Віктор Балога: Президент ніколи нікому нічого не "обіцяє". Він вимагає

Віктор Ющенко і Віктор Балога

«Сірий кардинал», «головний розрулювач схем в українській політиці» — як тільки не називають голову секретаріату Президента Віктора Балогу.. Сам Віктор Іванович запевняє, що «методи Медведчука» для нього неприйнятні, та й узагалі за Президента Ющенка про старі, «кучмівські» варіанти творення політики згадувати недоречно.

У свої 44 роки Балога зробив блискучу кар’єру — а починав же з посади товарознавця в системі споживчої кооперації, на ноги ставав із фірмою «Барва». Відтоді в його послужному списку чимало «високих» місць роботи — мером рідного Мукачева, головою Закарпатської облдержадміністрації, міністром надзвичайних ситуацій. Колись член СДПУ(о), тепер він робить погоду в «Народному союзі «Наша Україна» — минулого року був головою політради партії, зупинив падіння її рейтингу й передав у руки В’ячеслава Кириленка.

На Закарпатті про Балогу розповідають легенди, і дізнатися, що з тих чуток правда, а що — ні, фактично нереально. Раніше на запитання журналістів він завжди відповідав охоче, а тепер, в іпостасі голови СП, інтерв’ю дає дуже рідко. «УМ» теж немало часу «полювала» за паном Балогою, а коли нарешті пощастило, довелося змиритися з тим, що на частину запитань відповіді були дані письмово — для економії часу.

«Єдине, що нас уподібнює з Медведчуком, — це ім’я»

— Вікторе Івановичу, ви очолюєте секретаріат Президента вже майже півтора року. Як ви гадаєте, чому Віктор Ющенко запросив на цю посаду саме вас? Які зміни відбулися в СП під вашим керівництвом?

— Весь набір завдань для керівника секретаріату Президента (чи колишньої адміністрації) з дня створення цього органу постійний — забезпечення конституційних прерогатив глави держави. Інших функцій не було і не може бути, принаймні поки на вищому державному посту перебуває Віктор Ющенко. Візьміть Основний закон, відкрийте розділ V і прочитайте все, що належить до обов’язків, прав і повноважень Президента. Саме звідси й походить усе те, чим опікується секретаріат. Майже півтора року тому, на першій після мого призначення прес–конференції, я публічно оголосив про такий підхід до роботи СП. І цей підхід буде таким доти, поки я перебуватиму в кабінеті з видом на «Будинок із химерами».

Чесно скажу, що посада голови секретаріату Президента — не остання в нашій країні. Втім абсолютизувати її можливості не варто. Саме по собі крісло не дає вміння користуватися важелями, які одержуєш. Це як стати у футбольні ворота: і рукавички маєш шкіряні, і форма на тобі сидить, як улита, і правила гри знаєш, а м’ячі пропускаєш, аж шелестить! Так і в секретаріаті: важливо не лише володіти ресурсом, а й знати, що і як із ним робити, аби бути ефективним менеджером із президентської команди.

Припускаю, що при виборі моєї кандидатури Президент врахував досвід, одержаний на моєму кар’єрному шляху. Все–таки я був і бізнесменом, і міським головою, і народним депутатом, керував обласною держадміністрацією, очолював МНС...

— Про вас казали, що ви прийшли на Банкову як «кризовий менеджер»...

— Переступивши поріг секретаріату, я побачив це відомство у стані, який нагадував сієсту. Довелося зробити ін’єкцію бадьо­рості й завзяття, є в мене такий чарівний шприц... (сміється). Звісно, хтось пішов, натомість з’явилися люди, які вже через рік увійшли в рейтинги найвпливовіших діячів країни. Їхні вміння, енергія, працездатність, креативність, азарт і формують можливості секретаріату у відведених йому рамках повноважень.

— Ваше ставлення до того, що Балогу називають «другим Медведчуком»?

— Читав про це в пресі. Ставлюся байдуже. Єдине, що нас уподібнює, — це ім’я. Решта — відмінне. Різний світогляд, різні уявлення про інтереси країни, закон і мораль.

Я визнаю, що Медведчук був умілим керівником Адміністрації Президента Кучми. Не менше, але й не більше. Його методи роботи для мене (втім, як і для будь–якого голови секретаріату Президен­та Ющенка) неприйнятні, а отже, і незастосовні.

«До Президента тече широкий потік — ніхто не має монополії на його інформування»

— Ідучи на вибори–2004, Віктор Ющенко наголошував, що за його президентства всесильна адміністрація Президента перестане бути «другим урядом». А вам і зараз часто закидають, що СП перевищує свої повноваження...

— Скажіть: у чому? У тому, що секретаріат підготував правову та політичну базу для проведення позачергових виборів до Верховної Ради, аби подолати системну кризу у владі? Чи в розробці законодавчих ініціатив для боротьби з корупцією, яка пронизала всі сфери життя? У конкретних пропозиціях із судової та правоохоронної реформ? У наполяганні на відмові від депутатського імунітету? У вимогах до уряду збільшити видатки на потреби армії для повноцінного реформування Збройних сил? Перелік цих риторичних запитань можна продовжувати.

Нам дорікають у перевищенні повноважень якраз ті, хто боїться відповідальної, прозорої політики, хто намагається конструювати країну за неправовими, недемократичними, авторитарними лекалами. Є така східна мудрість: камінь кидають тільки в дерево, яке плодоносить, бо в сухостій кидати даремно. Це твердження стосується СП «на всі двісті».

— Кого зараз можна назвати «командою Президента»?

— Упевнений, що ця команда значно чисельніша за кількість працівників секретаріату Президента. Наприклад, є Голова Верховної Ради Арсеній Яценюк — однодумець, діяльний, мислячий соратник. Тобто й поза стінами СП є достатньо людей, які працюють на державу та її Президента. Взагалі це питання єдиної з Віктором Ющенком світоглядної, моральної, мотиваційної амплітуди. Тут важливо розуміти і знати, хто не лише біля нього, а з ним.

У секретаріаті є менеджери топ–рівня, яких я впевнено відношу до президентського пулу (та інакше й бути не може — випадкові зайди вилітають звідси миттєво). Насамперед маю на увазі моїх заступників і керівників служб, усіх тих, хто свідомо прийшов на Банкову працювати «за Ющенка». Є каркас СП, який тримає на собі всю конструкцію: Безсмертний, Демченко, Кислинський, Пукшин, Перехода, Ставнійчук, Чалий, Шлапак. Міцні профі.

— Хто інформує Президента про ситуацію в країні та за її межами? Які канали цього інформування?

— Глава держави повністю в курсі того, що відбувається в Україні та на міжнародній арені. Президент розуміє суть тенденцій і явищ, зіставляє процеси, аналізує, моделює перспективи. Маючи чіпку пам’ять і вміння зіставляти розрізнені відомості, Віктор Андрійович бачить події об’ємно, у всіх можливих контекстах і підтекстах.

У щоденній інформаційній теці, яка лягає на президентський стіл, — документи й аналітичні розробки головних центрів обробки інформації. Передусім це матеріали з парламенту й уряду, РНБО, доповідні центральних органів влади, спеціальних служб. Президент читає експертні доповіді вітчизняних і зарубіжних аналітичних центрів, авторитетних дослідницьких установ. Тобто до Президента тече широкий, багатоканальний інформаційно–аналітичний потік. Ніхто не має права на інформаційну монополію щодо Президента, включно з керівником його секретаріату.

«Секретаріат Президента конфліктує з Тимошенко? Ні, він просто виконує свою роботу»

— Якими є головні завдання Банкової на 2008 рік? Яких ініціатив варто чекати?

— Президент залишатиметься на вістрі головних, визначальних процесів у державі. Може, хтось прочитає це і скривиться, але так буде, це кажу твердо. Насамперед маємо втілити конституційну реформу. Її необхідність зрозуміли всі, а проілюстрували — пан Мороз заявами про збирання 300 голосів у попередньому парламенті та пан Цушко розбоєм у Генеральній прокуратурі. Потрібно продовжити системне реформування судової та правоохоронної систем, причому робити це слід одночасно, цілісно. Працюватимемо над забезпеченням соціальних ініціатив Президента, зокрема, немалих зусиль потребує його програма будівництва доступного житла. Потрібно завершити важливі гуманітарні проекти, дати нове життя «Мистецькому арсеналу» та гетьманським палацам у Батурині. На підході — конкретні інвестиційні ініціативи вітчизняного та іноземного бізнесу. Не буду вдаватися в подробиці, однак запевняю: прем’єри будуть.

— А чи не буде нових Прем’єрів? Адже політики, експерти й журналісти вже зараз — через неповні два місяці після призначення Юлії Тимошенко на посаду глави уряду — говорять про протистояння секретаріату Президента з Кабміном Тимошенко...

— Багатьом політикам, як і заангажованим політологам і журналістам, вигідно говорити про якийсь конфлікт між секретаріатом і Кабінетом Міністрів. Це їхня справа. Зверну увагу, що ці розмови не нові, бо так само нас звинувачували у протиборстві з урядом під керівництвом Віктора Януковича. Суть у тому, що секретаріат просто виконує свою роботу, і часто рішення Банкової не подобаються в будинку на Грушевського. Згадаймо, які суперечки точилися навколо бюджету–2007 і наполягання Президента передбачити в ньому виконання важливих соціальних ініціатив. А який ґвалт піднімався після призупинення главою держави дії урядових постанов, які стосувалися владних повноважень, власності, фінансів!

Наголошу, що секретаріат не застосовує подвійних стандартів. Президент підписував директиви на зарубіжні візити Прем’єра Януковича — так само він склав директиви Прем’єру Тимошенко. Глава держави вимагав від попереднього уряду програми діяльності — точно так ставить питання і перед нинішнім Кабміном. І так далі. Ймовірно, в такому неупередженому підході дехто і вбачає конфлікт по лінії секретаріат—уряд. Але конфлікту насправді немає.

Зате вперше маємо якісну ситуацію, яку я б назвав «демократичним тріумвіратом»: Глава держави спирається на пропрезидентську більшість у парламенті, яка, у свою чергу, сформувала Кабінет Міністрів. У цій триєдності закладено великий потенціал для швидких, ефективних змін в країні.

— Однак демократична коаліція в парламенті має критично малий запас голосів. З огляду на це чи будуть якісь зміни в її форматі?

— Формально це запитання — не за адресою, проте я відповім. Дійсно, результативність голосування у Верховній Раді залежить від кожного депутата з більшості і спосіб обрання Прем’єр–міністра це наочно ілюстрував. Будьмо реалістами: ризик збоїв при ухваленні рішень існує, хоча я й не стверджую про недієздатність коаліції. Нагадаю, що за Конституцією парламентська більшість створюється тільки на фракційній основі. От і подивіться: фракція Партії регіонів вже оголосила про свій опозиційний статус, комуністи здебільшого солідарні з «регіоналами», та й ідеологічні догми не дозволяють об’єднуватися правим і лівим. Тому як потенційний учасник більшості може розглядатися хіба що фракція Блоку Литвина. Проте на сьогодні чітких сигналів про початок якихось конкретних консультацій з їхнього боку не було. Крім того, згоду на входження в коаліцію третьої сили мають давати блоки БЮТ і «Наша Україна — Народна самооборона» — як рівноправні партнери. Наскільки я знаю, ставлення до такої перспективи вельми неоднозначне, хоча повністю виключати її не варто.

«Усе, про що говорить Президент, обов’язково збувається. І зміна Генпрокурора — не виняток»

— Вікторе Івановичу, зізнайтеся, чи були перед виборами–2007 якісь домовленості між Банковою і принаймні частиною Партії регіонів про створення «широкої» коаліції?

— Що краще: глухе протистояння чи повільний, але рух уперед? Що ефективніше: логіка несприйняття чи пошук компромісу? Що важливіше: кон’юнктура одного дня чи стратегічна перспектива для всієї держави? Розмірковувати над відповідями можна довго, але ясно одне: відповідальні політичні сили мають керуватися високими цілями та спиратися на цінності, перевірені часом. Завжди з повагою ставився до позиції своїх однопартійців і партнерів із демократичного табору. Внаслідок надзвичайно складних, інколи драматичних внутрішніх дискусій перемогла точка зору про неможливість співпраці з Партією регіонів у будь–якій формі. Я сприйняв таке рішення, хоча і не вважаю його цілком оптимальним.

Водночас наголошу, що вести переговори з частиною Партії регіонів на тему так званої «широкої» коаліції, безглуздо. Хоча б через те, що частина фракції не може увійти до більшості. Це суперечить Конституції, і саме через подібну депутатську міграцію, яка спотворює результати голосування на виборах, Президент минулого року й прийняв рішення про перевибори Верховної Ради. Невже хтось серйозно може думати, що голова секретаріату Президента не читав Основного закону?

— Ходять чутки, що з Партією регіонів існує домовленість, за якою на посаді Генерального прокурора поки що залишиться Олександр Медведько. Була така домовленість?

— Президент уже кілька разів казав, що зміни будуть. А все, що говорить Президент, обов’язково збувається.

«Щодо НАТО має бути спочатку плебісцит, а вже потім — референдум»

— Зараз робота Верховної Ради заблокована під приводом розборок навколо НАТО та «листа трьох» про приєднання України до Плану дій щодо членства в Альянсі. Керівники держави оголосили про доцільність проведення всеукраїнського плебісциту як підстави для вступу України в НАТО. Як конкретно реалізовуватиметься цей намір?

— У нас блокування парламентської трибуни стало милою забавою дорослих дітей, щось на зразок перформансу. Прикро, що вищий законодавчий орган замість того, щоб видавати на–гора закони, продукує лише бездіяльність під надуманими приводами.

Вихід є, і він полягає тільки в пошуку компромісу. Одним із таких кроків назустріч вимогам Партії регіонів уявляється якраз проведення всеукраїнського опитування щодо ставлення суспільства до вступу України в НАТО. Наголошу: йдеться саме про плебісцит, а не референдум, тому що референдум проводитимемо тільки після того, як нас запросять в Альянс (поки перспективи членства туманні). Отже, треба розгорнути широке інформування людей про те, чим нині є НАТО, що робить Альянс і що нам дає приєднання до цієї організації. Ця кампанія має бути достатньо тривалою, щоб відповіді на запитання плебісциту давалися не з чуток і недочутих фактів, а усвідомлено, зважено, зі знанням суті справи.

Ідея опитування щодо НАТО вже обговорювалася під час останньої зустрічі Президента зі спікером парламенту та першим віце–прем’єром. Цю ініціативу треба докладно проробити і цілком можна втілювати.

«Проект єдиної партії на базі «НУНС» завмер у незручній позі»

— Вікторе Івановичу, як просувається оголошений вами (а також і іншим крилом «Нашої України») проект створення єдиної партії на основі блоку «НУНС»?

— Завмер у незручній позі. Прикро, але окремі горді лідери окремих поважних партій, які в присутності Президента підписалися за трансформацію «НУНС» в єдину демократичну партію, після обрання до парламенту заявили з цього приводу про свою особливу думку. Це явний приклад політичної безвідповідальності та невиконання взятих зобов’язань. На мою думку, лідери політичних сил, що утворили блок «НУНС», заробили «жовту картку» від своїх виборців. Так і до вилучення з політичного поля на майбутніх виборах недалеко.

— Пане Вікторе, відомо, що у фракції «НУНС» зараз постійно тривають суперечки, зокрема, між представниками «Народної самооборони» і «нашоукраїнцями», яких називають вашими «рупорами». Чи не призведе така ситуація до розвалу?

— Думаю, що коли ситуація дійде до тертя металу об метал, то всі зрозуміють, що треба домовлятися і мати терпіння. І почнуть одне одного цінувати, розуміти, що ми — єдина команда, єдина політична сила. А поки ми знову при владі, немає ніяких проблем, тому люди розслабляються і дають своїм почуттям забагато волі.

«Прийде Кличко... Сила удару в нього знаєте яка!»

— Не можу не поставити вам запитання, яке мене особисто як киянку дуже турбує…

— А ви не хотіли б, щоб я був мером? Я, до речі, двічі очолював місто (Мукачів. — Ред.).

— Спершу прокоментуйте слова Леоніда Черновецького, який прямим текстом заявив, що Президент йому пообіцяв: дострокових виборів міського голови у Києві не буде.

— Це щонайменше неетично з боку будь–якого градоначальника — казати, що Президент щось пообіцяв. Президент ніколи нікому нічого не «обіцяє». Він вимагає від кожного підлеглого, щоб організація роботи була якісною й на благо тієї чи іншої території. З першого дня, відколи я знаю Віктора Ющенка — тоді ще голову Нацбанку, — я ніколи не чув, щоб він кому–небудь щось «обіцяв».

Президент свою точку зору сказав — він за зміни. І зараз справа не за ним, а за коаліцією демократичних сил, що повинна якнайшвидше виконати ті умови, які брала на себе при підписанні коаліційної угоди. А це 12 законопроектів, серед яких є «київський». Нагадаю, що згідно з домовленістю парламент мав спершу ухвалити ці закони, а потім затверджувати Прем’єр–міністра. Однак Президент виявив добру волю і, щоб країна не залишалася без Прем’єра, запропонував спершу проголосувати за кандидатуру Юлії Тимошенко. А тепер що ми бачимо? Представники БЮТ, інших «підспівуючих» сил уже планують вносити свій варіант закону про Кабмін, за щось хочуть голосувати, за щось уже ні. Вони не виконують свою обіцянку, яку давали киянам, а винним намагаються зробити Президента. Але ж він не прийде до сесійної зали й не натисне за них на кнопки!

— Так а що все–таки з балотуванням на міського голову Києва?..

— Та я б не проти стати мером столиці, але тут стільки бажаючих... Ще наживу собі зайвих ворогів. Прийде Кличко... Сила удару в нього знаєте яка! (Сміється).

«У окремих сферах прагнення Ющенка та великого бізнесу збіглися»

— Чекаючи на розмову з вами, у приймальні я перетнулася з двома дуже відомими бізнесменами. Як видно, ті, кого називають олігархами, зараз нерідкі гості на Банковій, вони досить активно співпрацюють за проектами Президента. Це реабілітація чи індульгенція?

— Ні те й ні інше. По–перше, національний капітал, як мені здається, нарешті зрозумів зміст словосполучення «соціальна відповідальність» і вже пройшов еволюцію від спонсорства до меценатства. Це втішає. По–друге, в окремих сферах думки і прагнення Віктора Ющенка та великого бізнесу збіглися. Насамперед, маю на увазі наймасштабніший благодійний проект зі спорудження «Дитячої лікарні майбутнього», який патронує дружина Президента, та всеукраїнську програму допомоги багатодітним родинам. Існує ще багато інших, не менш важливих і цікавих президентських ініціатив, до втіленням яких залучені лідери рейтингів найбагатших людей країни. Тут немає нічого аномального, така благородна співпраця влади і власників великих капіталів робить нашу країну (пауза) ще ближчою до загальнолюдських цінностей — допомоги, підтримки, примноження добра.

«Додому з Банкової йдемо після восьмої чи дев’ятої вечора. Але не пишаємося цим»

— Вище ви згадали, що до вашого приходу в секретаріаті Президента панувала «сієста». Як організована робота в СП є зараз?

— У секретаріат приходимо о пів на восьму ранку. А о котрій виходимо увечері — це залежить, зокрема, від того, як довго працює Президент. І скільки часу потрібно для того, щоб завершити ті завдання, які він дає. Тому працюємо ми дуже багато — йдемо додому після восьмої чи дев’ятої вечора. Але не пишаємося цим. Адже людина повинна працювати вісім годин, а якщо робота забирає в неї більше часу — значить, це неправильна організація свого робочого часу або роботи апарату. Але повірте, в секретаріаті важко впоратися з усіма завданнями за вісім годин.

— Усе колись минає. Вікторе Івановичу, яким ви бачите своє майбутнє поза Банковою?

— Мене вже готують на вихід? (Сміється) Бідний я, бідний! А якщо серйозно — то про таку перспективу ще не думав, хоча вона рано чи пізно настане. Хай там як, паніки в мене не буде. Маю досить розуму, здоров’я і вірних друзів, щоб почати будь–яку нову справу. Поза Банковою теж є життя, однак доти, поки буду потрібним Президентові тут, — трудитимуся. Іншого варіанту не допускаю. Зрештою, для мене дуже важливо, наскільки високим є власний коефіцієнт корисної дії — працюватиму там, де зможу максимально прислужитися Україні.

ПРИВАТНЕ ЖИТТЯ

«Зараз я проводжу з дітьми значно більше часу, ніж тоді, коли працював головою Закарпатської адміністрації»

— Пане Вікторе, якщо ви на роботі з пів на восьму до пів на десяту, то часу на себе, на сім’ю фактично не залишається?

— Так, але мені тут цього й не потрібно, адже моя сім’я не в Києві — вони залишилися на Закарпатті.

— А чому ви не перевезли їх до столиці?

— Дружина до мене приїжджає. Старший син — Ан­дрій, йому вже 20 років, нав­чається у ВНЗ, тому тут узагалі питань немає. А 13-річний Павло і 8-річна доця Соня ходять до школи, яка в нас буквально за парканом. Вони там дихають свіжим повітрям, їдять свіжі натуральні продукти від батьків із села — для їхнього здоров’я це набагато краще, ніж сидіти з батьком у Києві.

— Зате тут вони б батька частіше бачили...

— Знаєте, за весь той час, поки я працюю у столиці, не було ще, мабуть, жодної суботинеділі, яку б я не провів із родиною. Може, разів два чи три таке було, але загалом я завжди обидва вихідні присвячую сім’ї. До речі, зараз я проводжу з ними значно більше часу, ніж тоді, коли працював головою Закарпатської облдержадміністрації. Бо ж там уся робота на місці, і вихідних фактично немає. Я щодня рановранці їхав на роботу, повертався пізно, коли діти вже спали, тому їх майже й не бачив. Тепер же, коли приїж­джаю, то тільки дітьми й займаюся. Їдемо всі разом на нашу дачу під Мукачевом, влаштовуємо там пікніки — смажимо в колибі сало, шашлики, печемо картоплю. Все самі, і дуже гарне таке виходить сімейне спілкування.

— Ви суворий батько?

— Для того щоб бути суворим, треба бути постійно «в процесі». Тому цю роль у мене виконує дружина. В нас мама — «погана», а тато — «хороший» (сміється).

«Наша донька Соня знає, що вона в нас прийомна»

— Вікторе Івановичу, за межами Закарпаття мало кому відомо, що донька у вас прийомна. До речі, сама вона про це знає?

— Так, звісно — це не секрет, тому можете сміливо про це питати. Дружина з самого початку сказала, що не треба від Соні нічого приховувати. Вона, між іншим, дуже розумна дівчинка (дівчата взагалі розумніші за хлопців). У свої вісім мислить уже як 12-13річна. Буває, мати на неї свариться й жартує: «Я тебе в дитбудинок здам!». Соня тоді відповідає: «А я вже була в дитбудинку!».

Ми її вдочерили у 1999-му, зовсім маленькою, тому дитбудинку вона, звісно, не пам’ятає. Але якби ми їй нічого не розказували, то рано чи пізно «добрі люди» все одно повідомили б доньці, що вона в нас прийомна, і тоді це для неї було б трагедією. А так усі все знають, розуміють, і немає ніяких проблем.

— Як узагалі прийшло таке рішення — взяти дитину з дитбудинку?

— І дружина, і хлопці мої захотіли, щоб у нас іще була донечка і сестричка. Але жінка вважала, що дуже багато часу вже віддала на виховання синів, а їй хотілося бути корисною суспільству не тільки в сенсі покращення демографічної ситуації. Вона ж довго вчилася в медуніверситеті, хотіла працювати, а так вийшло, що спершу навчання, потім — декрети... От вона й каже мені: давай зробимо щасливішою хоч одну нещасну дитину. Ми винесли це питання на сімейну раду, сіли всі вчотирьох і проголосували. Одностайно — всі «за», навіть варіантів інших не було.

— Все ж таки цікаво, чому коли одні відомі люди всиновлюють дитину, то повідомляють про це з кожного бігборда, а ваш випадок широкий загал не знає. Зате є чимало домислів...

— Це така нісенітниця — робити на цьому піар, що дивно навіть відповідати на таке запитання.

А щодо домислів... Розкажу вам ситуацію. Приходить до дружини її мати, моя теща, і каже: «Оце люди говорять, що Віктор має коханку, зробив їй дитину, а потім пошкодував і змусив тебе її вдочерити». Жінка моя на це, звісно, посміялася. Вона ж сама ходила в дім дитини вибирати доньку, я до вибору був зовсім непричетний і не міг знати, кого вона візьме. Я тоді вранці поїхав на нараду до (Президента) Кучми (на той час Віктор Балога очолював Закарпатську облдержадміністрацію. — Ред.) і попередив: якщо ввечері повернуся додому, а, відповідно до рішення сімейної ради, дитини не буде — повиганяю всіх із хати! (сміється).

Звісно, процес усиновлення — це досить тривала справа. А начальником управління освіти у мене тоді був Олег Гаваші (нинішній «губернатор» Закарпаття. — Ред.). Я його покликав і попередив, що він відповідальний за те, щоб у нас уже до вечора була донька. А суди, бюрократичні затримки всілякі — це вже хай потім, постфактум. Так у нас за один день і з’явилася Соня — жінка пішла, подивилася і забрала її додому. Ми не перевіряли ні медичні показники, нічого — сподобалася, та й усе.

«Бріоні» в мене нема. І тренажери я повикидав»

— Цілий тиждень працювати, а на вихідні мотатися на Закарпаття й назад — це досить стомливо. У вас є якісь секрети, що допомагають тримати себе у формі — можливо, якісь фізичні вправи, тренажери, як у декого з ваших попередників?.. (Тут ми обоє дивимося в бік кімнати за кабінетом голови секретаріату, яку свого часу Віктор Медведчук заставив силовими тренажерами).

— Я бігаю щоранку. А тренажерів нема — можу вам показати: все винесли, дірки заштукатурили. До речі, це мені вже в другому кабінеті доводиться дірки штукатурити. Перший раз — коли я у 2005 році знову став головою Закарпатської облдержадміністрації. У голови адміністрації є такі житлові апартаменти, щоб можна було жити з сім’єю — дві спальні, робочий кабінет... Так мій попередник Іван Різак взяв замість тих спалень тренажерів наставив! Слухай, кажу, мужчина повинен працювати інтелектуально — сидячи й лежачи, а ти що тут розвів? (сміється).

Повикидав те все і знову зробив спальні. Потім приходжу сюди — те саме, тренажери стоять! Я їх на другий день туди ж відправив. Ну подумайте, невже людина, яка працює, може отак посеред роботи відключитися й піти качатися?

— Яким брендам і ціновим категоріям одягу, годинників тощо ви взагалі надаєте перевагу? «Бріоні» в гардеробі маєте?

— «Бріоні» нема. Ось зараз на мені (відгортає вилогу піджака й демонструє назву бренда) — «Ланвен». Я костюми по 5—10 тисяч доларів не купую.

Теги:

37 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати