Політичне русинство на Закарпатті – це вже ми проходили...

25 жовтня у Мукачеві під час Європейського конгресу подкарпатських русинів було проголошено республіку Подкарпатська Русь.

Перший, по-справжньому реальний, акт політичного русинства в Закарпатській області стався ще у серпні – на початку осені 1991 року, коли компартійна більшість облради в Ужгороді, користуючись розгубленістю і політичним хаосом – ГКЧП, проголошення незалежності України, промосковським сепаратизмом у Криму, захотіла проголосити автономний статус Закарпатської області. Вже був проект документа облради щодо автономії, який підготували в обкомі компартії за командою ЦК КПРС із Москви і за формальною згодою керівництва Компартії у Києві. Але масові протести кількох десятків тисяч людей, організованих місцевим РУХом і греко-католицькою громадою Ужгорода, блокували тоді облраду і добряче налякали «комуністичних автономістів». Тоді громадяни області ці плани просто зірвали своєю активністю.
Але події ці все ж стали формальною підставою для проведення 1 грудня 1991 року місцевого референдуму, разом із всеукраїнським референдумом про незалежність, щодо бажання жителів Закарпатської області жити «окремішньо» в складі України. Точніше, ставилося питання про так звану «спеціальну самоврядну територію в складі України».
Відомо, що Леонід Кравчук, тоді Голова Верховної Ради, доклав рук до автономних тенденцій в Україні. Цього разу, на відміну від Криму, він «переконав» місцевих компартійних колег не гратися з «автономією». Щось тоді вже зламалося у стосунках між комуністичними лідерами Москви і Києва, і тому, за намовлянням Кравчука, слово «автономний» у проекті питання на місцевий референдум замінили на «самоврядний». Такі референдуми можна було тоді провести в кожній області України і отримати підтримку в 70-80 відсотків. Бо була тоді в народі така собі повсюдна ейфорія «незалежництва» і прагнення до абсолютної свободи. За «самоврядний статус області» 1 грудня 1991 року проголосувало в Закарпатті 78 відсотків виборців. Але якихось правових наслідків це не мало. Дивно лише, чому Леонід Кравчук і його команда дозволили цей фарс проводити. Адже варто йому лише було тоді б пальцем ворухнути і ніякого референдуму і проекту автономії в Ужгороді не було б. Однак комуністичні «русинські» плани мають набагато давнішу історію.
Слов’янські рухи і «русинство» здавна використовували імперії
Ще в царській Росії за ініціативи Третього відділення, поліції і царської охранки в першій половині 19-го століття було ініційовано всіляку фінансову підтримку слов’янським рухам у Центральній Європі. Російська імперія намагалася використовувати і болгар, і чехів, і словаків, і сербів, їхні національно-визвольні прагнення у боротьбі проти турецького, австрійського гніту. Були національні діячі, які бачили, чого насправді хоче Росія від слов’янських національних товариств в Празі, Белграді, чи Софії.
Відомий факт, коли російський історик Сергій Соловйов привіз до Праги в середині 19-го століття російські грошові «премії», царські ордени та роздавав їх місцевим слов’янським діячам, то на відміну від Ганки й інших, котрі взяли ці ордени і гроші, відомий вчений-славіст Павло Шафарик гордо відмовився від цих «царських подачок». Саме тоді Росія активно фінансувала «русофільство» серед русинів Угорщини, Чехії та Словаччини, які потерпали від денаціоналізації.
Це використовувалося царським режимом у його інтересах – утвердження в Центральній Європі і на Балканах. Частина з проросійськи налаштованих русинів-інтелігентів – Кімаки, Грабарі, Балудянські, Лодії, які потерпали від мадяризації, виїхали до Росії. Української незалежної держави тоді не було, але на той час були й справжні патріоти русинства-українства на кшталт Олександра Духновича, який в 1850-ті роки писав на Словаччині про русинів і їхніх братів на Схід від Карпат:
Бо свої то за горами – не чужі:
Русь, єдина, мисль одна у всіх в душі;
То і Пастир, що для всіх там єсть отцем,
Помнит, що ми также братя – Русь жієм!
А жієм тут тим же серцем і душой,
З тим же словом і во вірі той самой,
Так, що єсли хто боліє як-нибудь,
Нашой братьи біль такий же тисне грудь.
Русини в Сербії – це окреме питання. Але відомо також, що вони є в своїй більшості нащадками русинів, які десятками тисяч втікали на Балкани із Закарпаття від голоду і мадяризації у 18-му столітті. Тобто, сама по собі історія русинства цікава і важлива. У культурно-історичному плані це дуже серйозна тема. Але коли до цього із наближенням 20-го століття все більше припліталися різні політиканські тенденції, від цього все більше починало нести не культурою, не справжнім прагненням до свободи, а більше – елементарними «зрадами», «прислужництвом» і «агентурними» інтересами. Цим не гребували владні кола не лише в Москві, але й у Будапешті, Берліні та Празі, коли «підплачували» відповідні тенденції серед слов’ян – чехів словаків і тих же русинів Карпатської України у Центральній Європі.
Москва не забувала про свої «інтереси» у Європі і в часи Сталіна, який кляв Карпатську Україну та її русинів у 1939 році, і в часи розвалу СРСР, коли Михайло Горбачов, який ще очолював наприкінці 80-х Компартію СРСР та дорікав своїм колегам у Києві, що вони не можуть щось придумати, як удар у спину «клятим націоналістам-галичанам».
Ось і партійні бюрократи Михайло Волощук, Іван Мигович, який повернувся з Москви з посади у ЦК КПРС, хвацько «виконали» у 1989-90 роках вказівку Горбачова і створили політичне русинське товариство в Ужгороді. Відтоді саме найбільш радикальна, промосковська частина русинських активістів («Сойм Підкарпатських русинів») в Ужгороді ставить питання про окрему націю і окрему державу – Підкарпатську Русь, під міжнародним контролем, відомо, яким – московським.
Відомо також, що отець Російської православної церкви в Ужгороді Дмитрій Сидор, який і очолює отих «промосковських» русинів, давно «співпрацював» із радянськими спецслужбами. Він за фахом електронік і довгий час працював на оборонних підприємствах в Мукачеві на Закарпатті, в Сєверодвінську, Сєвероморську і Гаджієво в Росії, де велося і ведеться оснащення атомних підводних човнів. Про військову підготовку і фах неодноразово йшлося на військових зборах в Ужгороді, існують також документи і свідчення щодо цього в СБУ в Києві. У 1982 році, в часи Андропова, Сидор закінчив Московську духовну академію. Також не таємниця, що й «хресний батько» політичного русинства американський професор-славіст Пол Маґочі також вільно їздив до СРСР, на Закарпаття, під супроводом КДБ. Документи про співпрацю Маґочі з філією КДБ в Чехословаччині (СТБ) були оприлюднені під час процесу люстрації в Чехії. Чи варто ще щось говорити про політичні русинські демарші і робити цим людям додаткову рекламу?
Свого часу «делегатів» від політичних русинів Закарпаття розпізнали й в Брюсселі. Комісар ЄС з питань національних меншин Макс ван дер Стул розпорядився не пускати цих «діячів» навіть на поріг цієї європейської установи.
Інша справа, коли йдеться про культурно-наукову сторону історії закарпатського русинства. Тут Ужгород має надзвичайно багату традицію, науковців, ентузіастів. Адже ще у 1940-ві роки , одразу після Другої світової війни, етнографи України були вражені розмаїттям мовних діалектів Закарпаття, законсервованими народними традиціями, які своїми коренями сягали ще часів Київської Русі. Й сьогодні культурна різноманітність області вражає, це може стати своєрідною «Меккою» міжнародного туризму. Але місцевій владі й Києву варто працювати над цим, а не над пошуком нових «націй», бо сьогодні в області масштабне безробіття – щонайменше 300 тисяч закарпатців вимушені поневірятися на заробітках в ближньому і далекому зарубіжжі.
Для чого потрібна Москві «русинська карта»?
Перепис населення в Україні у 2001 році, коли вільно можна було записатися у русини, показав що таких в Закарпатській області до 10 тисяч. Хоча й вони надзвичайно різні за своїми культурними і етнічними уподобаннями. Але, судячи з агресії Росії в Грузії, варто щоб про російські паспорти чи про захист з боку Москви в Закарпатській області заявили 100 чи й 10 осіб. Не виключено, що це може стати формальним приводом для нинішнього російського керівництва «здійснити похід» не лише до Криму, а й до Закарпаття, навіть із танками, адже вже є досвід їхнього перекидання літаками з СРСР до Праги в 1968 році. Тут і не дивно, що про це вже ведуть мову і нинішній віце-спікер російської Думи Володимир Жириновський, і Костянтин Затулін. Подібні їм діячі неодноразово, останнім часом, здійснювали «вояжі» до Ужгорода, ніби-то для «захисту інтересів національних меншин в області».
Політологи кажуть, що з точки зору нестабільності і проявів сепаратизму Закарпаття на другому місці після Криму. В умовах політичного розколу в Києві і проросійських тенденцій у значної частини української політичної еліти це може стати реальною небезпекою для територіальної цілісності України.

Теги:

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати