Гай-тек брехні або Нові досліди у сфері антиукраїнської етногенетики

Знаковою у контексті сказаного стала поява книжки ідеолога неорусинства – канадійця Павла-Роберта Маґочія “Народ нізвідки: ілюстрована історія карпа­то­русинів”. Заграючи на чистих партіотичних почуттях сучасних закарпатців, ка­надійський автор прагне переконати їх у неукраїнському походженні, щоб по­тім, зловтішаючись, можна було їх неважливо називати народом без імені чи то пак народом нізвідки. Отже мова про працю П.-Р. Маґочія “Народ ні­звід­ки: ілюстрована історія карпаторусинів”.

Аби не інтригувати, що це за карпаторусинський народ, П.-Р. Маґочій роз­по­чинає книжку розділом “Географічне положення Карпатської Русі”, де, як і на­лежиться, автор вмістив карту – “Карпатська Русь, 2005”. Досить кинути по­гляд (див. Карту), щоб зрозуміти – західна адміністративна межа Львівської та Івано-Франківської областей – це західний кордон України. А що за територія, ви­ділена фарбою іншого кольору, західніше Маґочіївського кордону України – на­зва карти, здавалось би, дає однозначну відповідь – “Карпатська Русь, 2005”. Про­те пан Маґочій, мов відома баба С. Руданського, не лише чортові, а Богу не за­буває поставити свічку: у легенді до карти знаходимо несподіване та не­ло­гіч­не пояснення – “території, переважно заселені русинами, 1920 рік”. Який сто­су­нок до Карпатської Русі 2005 р. мають території, заселені русинами 1920 р., збаг­нути годі, хоча виникає логічне запитання, чому на карті пана Маґочія ніяк не зазначено, що у 1920 р. і в сусідній Галичині місцева людність, зокрема поль­ськими властями називалася не інакше, як русинами? То тоді чому русина, що жив на північних схилах Карпат, не можна називати карпатським русином і чо­му це не відображено на карті? Відповідей годі шукати у книжці П.-Р. Ма­ґо­чія, зате уважний читач помітить інші шулерські прийоми, як-от, наприклад, з де­мографічною характеристикою карпатських русинів. У основному тексті книж­ки при демографічній характеристиці карпаторусинів П.-Р. Маґочій ста­ран­но уникає числових характеристик, віддаючи перевагу абстрактним дро­бо­во-пропорційним окресленням: “Три чверті карпаторусинів мешкають в Ук­раї­ні, зокрема в її Закарпатській області (історична Підкарпатська Русь)” (с. 7), ще ту­маннішими та двозначними є твердження, що “на початку XX століття іс­ну­ва­­ло понад 1100 селищ, де більшість мешканців розмовляли русинською мовою або називали себе русинами” (с. 12), (чи у цих числах враховано карпато­ру­си­нів з галицького боку, не зазначено), проте у таблиці на с. 11 та примітці на с. 112 кіль­кість русинів, зокрема громадян України все-таки дістає числове окрес­лен­ня: на підставі неофіційних підрахунків усіх 740 тис. закарпатських українців П.-Р. Маґочій зараховує до числа карпатських русинів, у тому числі і тих, хто по­ходить з Галичини, Буковини, Поділля, Наддніпрянщини і т. п. та які, певно, не додають чистоти Маґочіївській расі, проте канадський компілятор, демократ і ліберал, очевидно, великодушно дозволив їм бути статистами у величній справі утвердження неорусинства, щоб лише більшим, переколивішим було чис­ло невизнаних Україною русинів.

Третій розділ Маґочієвої книжки – “Рання історія карпаторусинів (V-ХV ст.). Тут автор хоча й скоромовкою зазначає, що “предками карпаторусинів можна вва­жати слов’янські народи (що це слов’янські народи у середині V ст.? – Л. Б.), які почали малими групами з’являтися в долинах Карпатських гір протягом V-VІ століть” (с. 29), проте чомусь апелює лише до угоських джерел. Якщо ви­ко­ри­стання “Діянь угорців” (кін. XII ст. ), на думку багатьох дослідників, джерела вель­ми ненадійного, ще хоч якось зрозуміти можна, то покликання на про­па­ган­дистську брошурку “Арпадъ – основатель отечества” (1898 р.), де наука й не но­чувала, викликає щирий подив. І це при відсутності навіть згадки про “По­вість минулих літ”, де про угорців та “здобуття ними нової батьківщини” зга­ду­єть­ся більше 100 разів. У характерній для П.-Р. Маґочія маніпуляційній манері роз­крито “першу важливу подію в історії Карпатської Русі” (с. 32) – хри­сти­я­ні­за­цію. Щоб переконати читача, що Карпатська Русь християнізувалася не так і не тоді, як Русь Київська, автор, мов бесарабська бублейниця, переповідає всякі вельми сумнівні історійки, головне, лиш аби на підставі таких розповідей читач утверджувався у думці, що християнізація сучасного Закарпаття не має нічого спільного із християнізацією решти України: “Й нині серед карпаторусинів по­бу­тує точка зору, що перед своєю місією до Великої Моравії Костянтин (Ки­ри­ло) та Мефодій принесли християнство на Карпатську Русь. Існує також вер­сія, що візантійські брати (чому візантійські, коли у науці їх прийнято на­зи­вати со­лун­ськими – Л. Б.) заснували єпископство в укріпленому центрі Мукачеві – або це зробили у 863 р. їхні учні. Незалежно від того, хто в дійсності здійснив хре­щен­ня Карпатської русі, цілком вірогідно, що певна фор­ма християнства іс­ну­ва­ла в Карпатах задовго до кінця IX ст. З цієї причини історики припускають, що карпаторусини стали християнами на століття раніше, ніж інші слов’яни (су­часні українці, білоруси, росіяни)” (с. 33). Цей пасаж викликав би чорну заз­дрість навіть у такого сумнозвісного майстра фальсифікацій, як Геббельса: ад­же як автор, що називає себе істориком, міг заявити, що візантійські брати, не будучи єпископами, “заснували єпископство або це зробили у 863 р. їхні учні”, які на той час навіть не були висвячені на звичайних священиків – цілковите без­глуздя. Щоб наважитися оприлюднити таке відкриття, треба цинічно зне­ва­жа­ти читача, того ж таки карпаторусина, трактувати його як бездушний ма­те­ріал для дослідів у царині етногенетики. На різкий осуд Маґочіївська версія хри­стиянізації Закарпаття заслуговує ще й тому, що її автор добре розуміє справ­жню ціну своїх відкритттів. Це він засвідчує у примітці на с. 115, що “кла­сичне дослідження з цієї теми: Francis Dvornik, Byzantine Missions among the Slavs: SS Constantine-Cyril and Methodius (New Brunswick, N. J., 1970), доводить, що візантійські ченці ніколи не були в Карпатській Русі”. Від себе додамо, що й ін­ший авторитетний західний історик – А. П. Власто у капітальній монографії “За­­провадження християнства у слов’ян” притримується такої ж думки, як і Ф. Двор­нік.

Коли мова заходить про прийняття унії, то, щоб читач, не дай Боже, ніяким чи­ном не розглядав Берестейську та Ужгородську унії подіями, які засвідчують ет­ноконфесійну єдність автохтонної людності по обидва боки Карпат, П.-Р. Ма­ґо­чій безцеремонно підміняє етноніми (бо саме русини укладали унію і в Бе­рес­ті, і в Ужгороді) назвами країн та заявляє: “ У контексті (...) політичної напру­же­ності кілька православних священиків та єпископів, спершу у Польщі, а зго­дом і в Угорщині, прийшли до висновку про необхідність тісніших стосунків з офі­ційною релігією країн, де вони мешкали” (с. 46). Маніпуляцію читачами че­рез навмисне замовчування загальновідомих фактів вбачаємо й у твердженні П.-Р. Маґочія, що “з кінця ХVІІ-ХVШ столітті поодинокі кириличні книги ру­син­ських авторів і для русинів друкувалися за межами Карпатської Русі – у Трна­ві (нині Словаччина), Коложварі (нині Румунія), Відні (нині Австрія), Буді (Бу­дапешт, нині Угорщина), Кошицях (нині Словаччина) тощо” (с. 52). Адже са­ме під цим “тощо” П.-Р. Маґочій приховав Львів, Острог, Київ та інші ук­раїн­сь­кі міста, звідки йшов основний потік друкованої продукції, часом в обхід різ­них урядових заборон, бо це суперечить його основній ідеї — обгрунтувати від­руб­ність карпоторусинів від України.

Новітні РR-технології для маніпулювання свідомістю читачів П.-Р. Ма­ґо­чій використовує при описі періоду Карпатської України. Хто бодай трішки ці­ка­вився історією другої світової війни, добре знає, як жорстоко хортисти роз­пра­вилися із січовиками у березні 1939 р. та як згодом катували українців чи то пак карпаторусинів у концентраційних таборах. Однак у книжці читач нічого не знайде про розправу хортистів над місцевими мешканцями, а вони ж, за П.-Р. Ма­ґочієм, карпаторусини, хай і “спокушені” українською ідеєю, натомість його ува­зі запропоновано фото зі зворушливим підписом “Угорські вояки надають пер­шу допомогу пораненому гонведу” (с. 87). Дивно, але панові Маґочієві, як мо­дерному демократові та лібералу, годилось би згадати, що ті угорські вояки йшли на територію Карпатської України з фашистськими гаслами та з бла­го­сло­віння А. Гітлера, а саме молода Карпатська Україна спромоглася на першу, хай і не вдалу, відсіч фашизму у Європі. Проте це, мабуть, не вкладається в іс­то­ричну концепцію карпаторусинства, то й пан Маґочій з цього приводу гли­бо­ко­науково мовчить.

Хоча у тексті ілюстрованої історії П.-Р. Маґочій наполегливо намагається уни­кати вживання слова Україна, український, а також інших слів на по­зна­чен­ня українських етнокультурних реалій та персоналій, проте аби остаточно ско­м­про­метувати все, що пов’язано з українством, переконати читача, що для міс­це­вої людності на південно-західних схилах Карпат українство несло лише лихо, ав­тор формулює речення, яке хоч і хибує на брак формальної логіки, та іде­аль­но вписується у маніпуляційну методу канадійського автора: “Політика украї­ні­за­ції на Пряшівщині відбувалася приблизно в той самий час, коли греко-ка­то­лиць­ку церкву було поставлено поза законом (1950), а землю було відібрано від ру­синських селян і об’єднано в колективні господарства” (с. 99). Хай же буде ві­домо маститому любителю древностей, що, наприклад, і на Галичині при­близ­но у той же час греко-католицьку церкву було поставлено поза законом, а зем­лю відібрано від галицьких селян і об’єднано в колективні господарства, а до того самих селян насильно виселяли в Сибір, проте всі ці злочини кому­ніс­тич­ного режиму ніяк не пов’язані з українізацією.

Не траба, однак, думати, що Маґочіївська історична метода грунтується ли­ше на використання психолінгвістичних прийомів маніпуляцізю громад­сь­кою думкою. П.-Р. Маґочій не гребує, коли цього вимагає карпаторусинська ідея, й грубою фальсифікацією очевидних фактів, як то, наприклад, у випадку з пи­танням закарпатського місцевого референдума 1991. П.-Р. Маґочій заявляє: “На референдумі, що відбувся у грудні 1991 р. (...) 78 відсотків схвалило впро­вадження автономії (самоврядування) Закарпаття, але цей вияв волі народу не був реалізований урядом України” (с. 107). Неправда, 78% закарпатців про­го­ло­су­вали за впровадження на території Закарпаття “особливої самоврядної зони”, а це не має нічого спільного з автономією, то й не варто висловлювати ніякі пре­тензії до уряду.

І насамкінець. П.-Р. Маґочій для власної інтерпретації історії автохтонної люд­ності на найзахідніших українських етнографічних теренах обрав назву та жанр праці, який, певно, зовсім не випадково та дуже претензійно пере­гу­ку­єть­ся із відомою “Ілюстрованою історією Руси-України” М. Грушевського. Цим, тре­ба думати, П.-Р. Маґочій хотів зайвий раз наголосити – маємо справу з попу­ляр­ною версією історії окремого народу, карпаторусинського. Що ж, карпа­то­ру­сини, але галицькі колись любили приповідати: “Коня кують, а жаба ногу на­став­ляє”.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати