Олександр Гаврош: "Від літератури я просто отримую задоволення…"

Несподівано тому, що до цього Олександр Гаврош здобув собі славу автора еротичних поезій і до дитячої літератури цікавості, здавалося, не виявляв. Тим не менше його перша дитяча книжка "Неймовірні пригоди Івана Сили – найдужчої людини світу" одразу зробила цього талановитого закарпатського журналіста впізнаваним у літературному колі письменником. А друга – "Пригоди тричі славного розбійника Пинті" -- принесла авторові найвпливовішу українську нагороду – перемогу конкурсу "Книжка року – 2008" у номінації "Твори для школярів середнього та старшого віку".

— Олександре, у 2004 році ви видали еротичну збірку "Фалічні знаки", у 2006-му – "Тіло лучниці". За логікою, у 2008 році мала би з’явитися третя збірка…

-- І вона мала вийти. (Усміхається – авт.) Але затримка сталася на стадії дизайну. Це продовження нашого спільного проекту з уже відомим львівським художником Олександром Войтовичем та  видавництвом "Піраміда". Як і попередня збірка, "Ліжко надії" міститиме не тільки тексти, але й кольорові репродукції. Такий собі поетичний альбом.  Така тема як еротика заслуговує на вишукану подачу. Хоча еротичність тут буде радше в ілюстраціях.

— 2007 року ви отримали другу премію конкурсу "Коронація слова" за п’єсу "Ромео і Жасмин". Це було доволі несподівано після поезій…

-- Навіть для мене. Цю п’єсу я написав за ідеєю Олександра Саркісьянца, нашого ужгордського режисера, якого дуже шаную. Працюючи завідувачем літературно-драматичної частини Закарпатського обласного українського музично-драматичного театру часто з ним  спілкувалися у відрядженнях.
І під час однієї  готельної розмови в Києві за цигарками і коньяком він розповів про задум давно виношеної ним вистави. Але сам не брався за написання, бо вважав, що писати мають не режисери, а майстри слова. Попросив це зробити мене. (Він, до речі, теж великий цінитель еротики).

Так народилася "Ромео і Жасмин" -- п’єса із життя людей і тварин. Щоправда, Саркісьянцу вона бачилася не так, тому до її постановки поки що не дійшло. Але дуже гарні відгуки на неї читачів. (Друкувалася в журналі “Київська Русь" та в збірнику сучасної драматургії). Думаю, рано чи пізно вона буде поставлена. Адже в ній закладена  дуже світла ідея.

— А потім з’явилися "Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчої людини світу"…

-- Постать Івана Фірцака (Кротона) почала мене мучити відразу після прочитання повісті Антона Копинця "Кротон". Я два роки ходив з думкою, що таку дивовижну біографію треба обов’язково викласти для дітей. Адже ми практично не маємо своїх героїв! Чому маємо вчитися тільки на чужих прикладах – американських, російських? Адже якби такого силача мали би наші сусіди, то він дав би вже фігурував всюди: від мультиків і до іграшок. А ми ж справді богатирська нація. Подивіться навіть сьогодні: брати Клички, Василь Вірастюк – найдужчі люди планети саме з української землі, нашого кореня. Хіба цим не варто пишатися?

 Тому таки взявся за написання дитячої повісті про Кротона. До речі, в народі його так і називали -- Іваном Силою.

-- Як вам вдалося залучити Василя Вірастюка до промоції книжки?

-- Це було не важко адже він – справжній патріот України. І навіть приїхав у Білки, аби вклонитися могилі Кротона. До речі, потім Василь не раз у своїх інтервю згадував про книжку. Навіть у такій специфічній газеті,  як "Бульвар". Мабуть, повість йому справді сподобалася.

— Після силача ви взялися рекламувати розбійників. Вони теж мають стати кумирами для молоді?

-- А вони такими уже є. Ким був Робін Гуд чи пірати Карибського моря? Розбійниками. Чим гірший наш Довбуш чи Пинтя за них? Просто в минулому розбійниками називали всіх, хто ховався від влади у лісі. Але опришківський рух носив в собі чимало соціального протесту і навіть національного. Адже в Карпатах, як правило, гнобителями були поляки. угорці, німці, Тоді коли українці – тільки пригнобленими.

-- Наскільки реальні події, змальовані у "Пригодах тричі славного розбійника Пинті"?

-- Я намагався розповісти дітям те, що зберегла народна пам’ять про опришків. Адже цей рух тривав століттями. Десятки, сотні міцних парубків тікали до лісу, аби жити на волі, за своїми законами. Як правило, закінчували вони життя на шибениці або від кулі гайдуків. Кари для розбійників, до речі, були неймовірно жорстокими. Наприклад, рубали спочатку одну руку в лікті, далі другу, далі ногу в коліні, другу… Але все-одно, за страченими "чорними хлопцями"  поставали нові і нові.

Що ж це були за відчайдухи? Чим вони займалися? Як жили? Як боролися? Які мали звичаї? Про все це я і хотів розповісти у своїй повісті. 

— Чи була для вас несподіванкою перемога у номінації "Твори для середніх та старших школярів" у Всеукраїнському рейтингу  "Книжку року"?

-- Певною мірою – так. Адже я початкуючий дитячий пиьменник. Перша книжка вийшла тільки півтори роки тому. А змагатися довелося з відомими метрами і не тільки своїми. Адже до сімки кращих потрапили й такі легенди, як Джеремі Стронг,  Толкієн. Тому дуже приємно, що в цій номінації нарешті переміг український автор.

— Чи варто себе пробувати у таких різних жанрах – поезія, дитяча література, драматургія?

-- Ви влучно підмітили – "пробувати". Це справді "проби", пошуки себе. Окрім того, я ще й активно займаюся журналістикою, публіцистичними проектами, гумористичними. Але все це можна назвати ще простіше: "друковане слово". Я й справді люблю писати. Можливо, це єдине, що я вмію. (Сміється – авт.).

— А від політики ви вже відійшли? Маю на увазі ваші книжки "Моя р-р-революція", "Мукачівська епопея"?

-- Я до політики ніколи серйозно не долучався. Маю свої тверді національні переконання, які ніколи не зраджую. Це – українська культура, мова, література, історія.

Влада ж, політикум – це не моє. Я – людина творчості. А творчість потребує свободи. Хоча свобода і в наш час коштує дорого. (Усміхається – авт.).

--  А до Києва не думали податися?

-- Минулий рік я провів в Одесі. І зрозумів для себе одну дуже важливу річ: я не створений для великих відстаней. Одна думка про те, що мені треба кудись їхати годину-півтори, а потім стільки ж повертатися – уже мене вбиває. Масштаб Ужгорода – камерний, пішохідний, людський – саме те, що потрібно для творчої особистості. Так, у містах-мільйонниках швидше можна досягти успіху, там динамічніше і цікавіше життя. Але мені йдеться про творчість, самозанурення, писання як процес, писання як самодослідження, як самопізнання, а не про досягнення успіху, промоцію, розкрутку і такі інші модні штучки.

Біда нашої літератури в тому, що останнім часом піар займає більше часу, як праця над текстами. Але ж завдання письменника писати! А наші літератори мало пишуть і навіть мало читають.

-- Це стосується і Закарпаття?

-- Його в першу чергу, бо тут ситуацію знаю найкраще. Але… Те, що відбувається у нас останнім часом вселяє великі надії. У нас з’явилася прекрасна молодь. Такого вибуху літературного покоління наш край ще не знав. Андрій Любка, Лесь Белей, Ірися Ликович, Ірина Надворна, Вік Коврей, Валентин Кузан -- боюся навіть когось пропустити – вони ще тільки скажуть своє слово в майбутньому. Поки що це тільки пуп’янки, зав’язь. Але плоди будуть дуже соковиті.

Навіть, якщо вони не стануть пиcьменниками.  Адже не конче ним бути. Головне: відчувати художнє слово і що-небудь робити для його розвою на Закарпатті. Знаєте, скільки поміж нас ходить письменників, які не написали жодного рядка? Просто так у них доля склалася.

-- А старше покоління?

-- Я думаю, що ще не сказали головного багато закарпатских літераторів. От, подивіться, як днями потужно "вистрілив" своєю повістю про Карпатську Україну Сергій Федака. Або здивував п’єсою про Августина Волошина Іван Козак. Такого відкриття я чекаю від багатьох. Є порох у порохівницях! Треба просто перемогти нашу українську вайлуватість, лінь, чорні заздрощі і закасати рукави.

Братися до роботи, попри всі несприятливі обставини, на які справедливо нарікаються. Але обставини завжди були несприятливими. Після смерті Шевченка залишився хіба стіл та стілець, Франка поховали у чужому костюмі, Іван Нечуй-Левицький помер у богодільні. Цей список можна продовжувати до безкінечності. Кожен сам для себе обирає життєву мету. Якщо ти називаєш себе письменником, то маєш ПИСАТИ. А все інше – другорядне.

— А ви себе ким вважаєте – літератором, журналістом чи ще кимось?

-- Я -- людина, яка пише. Латинською мовою, до речі – графоман. (Сміється – авт.). Журналістикою мушу заробляти на хліб. Від літератури ж отримує задоволення, не важливо – драматургія це, гумор чи дитяча повість. Тут для мене цікавіший – процес, а не результат.  Якщо це писання ще й оцінять інші – ну то взагалі фантастично!

-- І якою буде ваша наступна книжка?

-- "Видавництво Старого Лева" готує продовження пригод Івана Сили. Писав я їх в Одесі, тож у книжці багато моря, сонця та екзотики. Оь тут я нарешті дав повну волю своїй фантазії. Адже досі тільки переказував історичний або фольклорний матеріал. А фантазія у мене – буйна! (Сміється – авт.).

— А продовження Пинті буде?

-- Аякже!

-- І коли?

-- Коли напишу. (Сміється –авт).

— Чи стає кращою українська дитяча книжка?

-- Стає, якщо говорити за тенденцію останніх років.  Але…  Ми стаємо дуже мало читати, в тому числі й діти. Я часто їжджу по Закарпаттю і жахаюся, що книжка взагалі зникає з осель наших земляків. У моїх родичів на селі колись була пристойна поличка з художньою літературою. Тепер там не знайдете жодної книжки.  Закарпатці перестають читати навіть газети. Тиражі наших газет неухильно з кожним роком знижуються.

-- Що ж нам робити, аби покращити ситуацію?

-- Читати! Бо читання ніщо не замінить. Людина, яка не читає, навіть думку правильно сформулювати не годна. Я вже не кажу про такі побічні ефекти читання як словниковий запас, грамотність, багату уяву чи розвинений інтелект. Я, до речі, навчився читати дуже рано. Ще не пішовши до першого класу, вже тягав книжки з бібліотеки. У третьому класі вчителька в мене конфіскувала роман "Хатина дядька Тома", який я читав на уроці. Я дуже розхвилювася, адже "поцупив" його від батька, який напередодні ходив у бібліотеку. Слава Богу, все обійшлося. Я пообіцяв, що більше на уроках читати не буду.

А тепер не змусиш читати школярів під палицею! Якщо хочемо бути успішним народом, то мусимо читати. Інакше завжди будемо мати таких обмежених і недолугих політиків та можновладців, які нами керують, навряд чи прочитавши хоч декілька книжок.

Фото Валентина Кузана

Теги: Олександр Гаврош, література, Іван Сила, розбійник Пинтя, книжка

6 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати