Єлизавета Лях: “Саме тут, у кабінетах педіатрів, починається майбутнє здоров’я нації”

Єлизавета Лях

— Єлизавето Йосипівно, ви угорка, котра чудово розмовляє російською мовою. А з українською дружите?
— Знаєте, з появою в родині невістки Наталії ми всі потроху почали вчитися розмовляти й українською. А російську мову знаю добре завдяки батькам, котрі були настільки свідомими громадянами, що завжди повторювали: “Коли хочеш реалізувати себе, вчи російську мову!”. Вони дуже хотіли, аби ми з братом навчалися, тому зі школи наполягали на знанні мови.
— Ким працювали ваші батьки?
— Батько залізничником, а мама роки нашого дитинства провела вдома — нас виховувала. Після війни було досить непросто знайти роботу, хоча мама, за фахом медсестра, чудово стенографувала, до того ж добре знала німецьку мову. Мені приємно згадувати своє дитинство, бо в нас була просто-таки зразкова сім’я. Ми ніколи не чули від батьків криків чи образ, у нас ніколи не було сварок — усі жили спокійно і дружно. З братом я в дитинстві також дуже дружила. Він хоч і молодший від мене на два роки, та до школи ми завжди ходили разом, тримаючись за руки. Такі теплі стосунки між нами залишилися дотепер, хоч, на жаль, ми і не часто бачимось, оскільки брат живе з родиною і мамою у селі Добронь.
— То ви родом із Доброні?
— Так, хоч усі чомусь думають, що я берегівчанка. У Берегові я справді жила довгий час, бо навчалася там з 15-ти років у медучилищі, там же вийшла заміж за берегівчанина Василя Ляха, але коріння моє в Доброні.
— На рішення стати медиком вплинуло те, що мама була медсестрою?
— Не зовсім. Коли я навчалася в третьому класі, нашу маму забрали до обласної лікарні на операцію (в неї була гіперплазія щитовидної залози). Вона почувалася погано, дуже схудла, тому нас із братом привезли до мами прощатися. Я до сих пір не можу це згадувати без сліз, а тоді було настільки важко на душі, що я дала собі слово стати лікарем, аби нікому більше не доводилося переживати так, як нам. Тоді, дякувати Богу, все минулося, мама досі жива-здорова — зараз їй 83 роки.
— З чоловіком ви у Берегові познайомилися?
— Так, ми разом навчалися в медучилищі, щоправда, він на четвертому курсі був, а я лише на першому. Одразу після закінчення четвертого курсу Василя забрали до армії, тож “зустрічалися” ми здебільшого письмово. Взагалі, у нас були дуже романтичні стосунки. Він заради мене вивчив угорську мову і писав мені нею, а я виправляла помилки і відсилала їх разом із відповіддю. А скільки чудових віршів присвятив мені тоді майбутній чоловік — не злічити (до речі, він і зараз любить складати вірші, римовані тости, жартівливі віршики — записує їх на серветках і дарує друзям). Медучилище ми обоє закінчили з червоними дипломами, тож коли Василь повернувся з армії, почали готуватися до вступу в університет. Студентами стали з різницею в один день, щоправда, потрапили на різні потоки. А після навчання нас направили працювати до Берегова: Василя Васильовича терапевтом, а мене педіатром. Там і почалася чоловікова кар’єра, бо вже незабаром він став районним терапевтом, потім два роки працював у Великому Березному, а згодом знову повернувся до Берегова. Я ж була спочатку ординатором у дитячому відділенні, потім завідувала дитячою поліклінікою.
— Як життя привело вас до Ужгорода?
— Дуже просто — у 1984 році чоловіка перевели сюди на роботу (Василь Лях до виходу на пенсію працював головним терапевтом області — ред.). Я спочатку влаштувалася в дитячу лікарню, а потім, коли був відкритий філіал лікарні на вул.Челюскінців, з 1985 по 1993 рік завідувала третім педіатричним відділенням. У 1993 стала ординатором дитячої поліклініки, і відтоді працюю на цій посаді.
— Ким ви себе відчуваєте більше — лікарем чи адміністратором?
— За всі ці роки я ані на секунду не забувала про свою професію. У мене є години прийому маленьких пацієнтів, тож окрім адміністративної роботи, я щодня займаюся і педіатричною практикою.
— Чи правда те, що діти — найважчі пацієнти?
— Найважчі, але разом із тим і найбільш вдячні. Не уявляю собі, як би я працювала з дорослими людьми, адже вони набагато важче піддаються лікуванню як з фізичної, так і з психологічної точки зору. А дітки дуже легко переходять від плачу до сміху. Приходять такі злякані, а потім бачать, що в мене не страшно, що тут є іграшки, що я без халата — і все стає чудово. У своєму кабінеті я дозволяю діткам усе: бігати, тягнути зі столу будь-які предмети, кричати — мабуть, тому вони мене і не бояться. А ще бачите отой маленький червоний стільчик? Я його перевожу з кабінету до кабінету все своє професійне життя, бо діти його чомусь так люблять, що одразу біжать туди сідати, заспокоюються і дають себе оглянути. Скажу вам: немає більшого щастя для батьків і педіатрів, коли дитинка посміхається й радіє.
— Як ви ставитеся до розмов про можливу заміну педіатра сімейним лікарем?
— Моя професійна думка з цього приводу така: сімейна медицина — це добре, та не можна руйнувати потужну педіатричну школу, засновану ще в радянські часи. Сімейний лікар просто не зможе знати всіх нюансів педіатрії, і в той час, як провідні країни визнають необхідність збереження педіатричної служби, ми продовжуємо винаходити велосипед. Можливо, ви знаєте, що однією з перших країн, які перейшли на сімейну медицину, була Великобританія. А нещодавно я побувала на XIII з’їзді сімейних і відділкових педіатрів Європи, де окремо розглядалася проблема незадовільного лікування британських дітей, через яку ця країна втрачає багатьох малят. В Європі це стає дедалі більшою проблемою, адже всі інститути підготовки кваліфікованих педіатрів були зруйновані, а поверхневе ставлення до здоров’я дітей призводить до багатьох неприємних ситуацій. Конгрес виніс рішення звернутися до Всесвітньої організації охорони здоров’я з проханням зберегти педіатрію як окрему ланку медицини, аби хоч дітей віком до 12 років медицина берегла ретельніше. Я вважаю, що саме тут, у кабінетах педіатрів, починається майбутнє здоров’я всієї нації.
— А що думаєте про модну нині відмову від щеплень? Ваші онуки щеплені?
— Обов’язково! Я вам зараз не як лікар, а як мама і бабуся скажу, що не знаю, яку потрібно мати внутрішню силу і глибокі переконання, аби відмовитися від профілактичних щеплень. Адже це вирок для дитини. Я працюю в педіатрії з 1974 року, але не бачила ще жодного випадку, коли вакцинація загрожувала життю дитини. А те, як нещеплені діти помирали від дифтерії, бачила — і повірте мені, це дуже страшно. В Ужгороді зараз досить гостро стоїть проблема відмов, особливо багато таких сміливих батьків з’явилося після нещодавнього випадку смерті школяра від поствакцинального ускладнення. Тож ми дуже просимо педіатрів на дільницях не стояти осторонь проблеми, а всіма силами переконувати батьків дозволити вакцинацію дитини. Розумію, що є дітки, котрим щеплення слід робити вкрай обережно, розробляючи індивідуальні графіки, або перенести на якийсь час, але не варто назовсім відмовлятися від вакцинації. Я можу говорити про це дуже багато, тому батьки, котрі приходять до мого кабінету, завжди виходять переконаними в моїй правоті.
— Начальник повинен уміти переконувати.
— Ні, насправді начальник я дуже м’який, спокійний. Іноді навіть жалкую, що не можу своїм підлеглим жорстко наказати зробити так і так, а довго пояснюю й переконую. Думаєте, легко керувати чотирма поверхами жінок? Зовсім ні. Але я не можу вдарити по столу кулаком і сказати колегам, що буде так, як я сказала, хоч і погрожую жартома, що колись вони мене змусять з ними посваритися.
— Розкажіть нам про своїх дітей.
— Син Олександр народився, коли я навчалася на третьому курсі медфаку УжДУ (одружилися ми з Василем одразу після закінчення першого року навчання). То була типово студентська дитина, котру няньчив увесь курс, але незважаючи на те, що Саша виріс у середовищі медиків, стопами батьків не пішов. Знаєте чому? Після закінчення університету ми з чоловіком деякий час працювали в одному селі Берегівського району, де було розповсюджене домашнє виробництво низькопробного вина, від якого люди швидко п’яніли і дуже часто погано почувалися. Зрозуміло, що чоловікові там спокою не було: вдень і вночі до нас бігали, аби ми йшли відкачувати якогось чергового пияка. Син надивився тоді всякого і сказав, що не хоче, як батько, у сніг і дощ, серед ночі бігати до хворих, не маючи ні молодості, ні відпочинку. Він у нас узагалі був унікальною дитиною — його не цікавили ані футбол, ані катання на велосипеді, він усе сидів удома і читав. Пам’ятаю, якось я навіть примусила його залізти на дерево, бо вже починала вважати його любов до книжок поганою звичкою. Зараз Олександр служить в СБУ, виховує трьох дітей. А донька Наталка завжди любила мови і, коли прийшов час вступати до університету, обрала англійську філологію, бо то були якраз часи перебудови, почали розвиватися міжнародні зв’язки і стало модно працювати перекладачем. По закінченні навчання донька трохи попрацювала вчителем у гімназії і скоро пішла у декрет. Тепер вона працює в ЗІА “Простір”, виховує сина, котрий, до речі, навчається в одному класі із синовою донькою (вони цьогоріч закінчили перший клас і тепер відпочивають у санаторії “Малятко”).
— Чим полюбляєте займатися у вільний час?
— Знаєте, я маю безліч гарних уподобань: люблю читати, готувати, вирощувати квіти. Наша сім’я зібрала величезну бібліотеку, тож свого часу я перечитала, мабуть, усю світову літературу. Дуже люблю сучасну поезію і прозу як російською, так і угорською мовами. У кожному номері “Карпаті ігаз со” публікується вірш, присвячений якомусь святові, так я просто ними зачитуюся, настільки вони вдало підібрані. Стосовно кулінарії, то готувати люблю здебільшого страви з угорської кухні. Є в мене рецепт одних тістечок, які обожнюють усі домашні, але чоловікові найбільше подобається, коли я готую квасолю з капустою на копченому м’ясі або реберцях. Коли в радянські часи йому доводилося часто їздити у відрядження, він розповідав, що дорогою додому колеги починали обговорювати, кого як удома чекають. Так Василь Васильович завжи колегам відповідав, що стовідсотково знає: вдома на нього чекає квасоля з капустою — і так справді було. Не можу не розповісти вам ще про одне своє захоплення — квіти. Усі мої знайомі знають, що я їх просто обожнюю, тому і двір біля будинку влітку завжди схожий на оранжерею. Виростити петрушку чи моркву в мене якось не виходить, зате квіти ростуть дуже гарно — ми навіть альпійську гірку зробили. Особливо люблю іриси, у мене росте близько 15 сортів цієї чудової квітки.
— Діти живуть поруч із вами?
— Донька з онуком так, а син з родиною окремо. Знаєте, коли ми десь у 1991 році почали будувати дім, чоловікові батьки не вірили, що з цього щось вийде, адже Василь не технік і не будівельник, а звичайний лікар. Та коли ми закінчили всі роботи і привезли батьків показати будинок, вони плакали від радощів.
— З якою метою ви йшли в політику?
— Стати депутатом не було самоціллю, швидше, так вийшло випадково. Річ у тім, що я член багатьох товариств і організацій, зокрема товариства угорських лікарів та україно-угорської демократичної спілки, де відповідаю за медичний напрям роботи. Перед виборами спілка організувала партію, яка підтримала соціалістів, — так я стала одним із трьох депутатів міської ради від Соцпартії. На нас як депутатів немає жодного тиску, бо ми не входимо до жодних коаліцій і фракцій. Узагалі, на мою думку, нинішня атмосфера міської ради є справді демократичною. Там працюють люди, котрі зовсім не виявляють своєї “різнокольоровості”. А до мене як до депутата люди звертаються здебільшого з медичними проблемами (кожну останню п’ятницю місяця я проводжу прийом громадян), тому почуваю себе в політиці досить комфортно, адже вирішую питання, близькі мені до серця.
— Свій ювілей святкували пишно?
— Ні, я не люблю оцих величезних застіль, схожих на святкування весілля. Все було тихо, по-домашньому: приїхали брат із родиною, батьки Василеві, наші діти, онуки. Та й на роботі відзначала без шику, так, лише колег пригостила.
— Чого ще чекаєте від життя?
— Можливо, я здаватимусь нескромною, але в мене є все, аби бути цілком щасливою: живі батьки, дякувати Богу, здорові й облаштовані діти, ростуть онуки… Тепер я хочу просто жити і всім цим насолоджуватися.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати