Увертюра до майбутнього сезону катастроф. 21 серпня 1968 року очима ужгородського студента

22 серпня. Радянські танки на головній площі Праги — Вацлавській

Така-от емоційна розмова. .. чеха і радянського танкіста

Відтак, з’явився перший Т-72. Прямо перед носом брата він різко повернув ліворуч. Сипнули іскри з-під гусениць, відсахнулися перехожі, і танк понісся Минайською далі на північний захід. За ним другий, третій... сорок перший... Їх швидкість напевно не перевищувала 80 км/годину, але братові здава­лося, що ця сталева зловісна лавина мчить із запаморочливою швидкістю. Лязкіт гусениць і гуркіт двигунів були несамовиті й разом із двигтінням землі та задушливим синім димом створювали враження неминучої катастрофи. Як розповідав брат, єдине бажання керувало ним — якнайшвидше втікати. Але сховатися було нікуди...

Кілька перехожих, що ошалілі стояли неподалік, потягнулись одне до одного, ніби шукаючи захисту: ілюзія безпеки в гурті! Ніхто не міг зрозуміти — куди вони так мчать?

Врешті один ужгородець вигукнув:

— Тать они вже давно перетнули границю!

Справді, до кордону з Чехословаччиною звідти було не більше трьох кілометрів.

Нескорені, яких щосекунди може підкосити «братерська» куля

Брат, почувши цей вигук, відра­зу заспокоївся, повернувся й пішов додому. Слова випадкового перехожого внесли сенс у побачене і розуміння того, що відбувалося, й цього вистачило, щоби минув страх, хоча небезпека не зменшилась — один танк таки врізався в будинок. На щастя, мешканців і перехожих на ту хвилину на місці пригоди не було, й ніхто не постраждав. Брат, ідучи тротуаром, уже не думав про небезпеку. Я підозрюю, що він — студент історичного факультету — збагнув, і що діялось, і які будуть наслідки. Гнів та безсилля душили його: вони все ж таки зробили це, послали нелюдську страхітливу лавину на безборонних людей.

Не знаю, чи саме так думав брат. А ось що в такому руслі — то це незаперечно, бо в нашій родині Празьку весну всі сприйняли з ентузіазмом, а Александером Дубчeком — захоплювалися. Пригадую його перший виступ на телебаченні в іпостасі першого секретаря Ко­муністичної партії Чехословаччини (виступав він словацькою, бо був словаком, і це полегшувало нам, українцям, розуміння). Контраст із Леонідом Брежнєвим та іншими комуністичними лідерами того часу — несамовитий. Усі вони ставились до виступів на телебаченні як до виступів на площі, на мітингу, декларуючи, виголошуючи гасла і, звісно, безпардонно брешучи. Як же можна було без брехні?

Дубчeк говорив спокійно, не нав’язував своєї думки, тільки пояснював, невтомно пояснював знамениту Програму дій. Був переконливий, бо говорив правду. А свій виступ закінчив словами: «Доброго вам здоров’я. На добраніч».

Ці молоді чехи — одні з перших жертв кремлівського «примушування до порядку»

Так, ніби розмовляв із приятелями... На відстані 40 років, у наш час політичних технологій, кожен скаже: «Таж із ним добре попрацювали спеціалісти з іміджу і паблік-рілейшенс!» Але тоді таких у країнах соцтабору просто не було.

Александер Дубчeк створював вра­ження людини, яка своїм розумом і досвідом дійшла до своїх переконань і добре знала, що робить. Він не потребував пропагандистських прийомів, бо був переконаний у силі своїх аргументів. Він не жести­кулював, не викочував очей, а просто пояснював і, мабуть, вірив у розум громадян вітчизни, вірив, що вони осягнуть силу його аргументів.

І так сталося насправді. Ще ніколи в історії Чехословаччини, ані в жодній іншій країні совєтського блоку не було такого піднесення громадянської активності, як під час Празької весни, започаткованої Дубчeком у лютому 1968 року. Фе­номен Празької весни полягав в тому, що гро­мадянський рух був інспірований згори — владою. Але сам лідер партії ніколи не закликав у своїх телевізійних виступах, які пов­торювалися майже щотижня, виходити на вулицю чи проводити якісь акції.

Він взагалі ні до чого не закликав, а здебільшого пояснював рішен­ня нового керівництва партії: демократизувати суспільство, підпорядкувати уряд парламентові, зліквідувати цензуру. Нині ці положення видаються очевидними, але не так було 40 років тому, коли влада у країнах Цент­ральної та Східної Єв­ропи належала «спадкоємцям» Сталіна. Сьогодні не кожен знає, що облуда сталінської системи полягала в тому, що офіційний фасад вигляд мав цілком пристойний, навіть привабливий вигляд: ніде не було записано, що є цензура, — вона просто діяла. Ніде не було записано, що Компартія контролює виконавчу владу. Навпаки, в кожній конституції країн комуністичного блоку проголошувалося: уряд контролюється парламентом; є свобода слова, свобо­да зібрань і право гро­мадян організовуватись у партії та об’єд­нан­ня. Але спробував би хтось реалізовувати ці права та свободи...

На вулицях Праги... вже спокійно

Громадяни Чехословаччини довідалися, що цензури немає, навесні 1968 року, після гострих публікацій у газеті літераторів «Літерарні лісти». Ця газета надрукувала відкритого листа письменників, акторів, вчених під назвою «Дві тисячі слів». У Совєтсь­кому Союзі публікацію називали контрреволюційним маніфестом. Звісно ж, не опублікувавши в пре­сі, навіть скорочено. То була звичайна річ в СРСР — виваляти в багні когось або щось, не давши можливості громадянам самим оцінити позицію чи публікацію.

Я читав «Дві тисячі слів» в українському перекладі. В Ужго­роді можна було знайти пряшівську (Східна Словаччина) українсь­ку газету «Рідне слово», яка теж опублікувала «Дві тисячі слів». Мої друзі показали статтю в кав’ярні, і я добре пам’ятаю своє враження від неї. Маніфестом там і не пахло — взагалі, стаття не містила політики, у прямому сенсі слова. Був аналіз минулої епохи в аспекті, так би мовити, психологічному: відповіді на запитання, чому людей охопила апа­тія. А звідти пояснення — чому суспільство перебуває в стагнації, що, у свою чергу, призвело до цивілізаційного відставання. Було звернення до Компар­тії Чехо­словаччини з проханням виз­нати свої помилки і взаємодіяти з суспільством, з інтелігенцією, аби вийти з кризи й прискорити розвиток країни.

Власне, Дубчeк це й робив: тепер, із відстані 40 років, розумієш, що його прагнення було — розбурхати енергію людей. Йому це вдалося! Лідер держави за дуже стислий термін досяг того, чого сумнозвісні «дуче» і «фюрер» (не кажучи вже про «батька народів») домоглися шляхом репресій та нагнітання шовіністичного чаду. Його престиж і авторитет базувалися не на домінації, а на інтелекті. Він володів, як мені тепер здається, рідкісним як на політика поєднанням гострого раціонального розуму із залізними нервами та внутрішньою порядніс­тю. Одного разу Дубчек не зміг стримати емоцій. Але було це значно пізніше — восени 1989-го, коли вони з Вацлавом Гавелом сиділи у президії й почули повідомлення про те, що комуністичне керівництво країни, на вимогу народу, подало у відставку. Тоді Гавел його обняв, а Дубчек поклав товаришеві голову на пле­че і... заплакав, як дитина! Ми­нув аж 21 рік від Празької весни... Але повернімося до 1968 року.

Поряд із Дубчeком впродовж кількох місяців — із лютого по сер­пень — виросло ціле гроно яскравих політичних лідерів: Йосиф Смрковський, Олдржіх Чернік, Ота Шік, Їржі Гаєк, Цест­мір Цісарж. Президентом країни обрано легендарного генерала Другої світової війни Людвіка Свободу. Після прийняття ЦК КПЧС Програми дій ніби греблю прорвало: пресу й телебачення заполонили цікаві та гострі виступи. Керівництво партії почало готувати економічну реформу. Вона мала опиратися на приватну ініціа­тиву і ринкові відносини — югославський варіант. У такий спосіб швидкими темпами розвивався «лібералізачни а демократизачни процес», метою якого був «соціалізм з лідсков тважов». Очевидно, що вже саме формулювання — «соціалізм із людським обличчям» —було звинуваченням совєтській системі.

Чи слід дивуватися, що в Со­вєтському Союзі з великою підозрою ставилися до подій у Че­хословаччині. В Ужгороді ходили плітки, що Петро Шелест — перший секретар КПУ — щосуботи прилітав до Ужгорода і в Дубках (обкомівська дача) пильно дивився чехословацьке телебачен­ня. Сам Петро Юхимович на початку 90-х років минулого століття підтвердив це. Він справді кілька разів навідувався в Ужгород навесні 1968 року, щоб, так би мовити, зблизька придивитися, що ж воно відбувається у західного сусіда. Інший член Совєтсь­кого Політбюро, Олексій Косигін, у травні 1968 року приїхав лікуватися саме до Карлових Вар. Со­вєтський прем’єр справді хворів на нирки, але перед цим лікарі йому радили води Трускавця, і Ко­сигін залюбки відвідував Трус­кавець, як до 1968 року, так і після. Аж несподівано виникла потреба лікуватися в Чехословаччині. Ту­ди до нього навідувалися і Дубчек, і Чернік — голова уряду. Він напевно читав газети й дивився телебачення. Яке ж враження виніс з усього того? Про це ми можемо тільки здогадуватися. Коси­гін вважається найсвітлішою постаттю у постхрущовському Політ­бюро. Справді, він був єдиним, хто в тій «шанованій» компанії володів англійською мовою (Андрій Громико став членом Політбюро значно пізніше — у 70-х роках). Був добрим економістом, а голов­не — очоливши Раду Міністрів (після скинення Микити Хрущова на Пленумі ЦК КПРС 15 жовтня 1964 року), у листопаді того ж року проголосив на Пленумі ЦК КПРС Програ­му економічної реформи: впровадження господарського розрахунку для підприємств, збільшення їх самостійності. Косигін добре знав, чому треба діяти з блискавичною швидкістю: більшість партійного апарату на чолі з Брежнєвим була проти реформи. Як свідчив Федір Бурлацький, що тоді працював керівником групи консультантів ЦК КПРС, Брежнєв сказав одного разу спересердя: «Які там реформи?! Працювати треба».

Косигінська реформа (під такою назвою вона увійшла в істо­рію) була далекоглядна: у грудневому числі журналу «Моск­ва» за той-таки 1964 рік опубліковано (напевно, за згодою Коси­гіна) статтю професора Ліберма­на, хар­ківського економіста, в якій стверджувалося, що нинішній поганий стан в економіці є наслідком згортання Сталіним у 1927 році ленін­ської «нової економічної політики». Тим самим ленінсь­кий наступник повернув країну до воєнного комунізму, і такий стан речей триває донині, тобто до 1964 року. Висновок був однозначний — треба повернутися до ринкових відносин, приватної ініціативи… Звісно, командні висоти в економіці — банки, інфраструктура й стратегічні підприєм­ства — мали залишатися в руках держави.

Те, що косигінська реформа мала шанси на успіх, сьогодні довели китайці: на початку 80-х років минулого століття Ден Сяо Пін рішуче провів аналогічну реформу, і Китай став другою еконо­мічною потугою у світі. Нато­мість, запровадження Косигіним самого госпрозрахунку не оздоровило совєтської економіки, бо того не бажав партапарат. Система була наскрізь прогнилою. Косигін це добре розумів, але так і не зумів витягнути віз. Здається, розумів це і Юрій Андропов, але швидко помер. І тільки Михайло Горбачов спробував через 20 років повторити в СРСР те, з чого, власне, розпочав Дубчек у 1968 році в Че­хословаччині. Однак Горбачов ніколи не зізнався й не зізнається в цьому.

З усього цього випливає, що Олексій Косигін і Александер Дубчек у 1968 році мали бути однодумцями. Але над Косигіним тяжіли обмеження. Він так і залишився дитям сталінської епохи: хоч усвідомлював, що той завдав непоправної шкоди і соціалізмові, і державі, однак продовжував боготворити «вождя». Чи не тому, поряд із запровадженням госпрозрахунку, голова Радміну створив понад тридцять галузевих міністерств, щоб краще контролювати діяльність підприємств? Ден Сяо Пін таких дурниць не робив.

Отже, малоймовірно, щоб Ко­сигіну сподобалися «Дві тисячі слів», тим більше що то був відкритий лист творчої інтелігенції, тим більше що вона говорила там про помилки компартії і вимагала від неї співпраці...

А ось Петро Юхимович стверджував, що він позитивно ставився до Празької весни і в такому пла­ні інформував інших чле­нів Політбюро. Це цікаво, бо, на думку російської «Свободи», саме Ко­сигін був проти інтервенції, а Ше­лест — палко підтримував її. У цій ситуації я б повірив Шелесту.

Наприкінці травня Косигін повернувся з Карлових Вар до Моск­ви і, ймовірно, поінформував По­літ­бюро про свої враження від Празької весни. Напевно, вони були протилежні тим, якими ділився доти з Політбюро П. Ше­лест.

Тим часом події у Празі набирали обертів. Розпочались інституціональні зміни: до літа 1968 року Чехословаччина була унітарною державою. На початку червня парламент Словаччини прийняв нову Конституцію, яка зафіксувала федеративний устрій: дві рівноправні республіки (Словацька і Чеська) об’єднували­ся у федеративну державу. Феде­ративний принцип було перенесено і на Чехословацьку Компар­тію: Комуністична партія Словач­чини перестала бути суто регіональною, а стала рівноправною з Чеською Компартією. Наступний крок — Пленум ЦК КПЧС приймає постанову про скликання чергового XIV з’їзду, який мав закріпити у програмі досягнення процесу лібералізації та демократизації, сформулювати засади соціалізму з людським обличчям. З’їзд мав розпочати роботу на початку вересня.

По обидва боки від чехословацько-совєтського кордону розпочалися перегони з часом. Газета «Правда» започатковує публікацію критичних матеріалів про Празьку весну. Чехословацьке керівництво гостро заперечує правдивість тих матеріалів. Совєт­ське Політбюро зініціювало нараду керівників Комуністичних пар­тій країн Варшавського Договору у Варшаві. Дубчек на нараду не їде — Президія ЦК Компартії Че­хословаччини ухвалила рішення не висилати делегацію до Варшави, якщо туди не запросять керівників компартій Югославії та Ру­мунії. Лідери п’ятьох країн Варшав­ського Дого­вору — СРСР, Поль­щі, Східної Німеччини, Угор­щини і Болгарії — скеровують до керівництва КПЧС листа (відомий «варшавський лист») і домовляються про спільні військові маневри в Моравії. А перед тим спільні великі військові маневри відбулися на півдні Поль­щі. У своєму телевізійному виступі Дубчек розкриває зміст «варшавського листа», цитуючи зви­нувачення керівництва Компар­тії в опортунізмі й бажанні перетворити Чехословаччину на буржуазно-демократичну республіку. Після цього виступу народ виходить на вулиці, щоб підтримати нову лінію Компартії.

Маневри у Чехословаччині розпочинаються негайно — вже на початку липня. Світ завмирає в напруженому очікуванні. Президент Югославії Йосип Броз Тіто в публічному виступі підкреслює право керівництва Чехословач­чини приймати суверенні рішення щодо розвитку країни, попереджає про недопустимість втручання у її справи. З аналогічними заявами виступив і президент Румунії Ніколає Чаушеску (тоді він ще був лібералом). Тим часом маневри в Моравії (як і на півдні Польщі) завершуються, а совєтські військові частини, які брали участь у маневрах, продовжують перебувати і в Чехословач­чині, і в Польщі — поблизу південно-західних кордонів. Напружен­ня досягає апогею. Врешті представники Політбюро ЦК КПРС спецпоїздом виїжджають із Москви до кордону з Чехословач­чиною. Поїзд зупиняється на станції Чєрна-над-Тісов. Там уже чекає інший спецпоїзд, у якому в повному складі прибула Президія ЦК КПЧС.

На цій, можна сказати, нейтральній території і відбулася зустріч керівників двох компартій наприкінці липня 1968 року. Зуст­річ безпрецедентна: одинадцять осіб з одного боку розмовляли з оди­надцятьма з іншого боку — такий собі політичний міжнародний матч. Тоді видавалося, що розмови ці мають грандіозне значення... Про що ж вони там розмовляли? Можна уявити собі, знаючи Брежнєва, як він каже Дубчекові:

— Слухай, Сашко, ти мені дуже симпатичний, я навіть люблю тебе за щирість, але прошу, благаю тебе — перестань говорити правду, почни нарешті брехати, як усі ми.

Це, звісно, жарт. Підозрюю, що Брежнєв взагалі майже не втручався в розмови, а якщо й втручався — то щоб стримати емоції інших. Можна припустити, що найбільше гарячкував Ми­хай­ло Суслов, секретар ЦК КПРС, який відповідав за ідеологію.

За кілька днів, здається — в перших числах серпня, розмови скінчилися, і поїзд із совєтським Політбюро повернув назад. Бреж­нєв у Мукачевому сів у літак, що чекав на нього на військовому аеродромі, і полетів із візитом до сто­лиці Словаччини — Братис­лави. Там в аеропорту на нього чекав Дубчек. Брежнєв злапав його в обійми й міцно поцілував, ніби вони не бачилися цілу вічність (пізніше цей поцілунок назвуть поцілунком Іуди). Світ зітхнув із полегшенням, бо одночасно з Польщі і Чехословаччини почали виїжджати совєтські військові частини, які брали участь у маневрах. Жи­телі Братис­лави щиро вітали радянського лідера на вулицях, — Бреж­нєв широко всміхався й енергійно махав їм руками, стоячи у відкритому автомобілі поруч із Дубчеком, ідилія... Зізнаюся, що особисто я справді сприйняв усе це за чисту монету. Але не тільки я, не тільки брати. Батько, який скептичним оком дивився на світ і багато чого бачив, чув та читав (чотирма мовами) — теж був ошуканий. Тим більше що всі голоси — українська і російська «Свобода», чеська й угорська «Вільна Європа» — одностайно повторювали: мовляв, реа­лізм переміг, совєтські прагматики зрозуміли, що в 1968 році не можна повторити те, що вдалося зробити в Будапешті 1956 року.

До Праги приїздить із офіцій­ним візитом президент Югос­лавії Йосип Броз Тіто. Здавалося, всі пражани висипали на вулиці, щоб привітати його. Видно було плакати з написом: «Спасибі, що Ви були з нами у критичну хвилину». Отже, пражани теж вважа­ли, що критична хвилина минула. Через тиждень приїхав із візитом Ніколає Чаушеску, — вітали і його з ентузіазмом. Почали говорити про відновлення Малої Антанти — військового союзу Че­хословаччини, Румунії та Югос­лавії між двома світовими війнами, який одначе не врятував Че­хословаччину від Мюнхенської катастрофи 1938 року. За­хідні демократії зрадили чи не най­демократичнішу країну Євро­пи. Тривала активна підготовка до з’їзду Чехословацької Компартії.

У суботу 18-го серпня ми з батьком вантажним автомобілем, позиченим у колгоспі, поїхали в Ужгород: батьків приятель студентських літ отримав нову квартиру. Будинок, у якому жила його родина з діда-прадіда, підлягав знесенню, і батько попросив приятеля віддати йому велику гарну кахляну піч, якої той не міг встановити в новій квартирі — малій «хрущовці». Цю піч ми самі розібрали, склали на вантажівку і десь о шостій вечора вирушили додому. Подолали 70 км… за шість годин. Дорога була запруджена військами — танками, бронетранспортерами і військовими автомобілями, що повільно переміщувалися: виїдуть з бічної дороги, проїдуть трохи трасою — і завертають знову до якогось лісу. Дивно, але жодних питань у нас ці передислокації не викликали — відомо, що неподалік відбувалися великі маневри, війська повертаються додому, треба ж їм проїхати… Ми не знали, що тієї ночі близько 100 тисяч резервістів на Захід­ній Україні були підняті з ліжок і звезені до літніх таборів. До них належав і мій кузен. Пізніше він розповідав, що пополудні 20 серпня їх, одягнених у мундири і вже озброєних, вишикували, й командир полку прочитав наказ міністра оборони про введення військ до Чехословач­чини на прохання місцевих комуністів, а замполіт сказав: «Як­що ми не будемо завтра в Празі, то там будуть американці, і почнеться третя світова війна». Прос­то і ясно: хто ж не хоче рятувати світ від третьої світової війни?!

Совєтські війська ввійшли в Че­хословаччину з чотирьох боків: зі сходу найбільше — до 20 дивізій, з Польщі — 10 дивізій, зі Східної Німеччини — 10 дивізій і близько однієї дивізії з Угор­щини. Разом із ними символічно увійшли й кілька частин Війсь­ка Польського та збройних сил Східної Німеччини і Угорщини, а також один болгарський десантний полк. Операцію було проведе­но блискуче — до 6-ї години ранку всі значні міста Чехословаччини окупували. Кажуть, канцлера За­хідної Німеччини Людвіга Ерхарда розбудили о шостій ранку й повідомили, що совєтські танки на вулицях Праги, на що він відповів: «Ось так, одного ранку мене розбудять і скажуть: совєтські танки на вулицях Бонна».

Демонстрація сили була незабутня, а військову операцію провели бездоганно — логістика досконала.

У Празі зайняли всі стратегічні пункти: спочатку — аеропорт, потім мости, вокзали, площі, головні перехрестя. Дубчека та інших членів президії ЦК КПЧ заарештували і вивезли до Москви. А ось телебачення чомусь випустили з уваги. Тому вранці 21 серпня ми мали змогу в селі Іршавського району дивитися на чехословацькому першому каналі репортажі з вулиць Праги і Брна — танки, танки і зно­ву танки. Перехожі на тротуарах дивляться на все з жахом і обуренням. Молодий хлопець під­бігає до танка і кидає щось — танк спалахує. В телестудії виступає Цісарж — єдиний із лідерів Празької весни, якого не заарештували вночі. Повідомив, що екстрений 14-й з’їзд Комуніс­тичної партії Чехословаччини розпочав роботу в підпіллі. Подали запис зі з’їзду, бо телекамери там не було.

Переключаємося на московський канал, а там офіційна заява ТАСС: війська Варшавсь­кого Договору ввійшли в Чехо­словаччину на прохання чехосло­вацьких комуністів, які не погоджувалися з лінією керівництва і просили зупинити контрреволюційний процес. Потім — репортаж із Внуковського аеродрому: до Москви прилетів з офіційним візитом президент ЧССР Людвік Свобода. Все як має бути: червоний килим, почесний караул. Брежнєв, за своїм звичаєм, обіймає старого генерала, а той має незворушне обличчя — ані тобі усмішки. Потім — як на сміх — лунає гімн Чехословаччини. В очах Свободи видно сльози — старий генерал тримається з усіх сил: суверенітет його країни розтоптано, а він повинен терпіти цю комедію. Однак він знав, чому мусить терпіти.

Чехословацьке телебачення припиняє роботу близько другої години дня. Відтоді два дні була тільки заставка. А з Москви впродовж 21-го серпня не чути ані слова про переговори зі Свободою — як телевізор, так і радіо про це мовчать. Наступного дня — теж жодного слова. Щось у них там не виходило. Нарешті 23 серпня повідомлення по радіо: тривають переговори в Москві з партійно-урядовою делегацією Чехословач­чини у складі: Людвік Свобода — президент республіки, Александер Дубчек — перший секретар Комуністичної партії, Олдржіх Чернік — голова уряду, і Йосиф Смрковський — голова Національ­них Зборів. Отже, Свобода сплутав їм усі карти: про Дубчека, Черніка і Смрковського вже всі мали забути, а тут старий генерал уперся — не сяду без них за стіл переговорів, хоч убийте. До­велося вдягнути арештантів у кос­тюми та краватки і везти до Крем­ля. Дубчек у своїй книжці «Надія вмирає останньою», виданій уже по його загадковій смерті в 1992 році, пише про це в спосіб енігма­тичний. Заарештувала їх у будин­ку ЦК КПЧ в Празі група десантників на чолі з невисоким полковником КГБ. Спочатку його посадили в бронетранспортер і повезли в аеропорт, там посадили в один літак, потім пересадили в інший. Нарешті літак вилетів на північ і приземлився на війсь­ковому аеродромі. Дубчек зорієнтувався, що то було побли­зу польського міста Лігниця. Певний час його тримали на аеродромі, а потім знову посадили в літак. Дубчек зрозумів, що окупанти не знають, що мають із ним робити. Літак летить на схід і при­земляється вночі в якомусь місті. З аеропорту його везуть вулицею вгору. Вигляд будинків йому підказав, що це, мабуть — Ужгород. Вранці, 22-го серпня, його знову садять в авто, і той самий полковник, котрий не відходить від нього ані на крок, надіває на бранця чорні окуляри. Його привозять до великого адміністративного будинку, ліфтом піднімаються на верхній поверх, і Дубчек, добре знаючи совєтські порядки, збагнув, що його ведуть до кабінету першого секретаря обкому, де є прямий зв’язок із Кремлем. Справді, полковник у кабінеті подає йому слухавку — говоріть. Дубчек почув голос Миколи Під­гор­ного: «Товаришу Дубчек... нам треба поговорити... сьогодні вас привезуть до Моск­ви, отже, до зустрічі». (22-го серпня я теж був в Ужгороді, але, звісно, й припустити не міг, що в Народній Раді — так традиційно називали на Закарпатті той великий адміністративний будинок, — міг би зустріти Дубчeка в чорних окулярах). Таким чином, з розмови із головою Президії Верховної Ради СРСР Дубчек зрозумів, що він уже не арештант. Але полковник і далі невідступно супроводжував його до Кремля, де він зустрівся з Брежнєвим, Косигіним, Підгорним та Вороновим (головою Ради Міністрів РРФСР). Дубчек здивувався, що не було Суслова. «Переговори» спочатку вели з кожним окремо, щоб легше зламати, і лише на п’ятий день, у неділю 26-го, Дубчeка звели зі Свободою, і той після теплих привітань сказав йому, що таки доведеться підписати домовленості, які частково легітимували перебування совєтських
військ у Чехословаччині. Домовленості, названі пізніше Москов­ським протоколом.

Чехословацька партійно-урядова делегація повертається до Праги в тому ж самому складі — всі зберігають свої посади (до квітня наступного року). Але сво­боди слова немає, політичні дискусійні клуби ліквідовано, редакції газет, радіо й телебачення — замінено. Празька весна закінчилася. Дубчек востаннє (вперше після окупації та повернення з Москви) виступив на телебаченні, якщо не помиляюся, на початку вересня: він довго не міг вимовити перших слів. Прокашлювався, пив воду, знову прокашлювався — так важко йому було вимовити ті перші слова. Це була інша людина — згаслі очі, опуще­ні плечі. Ще б пак: на ті плечі тис­нув тягар поразки й ганьби за зра­ду кількох товаришів, членів Президії ЦК КПЧ (мабуть, так почувався гетьман Мазепа після Полтави).

Страйки робітників, студентські демонстрації і протести проти окупації не припиняються до Різдвяних свят.

Нове збурення відбулося у січні, коли 20-літній студент Ян Палах на знак протесту на центральній площі Праги облив себе бензином і підпалив. Хлопця не врятували. Розпочалися студентські демонстрації. Нові господарі країни, що таїлися за лаштунками, дозволяють Цісаржові виступити на телебаченні з проханням до молоді припинити протести: мовляв, це тільки дестабілізує ситуацію в державі. Врешті, у квітні 1969 року окупанти ініціюють черговий Пленум ЦК КПЧС, на якому Александера Дубчека позбавляють усіх посад. Пізніше його виключають із партії, партію «очищують від контрреволюційних елементів».

Ще в 1978 році Дубчек пише листа до дружини Смрковського, який щойно помер (лист потрапив на Захід, і його опубліковано), у якому називає Смрковського «справжнім комуністом». Тобто ще тоді він уперто дотримувався своїх принципів. Але у 80-х роках Дубчек еволюціонував до соціал-демократії, зрозумівши, що так званий ленінський варіант марксизму, тобто спрощений вульгаризований марксизм, не дає відповіді на питання, які гостро ставить ХХ століття.

А що ж «дорогий» Леонід Іл­ліч? Завидна активність влітку 1968 року явно йде Брежнєву на користь. Йому вдається остаточно зіпхнути Косигіна на задній план і поховати господарську реформу. Брежнівська камарилья бере на себе відповідальність за зов­нішню політику. Шелеста звільняють із посади першого сек­ретаря КПУ й забирають нібито до Москви, а потім виганяють із Політбюро на пенсію. Андропова «запихають» у КГБ, що фактично означає політичне вигнання й ізоляцію. Аналогічно чинять із Миколою Вороновим, який підтримував Косигіна. Підгорного просто звільняють. Брежнєв стає єдиним і незаперечним і партійним, і державним лідером. Отож у Москві теж відбувся переворот — не тільки в Празі.

В СРСР розпочався період, що його Михайло Горбачов пізніше назве «застоєм». Це була справді чітко часово окреслена епоха від другої половини 1968 року до початку 1986 року. До неї дивним рикошетом підштовхнула Совєтський Союз Празька весна, точніше — страх перед нею. Хоч це й видається дивним, але завдяки саме Дубчeкові та його революційній спробі поліпшити «загниваючий соціалізм» на чолі могутньої совєтської імперії стала людина, чиї, м’яко кажучи, амбіції значно перевищували інтелектуальні здібності, яка не тільки не могла сама збагнути завдань, які стояли перед країною, а й ледве розуміла, що їй втокмачують інші.

Празька весна, а точніше — окупація Чехословаччини 21 серпня — та несамовита гра м’язами і бряжчання зброєю — дивним рикошетом ударила й по Заходу. У ФРН в 1969 році відбулися вибори до бундестагу. Перемогли соціал-демократи, і новим канцлером став лідер партії Віллі Брандт. Це був видатний діяч і видатна особистість, але чи виграли б соціал-демократи вибори, якби не торішні події в сусідній Чехословаччині? Кожен може сказати, що це необґрунтовані спекуляції. Але телевізійні кадри про броньовану сталеву лавину, яка заливала вулиці Праги 21 серпня, дивилися й німці. Така ж сталева лавина щогодини могла сягнути і вулиць Мюнхена чи Регенсбурга. Середній німець знав це й раніше, але тепер побачив наочно, як це може бути, і йому розхотілося голосувати за войовничих і негнучких правих.

Отже, Віллі Брандт розпочав нову східну політику — нормалізацію відносин зі східними сусідами, а до цього вели договори про визнання східних кордонів Німеччини, у тому числі визнання НДР. У той час визнання кордону по Одеру і Нейсе було нечуваною річчю, а що ж казати про визнання Східної Німеччини! Але Брандт зробив ці три кроки: під­писав договори з НДР, Поль­щею та Чехословаччиною, і йому вдалося ратифікувати їх у бундестазі. Інтуїція Брандта не підве­ла — ці договори змінили на краще політичний клімат у Європі, а головне — докорінно змінили ситуацію з правами людини в СРСР та в інших країнах Східної Європи. З’явилася підстава вимагати від тоталітарних режимів дотримуватися прав людини. Цією правовою підставою були Гельсінкські угоди, підписані 1975 року 33 країнами Європи, США і Канадою, а без східних договорів і визнання кордонів як реалій, залишених Другою світовою війною, до цього б не дійшло. Підписання багатостороннього Договору про колективну безпеку в Європі (так в СРСР називали Гельсінкські угоди) було гучно відзначено як особисте досягнення Л. Брежнєва, хоча насправді це була перемога далекоглядної політики Віллі Брандта. Брежнєв і його кліка все це приписали собі, впиваючись тактичною перемогою, бо їхній розум не міг сягнути далі.

Час невблаганний, і закони історії — так само. «Добре риєш, старий кроте!» — вигукує Карл Маркс у своїй праці «18 брюмера Луї Бонапарта», маючи на увазі приховані неявні закономірності історичного розвитку. Старий кріт справді рив добре: старт процесові, який закінчився розпадом Совєтської імперії, дали члени Совєтського Політ­бюро своїм фатальним рішенням у липні-серпні 1968 року.

Мене не було напередодні 21 серпня 1968 року в Ужгороді, коли страхітливе гудіння сотень танків упало на вулиці міста, мов важке алегро 5-ї симфонії Бетховена, мов попередження грізної долі, передчуття страхітливого лиха: потужна сталева лавина покотилася до чехословацького кор­дону, і в цьому урочистому гудінні могутньої броні, в апофеозі мілітарної сили ніхто тоді не почув увертюри майбутнього сезону катастроф і водночас — похоронного маршу на уламках торжествуючої ще тоді імперії зла.