Найбезпечніше в Україні жити на Закарпатті?

За декілька місяців я маю здати в одне київське видавництво збірку коротких есеїв під загальною назвою «Життя, смерть та інші неприємності». Ідея цієї книжки проста: це є обговорення сучасних українських сюжетів і сучасних українських проблем, але з перспективи глобальної історії.
Одна з переваг такого підходу - це можливість внести певний сенс у той нонсенс, в якому ми усі живемо Оскільки я рідко коли друкую свої тексти без їх передумування та переписування, то, користаючи з нагоди, подаю тут заголовний есей. Запрошую читачів ZAXID.NET до дискусії - буду вдячний за критику, зауваження і коментарі.
Ми можемо сперечатися про багато речей. Але одне є певним: кожен з нас рано чи пізно помре. Краще, звичайно, пізніше, аніж раніше. Одна із найхарактерніших рис модерної доби полягає власне у радикальному пересуненні межі від «раніше» до «пізніше». Якщо від часів Христа до часів Наполеона середня тривалість життя людини становила 25 років, то за сто років (від 1800 до 1900) вона  зросла до 40, а ще за сто (1900-2000) - до 60 років.
Це, зрозуміло, не означало, що кожен народжений до 1800 року мав прожити рівно 25 років. Люди жили довше, часом - набагато довше. Низька середньостатична тривалість життя зумовлювалася, у першу чергу, високою смертністю серед дітей, особливо до першого року життя. Але смерть збирала високий урожай у кожному віці. Епідемії, війни, низький стан санітарії, життя впроголодь робили її щоденною банальністю. Від біологічних чи соціальних катаклізмів втікали, переселяючись у менш заселені чи більш благополучні території. Демографічна рівновага підтримувалася, однак, не через механічні (міграції та колонізації) а природні регулятори: висока смертність компенсувалася високою народжуваністю. Як тільки жінка досягала відповідного віку, вона перетворювалася у щось на зразок дітонароджувальної машини, даючи життя, у середньому, від 6-7 до 10-12 дітей. З них лише близько половини доживали до дорослого віку. Ризику при такій високій народжуваності піддавалися і самі жінки: багато з них помирало при родах або ж у відносно молодому віці, від швидкого виснаження сил.
За таких умов сім'ї були великими, шлюби - майже універсальними та ранніми, а розводи не толерувалися. Зрозуміло, ця схема діяла по-різному у різні часи, на різних територіях і серед різних груп населення: багатші й освіченіші жили назагал довше, аніж бідні й неграмотні, міське населення мало кращі життєві шанси, аніж селяни; в окремих місцевостях практикувалися пізні шлюби або навіть вимушений целібат. Але часові, регіональні, соціальні відмінності були відхиленнями у межах одної і тої самої формули «висока народжуваність-висока смертність».
Ця схема почала ламатися декілька століть тому, коли населення почало не просто відтворюватися, а швидко зростати. Першими цю ломку відчули жителі британських островів: між 1540 і 1800 роками їх число зросло від 4 до 6 млн. Не дивно, що мальтузіанська теорія появилася власне у Британії: у 1799 р. Томас Мальтус, настрашений темпами зростання населення, з огляду на обмеженість природних ресурсів радив британцям або втримуватися від шлюбів, або ж,  якщо їм на це вистачало терпцю - від дітей. Ці поради мало помагали. Населення продовжувало зростати, але відтепер - не тільки в Британії. Що більше: воно збільшувалося з щобільшою швидкістю. Щоб подвоїтися, спочатку населенню всієї земної кулі потрібно було майже 200 років (1650-1850 рр.); пізніше - відповідно, 100 років (1850-1950) та 50 років (1950-2000). Останнє подвоєння очікується за наступні 25 років (2000-2025),  й аж відтоді піде на спад.
Історики не знають достеменно причин цього лавиноподібного зростання. Називають поступ медицини (особливо щеплення від епідемій), покращення особистої гігієни, запровадження водопостачання та каналізації у містах, появу системи консервування м'яса й овочів, що дало змогу змінити характер харчування зимою і ранньою весною, коли організм найбільш ослаблений. і т.д. Беручи до  уваги факт, що  населення зростало всюди - як в зоні, так і поза зоною науково-технічного прогресу - однією з причин могла стати банальна картопля. Відносна кліматична невибагливість цієї рослини та висока врожайність її плодів створили умови, коли люди почали вперше наїдатися досхочу - а сита людина, особливо в дитячому віці, має більшу відпірність до хворіб. Утвердження картоплі у раціоні щоденного харчування можна вважати такою ж ознакою модерного світу, як і безперервний ріст технологій та населення: без відкриття Америки Колумбом ця рослина, що первісно росла в Андах, ніколи б не могла поширитися спочатку на Захід через океан, а звідти - по всьому світі.
Велика Демографічна Трансформація сильно змінила умови людського життя. Людина не лише досягла контролю над навколишньою природою - вона змінила свою власну природу: сучасні люди є вищими за своїх предків, зросли фізичні можливості їхніх організмів і покращилася робота внутрішніх органів. Індустріальна і демографічна революції були тісно взаємопов'язаними: між 1790 і 1980 фізична сила пересічного людського організму у Великобританії, батьківщині промислового перевороту, зросла на 53%.
У ХІХ ст. зміни нарешті досягнули й технологічно відсталої Центральної і Східної Європи. З 1800 по 1910 рр. кількість населення Російської імперії зросло у 4 рази, в Австрійській (пізнішій Австро-Угорській) - у 2 рази. Найбільш вражаючими були показником серед двох народів: євреїв та українців («русинів» в Австрійській та «малоросів» у Російській імперії). У 1848 р. Головна Руська Рада у Львові виступала від імені 15 млн українців, які живуть в обох імперіях. Перепис 1897 року показав, що за 50 років число українців збільшилося вдвічі - і то не зважаючи на декілька хвиль епідемій та голоду 1850-1890-х років. «Якщо збережуться такі темпи, - писав один український патріот у 1898 р., - то через сто років... хтось... скаже: «Ми, австрійські русини, частина 120 млн народу».
Відповідно до іншої, менш оптимістичної, але зате більш реалістичної оцінки, населення України впродовж ХХ століття мало зрости до 75-80 млн. Різниця між цією та реальною цифрою (50 млн у 2000 р.) дає добру уяву, чим було насправді ХХ століття для українських земель: добою великого демографічного катаклізму. Найбільший урожай смертей - 16 млн осіб - зібрала «Велика Тридцятилітня Війна ХХ століття» (1914-1945). Згідно з оцінками деяких демографів, за цей час в Україні насильницькою смертю загинув кожен другий чоловік і кожна четверта жінка. До прямих втрат треба додати число ненароджених дітей та мігрантів. Інші демографи ж кажуть, що жоден інший європейський народ, окрім єврейського, не поніс у ХХ столітті таких великих втрат, як українці. Тут варто підкреслити одну річ: серед чотирьох піків найвищої смертності в Україні (1918-1923, 1932-1934, 1937-1938, 1941-1947) лише два - перший та останній - припадають безпосередньо на воєнні роки. Два інші є результатом комуністичних репресій. Серед них особливо виділяється голод 1932-1933 років, коли в Україні загинуло більше людей, аніж в Першу світову війну. Голодомор побив також інший сумний рекорд: очікувана тривалість життя немовлят, народжених у голодному 1933 році, була нижчою, аніж у воєнному 1942 р.
Хоча й українців у ХХ ст. не стало так багато, як передбачувалося, але по війні їхнє число продовжувала зростати. Рекорд становив 52,2 млн у 1993 р. Від того часу почалася зворотна тенденція: за найоптимістичнішим варіантом у 2026 р. в Україні буде жити 43,3 млн осіб, за песимістичним - 40,3 млн.
Демографічний спад в Україні часто пов'язують з розпадом СРСР та українською незалежністю. У друкованих та електронних мас-медія повно статей з заголовками  «Україна без українців», «Українці вимирають», «Українці вмирають швидше за всіх», «Коли помре останній українець?», котрі, як здається, змагаються між собою, хто більше настрашить читача. Таким заявам бракує знання та розуміння історії: сучасна демографічна криза в Україні не є результатом ані останніх десяти, ані навіть п'ятдесяти років. Вона є завершальною частиною Великої Демографічної Трансформації - переходу від високих до низьких показників відтворення. Вона почалася з падіння смертності, за якою - поволі, з досить великим відривом але невідворотно - почала падати й народжуваність, шлюбність та кількість дітей у сім'ї. Падіння кожного з цих показників обернено пропорційне до росту освітнього рівня, урбанізації та тривалості життя. Можна сказати, що комфорт призупинив демографічну машину, поки не довів її до повної зупинки: чим вищі стандарти життя, тим більше людям хотілося приділяти часу собі, а менше - сім'ї і дітям.
 У Західній Європі перехід від високих до низьких показників відтворення почався десь близько 1870 року. Східна і Центральна Європа послідувала за Західною Європою приблизно на 30 років пізніше. Перед тут вело населення німецькомовних земель та їхніх найближчих сусідів - Чехії, Моравії, Сілезії, Великопольщі та Угорщини - що були ближчі до західноєвропейської моделі. Натомість відставали у переході Балкани, Галичина (як українська, так і польська частини), Буковина та європейська частина території Російської імперії. Всередині цих земель існували дрібніші поділи: скажімо, у Галичині поляки за швидкістю змін випереджували українців - так само, як на чесько-німецькому пограниччі німці випереджували чехів.
У цілому ж, на межі ХІХ і ХХ століття вибудувалося щось на зразок «цивілізаційної драбини»: перед у переході до нової демографічної моделі вели протестанти, за ними слідували католики і євреї, десь посередині перебували східні християни (православні і греко-католики), а замикали список мусульмани. Ця стежкова залежність збереглася і під комунізмом. Українці і росіяни завершили демографічний перехід на межі 1950-х і 1960-х, коли стали урбанізованими націями. Тоді вперше за мирні роки народжених стало менше, аніж померлих, а число дітей у сім'ї впало нижче того мінімального показника (2,1), котрий забезпечує просте відтворення. Але ще нижчими були показники серед балтійських народів та євреїв, котрі віддавна були міськими. Натомість сім'ї у Середній Азії продовжували залишатися великими, а народжуваність - високою. Це, серед іншого, породило страхи, що з часом СРСР стане мусульманською державою - приблизно так, як це сталося з Косово чи за декілька десятиліть може статися із Західною Європою.
СРСР розпався надто рано, щоб переконатися, наскільки виправданими були ці побоювання. Від 1991 р. Україна пустилася у повільний дрейф від Росії. Однак демографічно обидві посткомуністичні держави залишаються близькими між собою. Їх уподібнює, перш за все, скандально висока смертність населення, особливо серед чоловіків у найпродуктивнішому віці (25-64 роки). За цими показниками Росія займає перше, а Україна - друге місце в Європі. Почасти це можна пов'язати зі стресом посткомуністичної трансформації: чоловіки, як відомо, менш опірні до стресів. Але у статистиці чоловічої смертності проглядаються контури давнішої радянської тенденції: від кінця війни і до горбачовської перебудови сумарне число років з надмірно високою смертністю (1945-1947, 1965-1984) перевищувало число років, коли вона падала (1947-1964). В останнє десятиліття існування СРСР ця тенденція призупинилася лише у 1986-1989 роки, за відомої антиалкогольної кампанії. Навряд чи могло бути інакше в країні, де продаж від алкоголю становив 12-14% бюджетних надходжень! Факт, що у післявоєнні роки смертність серед чоловіків у Західній Європі безперервно падала, заставляє ще раз замислитися над природою і ціною радянського експерименту.
Однак один лише й ритуальний кивок у бік радянської спадщини не пояснює всього: українці й росіяни надмірно пили і перед 1917 р., і не перестають пити після 1991 р. Разом з курінням, вживанням наркотиків та іншими прикладами самовбивчого ставлення українців до власного здоров'я, алкоголізм є доброю ілюстрацією того факту, що доброї половини смертей в Україні (за оцінкою фахівців, 55% у 2006 р.) можна було б уникнути.
Поганою новиною є те, Україна ще не досягла демографічного дна. Про це говорить той факт, що середній вік молодої матері-українки на час народження її першої дитини становить 23 роки, що приблизно дорівнює аналогічному показнику Англії з кінця ХІХ століття. Неважко передбачити, що з часом дівчата будуть відкладати одруження та народження дитини до пізнішого віку, як це вже сталося у Західній Європі і Північній Америці. Відповідно, падатиме народжуваність, яка й так уже дуже низькою: пересічна українська жінка дає життя 1,1 дитині, що є одним із найнижчих показників у Європі! Доброю новиною є, однак, те, що від декількох років в Україні спостерігаються малі, майже мікроскопічні, але все-таки обнадійливі зміни: індекс народжуваності росте, індекс смертності падає. Як пишуть фахівці-коментатори, Україна українці перейшла з «дуже критичної» ситуації у «просто погану».
Всі ці цифри і факти є менш або більш знаними. Принаймні, серед них немає жодного, який був би цілком невідомим. Завданням науки є, однак, не нагромадження фактів, скільки відкривання нових способів думання про них. Народження і смерть є двома найпідставовішими і найнезаперечнішими фактами людського існування. Відповідно, ширший погляд на них через оптику демографії може помогти зрозуміти, де ми зараз є і що з нами робиться.
Ця оптика дозволяє випукло побачити двозначність української ситуації: сучасна Україна як би застряла у своєму переході. З одного боку, вона ввійшли у число 60 націй «старого», чи, вірніше сказати, «старіючого світу», де Велика Демографічна Трансформація уже закінчилася. З іншого боку, кількісні зміни (пониження народжуваності, шлюбності та кількості дітей у сім'ї) в Україні не переросли у зміни якості життя - принаймні, не так радикально і переконливо, як «на старому Заході». Це, у першу чергу, видно зі скандально низької тривалості життя в Україні: для теперішніх 25-річних мужчин вона як у 1912 р., для жінок - як у середині 1950-х років.
Іншими словами: універсальна формула модерного світу - «більше, і більше, і більше, швидше, і швидше, і швидше» - в Україні, як і в більшості країн Східної Європи, не конче означала «краще, і краще, і краще». А тим більше, не означала «безпечніше, і безпечніше, і безпечніше». Регіональний аспект української демографії підважує цю формулу ще сильніше: у сучасній Україні найкраще і найбезпечніше жити зараз не в її зурбанізованому й російськомовному індустріальному серці - Дніпропетровській, Донецькій і Луганській областях, а у колишній польсько-габсбургській і переважно сільській україномовній частині (Буковині, Галичині і Закарпатті та Хмельницькій області) - хоча, згідно з модерністичним очікуванням, все мало би бути навпаки.
У кожному випадку, якщо б коли-небудь дійшло до суду над модерністю, як над добою великих і швидких змін, український випадок послужив би добрим свідком звинувачувальної сторони. На добре чи на зле, ця доба кінчається. Той із нас, хто переживе наступні 20-30 років, зможе сам у цьому переконатися. Велика демографічна машина тоді нарешті зупиниться, на цей раз - по всій земній кулі. Попередньо допровадивши до нових безпрецедентних змін: Америка може стати мексиканською, Європа - ісламською, Росія - китайською. Хто думає, що Україні вдасться тихо відсидітися, помиляється: Україна зараз вона посідає четверте місце - після США, Росії, Німеччини - у списку країн, через які проходять наймасовіші міграційні потоки.
Якщо взагалі ці зміни стануться, ми не раз і не два чутимемо песимістичні мальтузіансько-шпенґлеровсько-гантінґтонґські пророцтва про остаточне вичерпання земних ресурсів, занепад Заходу і конфлікт цивілізацій. Чи справдяться ці пророцтва, залежатиме від того, чи вдасться за такий короткий час знайти радикально нові рішення - як-от, до прикладу, відкриття чи винайдення нових ресурсів енергії. Іншим викликом залишається інтеграція мігрантів. Демографічно їх притік може стати порятунком для старіючої України - особливо з огляду на те, що вони можуть замінити близько 5 млн українців, які працюють на заробітках на Заході і в Росії. Політично ж міграція може стати новим джерелом нестабільності, якщо не буде погамований ріст ксенофобії. Мова йде не тільки про релігійні чи етнічні відмінності. Зерно конфлікту приховане ще й у тому, що діти з багатодітних й бідних сімей мають інші цінності, аніж діти-одинаки.
Без сумніву, що ключ до українського успіху мав би лежати у побудові стабільної політичної та динамічно економічної системи. Однак, як показує статистика народжуваності й смертності, покращувати ситуацію, звертаючись лише до політики чи лише до економіки - марна справа. Можна заохочувати дітонароджування, але не народжуваність; можна боротися зі смертністю - не можна побороти смерть.
Сергій Капіца недавно назвав сучасну демографічну кризу страшнішою за чуму і світову війну, бо вона сягає аж до глибин людського єства, до її духовної сфери. Це, своєю чергою, диктує потребу серйозної дискусії про наші цінності. Але це уже тема для наступної розмови.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати