. А про аборти і думки не було. До того ж у ті‚ післявоєнні часи‚ була страшна біднота‚ одні чоботи на всіх. Або сільські жони у тій скруті робили подвиги — народжували дітей‚ аби покращити демографічну ситуацію. Бо війна‚ тиф забрали много людей. Важко бути відповідальним‚ терплячим. Я прожила зі свекрухою не один рік‚ а — 16! Але ми не сварилися‚ не прагнули доказати‚ у кого каша чи борщ смачніший. Ми просто працювали‚ думали про дітей.

Нині часи не ті. Молода пара відразу хоче жити окремо. Це з одного боку добре‚ бо те‚ що зробить людина своїми руками‚ більше цінує. Кожен думає про продовження роду. Мені здається‚ що люди зараз бояться відповідальності‚ тому в сім’ях лише одна-дві дитини. Як видите‚ держава навіть 8‚5 тисячами не може привити бажання матерям народжувати дітей. Бо раніше за сто рублів можна було купити більше‚ ніж зараз за тисячу гривень.

Я з радістю їжджу до своїх дітей у гості — то в Київ‚ то в Ужгород‚ то в Мукачево. Їздила б і частіше. Але для поїздки в Київ моєї пенсії замало. Дуже дорогий проїзд. Та й з пустими руками не приїдеш. Якісь подарунки‚ гостинці треба купити. А ціни які! Все в Україні обезцінилося. Я говорю по-простому‚ по-сільськи‚ так як розумію. Без політики. Я говорю з вами з надією на Божу поміч‚ на завтрашній сонячний день‚ бо ще листя треба догребсти‚ аби було чим встеляти долівку козам і поросятам. Худоба теж любить тепло.

* * *

Ось така вона багатодітна сільська мати. Проста. Роботяща. Ніжна. Турботлива. Вона‚ ластівка‚ улюблена птаха українців‚ якій присвячено сотні віршів‚ пісень‚ — разом зі своїм чоловіком звивали власне гніздечко‚ облаштовували його‚ приводили на світ пташенят-немовлят‚ допомагали їм знятися на власні крила‚ аби вони зайняли гідне місце під небом і своїми радостями і досягненнями тішили своїх батьків.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати