Наталія Стегура: "Я щаслива, що можу своїми творами принести людям радість"

– Нині, пані Наталіє, Ви відомий митець, яка зробила помітний вклад у декоративно-прикладне мистецтво Закарпаття, України. Але всі ми – родом із дитинства. Якими були Ваші дитячі роки?

 – Я народилася і зростала в мальовничому гірському селі Раково на Перечинщині, що розташувалось у Турянській долині. Тоді у рідному селі не було оселі, де би не займались вишивкою, ткацтвом, в’язанням. Рукотворна краса оточувала мене з дитинства, була частиною побуту. Добре пам’ятаю кросна, що займали більшу частину кімнати, здавалось, вони стояли там завжди – простий та водночас загадковий ткацький верстат, на якому творилась краса – строкаті доріжки, що розквітали вигадливими візерунками та квітами. Ці кросна не давали мені спокою, вони оживали, скрипіли, коли бабуся приводила їх до руху, натискаючи на педалі, водила човником та гепала бердом. Я хотіла допомагати, сідала на коліна, забирала човника, просила навчити творити це диво. Згодом уже знала як краще підібрати кольори, навчилась ткати візерунки. 

– Розкажіть, будь ласка, трохи про батьків.

 – Я зростала в простій родині. Однак батько, Іван Васильович, будучи звичайним водієм, не повіриш, любив займатися рукоділлям, навіть пошив якось мамі сукню. Мама, Ганна Василівна, економіст за освітою – обдарована та сучасна жінка. Вона має чудовий вроджений смак, намагається оточити себе красою у всьому – побуті, одязі, зовнішньому вигляді. У моєму дитинстві було багато доброти та турботи з боку близьких та рідних. Я жила в любові та гармонії, слухала чудернацькі дідові казки, мріяла та фантазувала. Цей прекрасний чарівний світ дитинства залишився зі мною. Звідти я черпаю натхнення, багато моїх творів мають сюжети, що родом із дитинства. У школі дуже любила свою першу вчительку Марію Малеш, із якою донині підтримую теплі дружні стосунки. Я гарно писала твори та вірші, завжди співала в хорі та брала участь у шкільних виставах. Пригадую, був конкурс шкільних театрів району серед учнів старших класів. Мене теж взяли, дописавши два роки. Пам’ятаю, це була вистава «Тополя» за баладою Тараса Шевченка. Мою гру гарно оцінили і відтоді називали мене артисткою. Взагалі, я була активною ученицею, брала участь в олімпіадах, випускала стінгазету, оформляла шкільні вечори… Усього й не пригадаю. За відмінне навчання отримала путівку в «Молоду гвардію» в Одесу, що для сільської дівчини було визначною подією. У ті роки всі учні дуже любили уроки фізкультури. Я добре бігала і стрибала у довжину, була навіть рекордсменкою у масштабах школи. І взагалі, я завжди була у русі, сповнена енергії, здавалося, що можу на хмари злетіти. Знала в горах та навколишніх лісах всі стежки, полянки, потічки. Чудові, незабутні чарівні дитячі роки, згадуючи які на серці стає тепло та щемно…

– Пригадайте, коли почали малювати?

– Відколи себе пам’ятаю. Я завжди гарно малювала, ліпила, тому після закінчення школи вирішила вступати до Ужгородського училища прикладного мистецтва. Певною мірою це була мамина ідея, адже в 15 років ще не зовсім знаєш чого хочеш. Тож, я спробувала і вступила.

– Якими були Ваші студентські роки?

– Йшов 1974 рік… Нове середовище, нові друзі, знайомі, новий спосіб життя. Переді мною відкрився світ мистецтва, про який я мріяла, яким жила. В училищі тоді працювали знані митці і педагоги – Шандор Петкі, Агнеса Бачинська, Василь Петрецький, Василь Свида та інші. Навчалась я на відділенні «художня кераміка», де фахові дисципліни викладали талановиті художники-керамісти Людмила Аверкієва, Магдалина Пуглик-Белень. Це був цікавий період в історії мистецтва краю, коли митці почали шукати нові форми для кераміки у плані фігуральної пластики, поряд із традиційними для Закарпаття тарелями, глечиками, вазами, почало формуватися нове світосприйняття, що виражалося у нових декоративних формах, барвах, новій філософії мистецтва кераміки. Я щиро захоплювалася роботами своїх учителів і мені здавалося, що я ніколи не досягну їхнього рівня професіоналізму. Тільки з роками зрозуміла скільки потрібно праці й наполегливості, фантазії, щоб сказати щось своє у мистецтві, не бути схожим на інших, виробити свій стиль. Тоді ж, все було просто й легко – життя було попереду, незвідане, обов’язково щасливе, радісне та успішне.

– Як склалася доля після закінчення училища?

– Закінчивши з відзнакою училище, по розподілу пішла працювати на Берегівський керамічний завод, один із кращих у краї. Але, попри те, це були не найкращі роки у моєму житті. Я була глибоко розчарована неприглядною дійсністю на заводі. Холодні брудні цехи восени і взимку, пилюка і спека влітку, трудова дисципліна. Виявилося, що на заводі потрібно робити те, що каже начальство, а за творчість треба було забути. Я працювала там у майстерні, розробляла зразки виробів для серійного виробництва. За рік розробила декілька взірців керамічних виробів. Було нелегко. Але, дякувати Богу, незабаром перебралася на роботу в майстерні Художфонду, де працювали кращі митці краю і куди потрапити було дуже важко. Тоді там працювали відомі художники-керамісти – Ендре Гіді, Ганна Горват, майстри ткацтва – Наталія Герц, Лариса Бровді, Тетяна Чувалова, різьбярі – Василь Свида, Василь Сідак та інші відомі майстри, чиї імена – вже історія. Вони творили образотворче мистецтво краю, що здобуло визнання далеко за його межами.

– Чим Ви займалися в Художфонді?

– У майстернях Художфонду панувала творча атмосфера, було більше свободи, толерантності у стосунках між працівниками. Тож на новому місці роботи працювала із запалом, багато й наполегливо вчилась у колег. До таємниць майстерності доходила самотужки. Розробляла зразки декоративних виробів, які затверджувались спеціальною комісією у Києві за результатами виставок, що проводились там щорічно. Об’єм роботи проводився величезний. Нині, згадуючи, дивуюсь звідки бралися сили, щоб створити таку кількість робіт. Що цікаво, тоді продукція, яку ми виготовляли, користувалася неабияким попитом як у союзних республіках, так і за кордоном. 

– Коли Ви почали брати участь у виставках?

– Виставкову діяльність розпочала ще у 80-х роках, працюючи у Художфонді. Брала участь в обласних, республіканських, всесоюзних виставках. Вивчала закарпатські культурні традиції, обрядово-звичаєвий світ Турянської долини, щоб потім втілювати їх у своїх роботах. У цей період, гадаю, були створені мої найкращі тематичні роботи: «Дідові казки», «На лавочці», «Колискова», «Залицяння». Пісенна народна творчість краян надихнула мене на створення таких робіт, як «Чому сь, мила, така смутна?», «Ой Марічко, чічері», «Під вишнею, під черешнею». Ці роботи не ілюстрації до відомих лемківських пісень. Це – спроба втілення народної пісні, її настрою в матеріалі, через власну систему образотворення. Зробити це – важко і цікаво водночас. Чи вдалося мені це зробити, – судити мистецтвознавцям, моїм шанувальникам. Відзначу, що деякі мої твори тих років були закуплені музеями декоративно-прикладного мистецтва Москви та Києва, і, гадаю, зберігаються там донині. Робота у Художфонді сприяла моєму творчому зростанню, була гарною школою, що сформувала мене як художника-кераміста.

– 90-і роки – період глобальних соціально-політичних змін на пострадянському просторі. Якими були ті роки для Вас?

– Розпад СРСР спричинив корінні зміни як в економіці України, так і політиці. До слова, наслідки цих процесів ми відчуваємо донині. Цей період був важким випробуванням для більшості митців, бо вони були кинуті напризволяще. Держава вже не опікувалася ними. Система розвалилася і мистецтво, що було покликане їй служити, стало просто непотрібне. Більше того, частина митців своїми творами, свідомо чи несвідомо, сприяли руйнуванню радянської системи. Канув у Лету Художфонд, роботи не було. Україна здобула незалежність. Треба було виживати, шукати де і як заробити гроші на життя. Але, попри всі труднощі, я ніколи не полишала своєї улюбленої справи, продовжувала займатися керамікою. Було по-всякому, і краще, і гірше… На початку 90-х була створена Національна спілка майстрів народного мистецтва України, що об’єднує митців, які працюють у руслі народних традицій, вивчають, підтримують і розвивають їх. Я теж, до слова, поповнила їхні ряди. У період незалежності змінився формат та підходи до роботи. Треба було не тільки творити, але й думати, хто, де, й коли купить твою роботу. Формується ринок, що диктує свої умови. Так чи інакше, митець стає залежним. Знову залежним… але вже не від системи, а від замовника. Отож, я стала працювати на замовника, налагодила партнерські стосунки з галереями України і не тільки. За період творчої діяльності брала участь у багатьох групових виставках як в Україні, так і за кордоном. Мої роботи знаходяться у багатьох країнах світу. Однак, моя персональна виставка відбулася кілька років тому з нагоди 50-річчя. 

– Які враження залишились у Вас після виставки?

– Враження найприємніші, незабутні. Я довго й ґрунтовно готувалася до цієї виставки, адже хотіла зібрати й показати свої найкращі роботи. Гадаю, мені це вдалося, я задоволена тим, як вона пройшла. За її результатами мені присвоєно звання «Заслужений майстер народної творчості України». Може це і не скромно, але я була цілком собою задоволена. Я почула безліч схвальних відгуків про свої роботи, що створювало піднесений настрій, робило мене щасливою.

– У якій техніці Ви працюєте нині?

– За десятиліття роботи з глиною я багато експериментувала, шукала щось своє, оригінальне й неповторне. Нині я багато працюю в техніці гнутого пласта. Мене цікавить соціально-побутова тематика. У моїх роботах багато мініатюрних деталей, декору, імітації вишивки, деталей вбрання, що створює певний етнографічний колорит. Окремим напрямом своєї творчості, вважаю, створення керамічних квіткових композицій.

– Пані Наталіє, а які особливості кераміки, цього найдревнішого на Землі мистецтва?

– Кераміка – це перш за все дуже складний технологічний процес. Він завжди відкритий для експериментів і сповнений незвіданих ще таємниць. Майстер-кераміст ніколи на сто відсотків не знає, яким стане його виріб після випалювання, адже результат залежить від багатьох дрібниць, передбачити які не завжди можливо. Іноді навіть від настрою майстра. А тому кожна робота оригінальна й неповторна, як кожна хвилина нашого життя. Щоб щось створити, потрібно багато часу, уміння, терпіння. Але цього, звичайно, замало. Ще треба мати й талант, або хоча би здібності й бажання працювати.

– Як живеться митцеві нині? 

– Уже пройдено чималий життєвий шлях, на якому було і хорошого і поганого вдосталь. Жінці-художнику завжди було складно жити, тому що ніхто не звільнить її від звичайних жіночих обов’язків, яких у неї незрівнянно більше, ніж у чоловіків. Наші жінки, змучені буденністю, інколи забувають, що вони своєю добротою підтримують рівновагу в такому непривітному нинішньому світі, втримуючи його на краю безодні.

– Пані Наталіє, вже другий рік Ви працюєте завідувачем народного етнографічного музею, який працює при Обласному організаційно-методичному центрі культури. Розкажіть, будь ласка, трохи про музей і Вашу роботу.

– Отак живеш, працюєш у звичному руслі, здається, все йде своїм шляхом і нічого не зміниться. Однак, коли запропонували роботу в Обласному організаційно-методичному центрі культури, я подумала й погодилась. Адже я завжди цікавилася й постійно вивчала народну культуру краян у всіх її проявах, що знаходить своє втілення в моїх роботах. Нині маю можливість безпосередньо вивчати народне мистецтво, спілкуватись із майстрами, які володіють таємницями ремесла. А це вишивка, ткацтво, різьба по дереву, гончарство тощо. Час від часу в стінах нашого закладу  організовуємо різні тематичні виставки, майстер-класи для дітей і дорослих. Особливу увагу, звичайно, приділяємо дітям. Вважаю, що така робота дуже важлива для збереження і розвитку нашої культури. Мені цікаво і я цілком задоволена, хоча для творчості й залишається менше часу. Але головне, як на мене, жити в злагоді з собою і світом.

– У чому запорука Вашого щастя, успіху?

– Я безмежно щаслива, що можу своїми творами принести людям радість, естетичну насолоду, викликати усмішку на обличчі. Нині я можу впевнено сказати, що я самодостатня жінка, маю певні досягнення, творчі плани на майбутнє. Попри всі негаразди, що були в моєму житті, я щаслива, бо маю надійний тил – коханого чоловіка, який завжди розуміє і підтримує мене, чудових дітей – сина та невістку, а ще – онука, який радує мене щомиті, з яким можу спілкуватися без кінця. 

Усе, чого я досягла і маю, – це результат невтомної праці, вірності своєму вибору, чесності перед собою та навколишнім світом.
 

Наталія Стегура народилася 9 січня 1959 року в селі Раково Перечинського району Закарпатської області.

У 1978 році закінчила Ужгородське училище прикладного мистецтва. Працювала художницею на Берегівському керамічному заводі. У 1979–2006 роках – в Закарпатському художньо-виробничому комбінаті художником-керамістом.

Член Національної спілки майстрів народного мистецтва України з 2001 року. Заслужений майстер народної творчості України (2009).

З 1979 року бере участь в обласних та всеукраїнських виставках, з 1980 – у міжнародних виставках (Чехословаччина, Австрія, Німеччина).

Теги: Наталія Стегура, кераміка

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати