Неймовірний Федака

– Ви дуже активна й діяльна людина. Займаєтесь і науковою, і літературною, і журналістською діяльністю. Якби постала проблема вибору, чому б віддали перевагу? (Іванка Когутич, медіа-центр УжНУ).

– Правду сказати, це три аспекти одного й того самого ремесла, яке виростає з не найкращої риси чоловічої психології. Чоловіки – набагато більші пліткарі, ніж жінки, просто ми це успішніше приховуємо, обертаємо в різні благопристойні фантики. А суть така ж. Людина всюди й завжди – та сама людина, навіть якщо когось псує квартирне питання. Французький класик М. Блок порівнював історика з людоїдом: тільки-но де запахло людським духом, він знайде там поживу. Те саме стосується й письменника чи журналіста. Тож вибір більше теоретичний. Та якщо питання про те, з чого саме жити (на чому заробляти і взагалі – на чому серце заспокоїться) із цих трьох іпостасей, то багато журналістів врешті йдуть у літературу, чимало літераторів ударяються в історіографію. Щоб історики переходили в щось інше – не пригадую. М. Грушевський писав художні твори ще в молодості, потім не повертався. М. Костомаров теж писав белетристику переважно в молоді роки, хоча й на старості літ утнув кілька повістей, але схоже, що просто дописав задумане раніше. Так що тут не зовсім, як у грі «камінь – ножиці – папір». Скидається, що історія – все-таки найсильніша карта, котра врешті побиває інші дві.
 
– Поділіться секретом – як усе встигати й бути в курсі (навіть у вирі) всіх подій?

– Розтин покаже (сміється). Це не  чорний гумор. Справді, багато чого в людині можна зрозуміти тільки після її смерті. У майстерно написаних біографіях це найцікавіший момент – як людина йде до свого фіналу, наскільки він логічний, випливає з ритму самого життя. Смерть показує людину справжньою. Аналогія з промокальницею. Колись писали чорнилами, вони розпливалися по паперу й зайву рідину знімали промокальним папером. Після цього вже все фіксувалося навіки – таким, як і має бути.

–  Проживши півстоліття, зарано робити висновки, але чи досягли вже заповітної мети?

– Це щось із царини буддизму чи індуїзму. Перший прагне просвітлення, подолання страждання, досягнення внутрішнього спокою і загнуздання думки (і тільки отоді...), другий – подолати перевтілення твоєї душі, випасти з цього процесу й зависнути між буттям і небуттям (у принципі – те саме, тільки виражене іншими образами). Ні те, ні інше наразі не приваб­лює. У цьому сенсі якоїсь заповітної мети взагалі не маю. Коли вже й мріяти про щось, то хіба що про гідну смерть – у мирі з самим собою. Але заради цього й дається  життя. Розумію, що насамкінець треба сказати щось таке розумне й життєствердне. Сенс життя тільки в ньому самому, аж ніяк не поза ним. Кожен вечір  треба проживати як останній, а кожен ранок – як перший у твоєму житті. У сенсі: радіти й дивуватися світові – навіть коли він уже оскому набив. Можливо, саме того й учили п’ять років студентського життя-буття.

Сергій Федака (блог) «Будильник дзвонить на світанку»

Цікаво жити в епохи революційні, коли все навколо змінюється на очах, віє свіжий вітер перемін. Тоді тільки лінивий не осідлає повітряний потік і не піднесеться високо вгору. І зовсім інша справа – різні періоди застою, які невмолимо приходять на зміну епохам бурі й натиску. Дихати нічим, в усьому соціальному організмові тяжкість і нерухомість, розвиток гальмується і здається, що взагалі нічого не відбувається. Проявити себе нічим і ніде. Життя перетворюється на суцільну дрімоту.

– Ви – багатогранна людина. В чому феномен Сергія Федаки? (Тетяна Грицищук, «Закарпатський калейдоскоп»)

 – Взагалі-то для закарпатців багатогранність характерна, бо ж закарпатці – це переважно сільське населення з дуже міцними  традиціями, а побут та життя селянина примушує його робити і на землі, і по будівництву, і столярити, дати всьому ради. Закарпатський селянин завжди був універсальним. Це передається по генах. Мої предки по батьковій лінії походять із Кальника, що на Мукачівщині. Давніші предки були, звичайно, селянами, поралися біля землі. Дід був теслею і взагалі майстром на всі руки, помер на роботі, отруївся випарами розчину, якими обробляв яму для зберігання винограду. Бабуся – сільський фельдшер. Дідів брат Юрій – греко-католицький священик, довгі роки поневірявся, коли ця церква була під забороною, працював зокрема в друкарні, а наприкінці 1980-х одним із перших вийшов із підпілля, провів першу публічну службу, за що незадовго перед своєю смертю був відзначений високою церковною нагородою. Всі були дуже роботящі, бо інакше би не вижили. І тому я, швидше, не виняток, а правило.

– Які найважливіші події в історії Ужгорода повинен знати кожен мешканець? (Наталія Каралкіна, «РІО»)

– Напевно, краще говорити про цілі періоди, навіть епохи в історії Ужгорода. Ясно, що це епоха Андрія Бачинського, коли до Ужгорода перенісся центр єпархії, коли місто стало величезним за значущістю своєю, бо єпархія об’єднувала аж тринадцять комітатів північної Угорщини, і звідси розходилися імпульси духовного життя, просвіти. Ця епоха з 1770-х років і до початку 19 століття була переломною для Ужгорода. Він перестає бути чимось таким провінційним і набуває свого центрального статусу, який зберігає і досі.

Друге – це, звичайно, чехо-словацька епоха, 1920 – 1930-ті роки, коли Ужгород перебудовується, оновлюється його архітектурне обличчя, з’являється багато пам’яток, якими ми пишаємося досі, коли Ужгород набуває характеру демократичного міста, коли тут зароджується й буяє культурне життя. Саме в цей період відбувається становлення Закарпатської школи живопису, розвивається пресове, літературне життя. Це епоха переломна.

І третя доба – це радянський час. Він дуже суперечливий, але саме тоді відбувається індустріалізація нашого міста, з’являються десятки підприємств. Небагато з них залишилося, але на цьому фундаменті розвивалося й те, що ми зараз маємо. Це час, коли з’являється університет, – один із найвизначніших об’єктів, який досі формує обличчя нашого міста, коли з’являється філармонія, театр, краєзнавчий музей, творчі спілки.

Ці три епохи – Бачинського, чехо-словацька й радянська – дуже вагомі: вони змінювали обличчя нашого міста. І зараз ми переживаємо часи, коли все дуже непевно, але процеси також цікаві й усе-таки позитивні у своєму підсумку.

Привітати метра з 50-літтям прийшло багато друзів. І в кожного – свої спогади, пов’язані з ювіляром.

Тетяна Вашаргелі, заступник директора дирекції програм ЗОДТРК «Тиса-1»:

– Серед  чималої кількості програм, до яких за 25 років на телебаченні я була причетною безпосередньо, мабуть, найулюбленішою була «Точка кипіння…». Це – своєрідні посиденьки говірких людей перед камерою, які мають що сказати про найактуальніші проблеми країни та регіону.Чи не найчастішим гостем (якщо відверто – найбажанішим) був професор Федака. Чергова зустріч, 2 хвилини до запису, Федака: «До речі, а про що ми сьогодні говоритимемо?». Я: «Хіба це важливо? Почнемо…». Федака: «Дійсно! А там – як піде». Із жодним, певно, гостем такої нахабної волі не відчуватиму. Сергій Федака – неймовірний і, що головне, цікавий і непередбачуваний співрозмовник!

Михайло Фединишинець, журналіст:

– Буду  відвертим. На зорі знайомства, тобто років 15 тому, я, висловлюючись фігурально, відштовхнув  від себе Федаку. Одного разу він встав і не заплатив за пиво, якось не дав своєї частки за таксі. І ці дрібниці, на жаль, певний час превалювали в моєму ставленні до професора. Але згодом я збагнув, що Федака – оригінал від п’ят до голови. Як у творчості, так і в житті. Ну, звичайно, врешті я захопився його всюдисущістю, організованістю, інтелектуальністю, працездатністю, багатогранністю, почуттям гумору. І особливо безпосередньою поведінкою – на прес-конференціях, тусовках, при зустрічі на вулиці… Сергій ставить влучні запитання, цікаво розповідає, може зайве хильнути, розкласти стільці й прилягти відпочити, без зайвих розмов тисне руку й іде далі. «Неперевершений кадр», – ось так часто думаю про Федаку. Тобто ті незаплачені пиво, таксі давно перетворилися – кажу без крихти іронії! – в ще одне достоїнство. Мені вельми імпонує його помірковане ставлення до русинства, без претензії на істину в останній інстанції. Федака пише багато й якісно. Словом, нині я вже пишаюся, що ми  з професором маємо спільний корінь. Про всяк випадок уточню: ідеться про прізвища. Тому на день народження Федаки  я одягнув давню бойківську батькову вишивану сорочку. До речі, років десять не одягав. Загалом мої серце й розум бентежать два закарпатські інтелектуали – Михайло Сирохман і Сергій Федака…

Сам Сергій Федака:

– Хочеться, щоб за вікном сонечко втихомирило свою шалену активність і вряди-годи чергувалося з живильним дощем, щоб нинішня криза стала джерелом майбутнього кількісного й якісного зростання, Ужгород перетворився на одне з найкомфортніших міст країни, Уж став повноводнішим, Закарпаття нарешті знайшло гідну нішу в соціально-економічній системі держави, а Україна увійшла-таки до двадцятки найрозвинутіших країн, відновивши усе втрачене за останні роки, десятиліття й віки, щоб її історія читалася вже без брому, щоб швидше розробили ліки й профілактику від «еболи» та всіх інших збоїв організму, щоб люди уміли витримувати власне щастя й радіти одне одному, аби знайомі не від’їжджали хто зна куди, а поверталися назад.

Теги: Федака

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати