Надія Підгородська: "Школа Задора і зараз допомагає мені триматися у формі"

— Пані Надіє, почнемо з вашої біографії.
— Народилася в гарному селі Стричава на Березнянщині в 1954 році, де й провела свої перші три роки. Мама (нині, на жаль, покійна) була дільничним лікарем на чотири села, батько — головою сільської ради. Першим записом у книзі реєстрації народжень було моє ім’я. Так що моя метрика заповнена рукою тата. Потім кілька років ходила до місцевої школи. Коли ж батько виїхав до Києва на навчання у сільськогосподарському інституті, то ми з мамою теж перебралися туди.
— Ви були єдиною дитиною у сім’ї?
— Ні, через вісім років з’явилися брати-близнюки… Взагалі дитинство в мене було дуже цікавим і, головне, вже тоді пов’язане зі сценою. Мама попри медичні справи дуже захоплювалася сценічними постановками. Також прекрасно грала на гітарі та співала. Вона підбирала із місцевої молоді талановитих юнаків та дівчат і залучала до своїх вистав. Найпершими інсценівками за творами відомих класиків на Березнянщині були саме аматорські постановки моєї мами.
— Тож талант у вас від мами?
— Аж ніяк. Батько теж володів прекрасним голосом, умів грати на скрипці; обоє моїх батьків, до речі, були самоучками. До того ж тато мав абсолютний слух: в його присутності жоден музикант не дозволяв собі фальшивої ноти — батько одразу відбирав скрипку й показував, як і де треба правильно брати ту ноту й точно відтворити звук. Загалом уся наша родина захоплюється музикою. Я теж мала добрі дані: і слух, і голос.
— Тому батьки вирішили, що ви…
— Усе сталося цілком випадково. Одного разу потрапила на прослуховування до Андрія Євгеновича Задора і так опинилася в музичному училищі, хоча мріяла стати медиком. Це живе в мені і по сьогодні, очевидно, щось-таки всередині закладено “лікувального”. Багато читаю медичної літератури, енциклопедії і практично й сама й своїх близьких лікувати. Щось передалося й від баби Тетяни, з маминого боку, яка на Черкащині була відомою цілителькою. До неї приходили за допомогою з цілої області. Окрім цього, була ще й віщункою: передрекла навіть день своєї смерті — за вечерею попрощалася з усіма і сказала: “Ну все, я пішла”. Лягла спати і вранці не прокинулася. Я вже декілька разів мала нагоду переконатися, що теж можу віщувати. Трохи моторошно від цього, але я відчула, коли мав померти батько мого чоловіка. Знала, коли помруть мої мама й тато. З цим досить важко жити, і я намагаюся відкладати ці чуття на задній план, бо все-таки впливає на психіку. Це важка ноша… Видно, така в мене карма.
— Відкинемо сумне, й продовжимо про ваш шлях далі.
— Закінчила я наше музичне училище, потім — Львівську консерваторію, після чого отримала запрошення від управління культури в Ужгородський музично-драматичний театр. Тут потребували артистку танцювального, співочого та розмовного плану, що я мала на озброєнні. Це було в 1982 році, і пропрацювала я тут десь півтора року, потім звільнилося місце у філірмонії. Тоді я вже мала тут знайомих артистів Надію Зубанич та Петра Матія, які запросили мене у свою групу. Цей шанс мав великі перспективи. Не лише тому, що група концертувала, але я мала можливість співати із симфонічним оркестром філармонії. Хотілося працювати й творити, не було складних життєвих проблем, якось все йшло плавно, без негараздів. Гастрольні поїздки були одна за одною. І головне те, що мене дуже розумів і підтримував чоловік.
— Тож ви вже були заміжньою?
— Так, я вийшла заміж на четвертому курсі консерваторії. Славко освідчився мені в такий спосіб, що лише в кіно побачиш! Вийшов до мене на сцену з величезним букетом троянд і запропонував стати його дружиною. Мене настільки налякав цей гігантський букет, що я розгубилася, перелякалася і… втекла. Це було дуже романтично. Я таки вийшла за нього заміж. Незважаючи на те, що він не людина мистецтва, прекрасно орієнтується в цьому вирі, знає цю “кухню”, дуже влучно може порадити й підказати, не нав’язуючи своєї думки. В цьому плані він чудовий помічник.
— І ніколи не ревнував?
— Ну, було трохи, але це не виходило за межі розумного. Були якісь спалахи. Було б дивно, якби зовсім не ревнував. Адже я постійно перебувала в оточенні відомих і красивих мужчин. Він все добре розумів, а під час моїх поїздок терпляче сидів з дітьми вдома, піклувався про них. Підтримував мене як міг. В мою роботу не втручався, але я все могла йому розповісти, як то кажуть, вилити душу.
— Вас постійно запрошували на різні святкування. Коли ж ви відзначали свята разом із сім’єю?
— З родиною проводити свята вдається лише останніми роками —відзначаємо їх удома або робимо виїзди на природу. Мабуть, це пов’язано з тим, що зараз моя основна робота в музучилищі. Хоча й не покидаю сцени.
— Як вдається тримати у формі голос?
— Я належу до категорії тих співаків, котрі ставлять перед собою за мету № 1 триматися у формі. Навіть зараз, коли навчаю студентів правильної постановки та інших азів вокалу, щоразу пригадую все і роблю разом з ними. А взагалі це дуже складна наука — правильно відтворити і тримати звук, як він має “повиснути” і таке інше. Зазначу: ті студенти, які хочуть вчитися співати, знають, що це нелегко, і знають, на що йдуть. Вони повинні любити спів понад усе і мати велике терпіння. Тому випадкових нема, а якщо й трапляються, то одразу ж кидають. Добре, якщо є діти, які від природи мають поставлений голос. Їм легше відшліфувати його, спрямувати у правильне русло, обробити і навчити видати. Але це дуже рідко буває. Працювати над вокалом і бути вокалістом надзвичайно важко.
— А хто був вашим першим вокальним педагогом?
— Першим моїм учителем був Андрій Задор. Але згодом він виїхав до Угорщини і передав мене своїй послідовниці та студентці. Час від часу він приходив на уроки, консультував та направляв моє навчання. Це була дуже хороша школа вокалу, завдяки якій тримаю голос у формі. У Львові теж були хороші педагоги, котрі готували оперних співаків. Вони ділилися зі мною багатьма таєницями вокалу, а нині я передаю їх своїм студентам.
— Ви багато подорожували з концертами. Де ще не були?
— Мабуть, нема на карті Закарпаття такого місця, де б я не співала. Коли приїду кудись, де вже побувала, то намагаюсь підготувати нову програму. Але люди, пам’ятаючи мій репертуар, часто просить виконати саме ту пісню, яку вже чули в моєму виконанні. Неодноразово спостерігала, як люди, слухаючи якийсь твір, тихенько змахують сльозу. Мені дуже приємно, і я вдячна, що мій спів доходить до серця слухача, бо вкладаю в нього душу.
— Чи бували якісь непередбачувані ситуації на сцені?
— (Сміється). Щось такого надзвичайного не ставалося, але… Коли ще співала у Львові, була одягнута в сукню з корсетом, пронизаним спицями. І ось одна з них тріснула і в’їлася мені в ребро. Це було дуже боляче, але я терпіла, а до кінця вистави на блузці навіть проступила пляма крові… Ну, а кумедне? Якось на полонині під час виїзного концерту довелося співати в оточенні вівців, яких хлопчина гнав із пасовиська. І досі з посмішкою пригадую ту картину: баяніст грає, я співаю, а вівці з “беканням” навколо мене. За декілька метрів, сидячи просто на траві, за цим усім спостерігають люди, а я не знаю, що робити: співати чи мовчати. Іншим разом у сільському клубі в мене каблук застряг між дошками сцени, і я, співаючи, намагалася його непомітно висмикнути зі щілини. Було й таке, коли при першому ж виході на сцену зачепила поділ сукні, зашити ж не було часу, тож змушена була увесь концерт виступати у рваній. Але серйозних зривів не було, падінь теж.
— Якому стилю костюмів віддаєте перевагу і хто для вас шиє?
— Усе залежить від того, яка програма — народного плану чи класичного. У колективах простіше: костюми шиються на замовлення. А солістам доводиться самими собі бути і шевцем, і дизайнером. Я продумовую все до елементів. Інколи мені чоловік каже, що з моєї сцени ніяких прибутків, лише витрати, бо все купую і роблю сама. Всі шафи забиті сценічним одягом. Щоправда, студентам бува віддаю свої сукні.
— Трохи неделікатне запитання: як так сталося, що ви досі не маєте звання?
— Це швидше запитання не до мене, а до тих, хто у владних кабінетах. Наскільки мені відомо, років з 15 тому подавалися папери на мене й на інших співачок, і вони отримали звання, а я ні. Не знаю, якими критеріями керувалися “там”. Хоча й “нагорі” відбуваються часті пертурбації, і через це, можливо, не завжди видно, що треба більше оцінити і на що звернути увагу. До того ж, я не належу до тих, що самі за себе просять, набридають, вибивають… Зрештою, я навіть не знаю, як це робиться.
— Ви не лише лауреат, а й переможиця декількох конкурсів…
— Так, я була на Всеукраїнському конкурсі “Шолом, Україно”, де, звісно ж, виконувала пісню єврейською. Мені близька кожна мова, бо наш край багатонаціональний, а знати культуру кожної нації — цікаво, до того ж це збагачує. Колись я співала з циганським ансамблем “Романі яг”, мене часто запрошували не лише концертувати. Я стала і лауреатом конкурсів ромської музики в Будапешті, Варшаві. Отримала перемогу в міжнародному конкурсі на краще виконання словацької пісні.
— Чим займаються ваші діти?
— Син перейняв від батька будівельну спеціальність. Крім того, він хороший дизайнер та художник. Любить свою роботу. Донька закінчила відділ хорового диригування нашого училища, а вокал викладала в неї я. Зараз продовжує заочне навчання у філіалі Донецької музичної академії при музучилищі.
— Ви задоволені своїм життям?
— Господь дає стільки, скільки людина потребує. Якщо мені дано те, що я маю, значить варта саме такої долі, тож маю бути вдячна і цінувати це. Після багаторічних поневірянь гуртожитками та малосімейками маємо вже свій будинок і прекрасних онуків. Чого ще бажати?

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати