Одинадцять "Я" родини Тюхів із Синевирської Поляни

П’ятеро братів і чотири сестри так і осіли довкола батьківської хати, на самому окрайчику Мукачева, аж під полігоном. І тільки згодом, по роках, двоє побудувалося в інших куточках Мукачева, а одна опинилася в Ужгороді...

- Я прийшла у цю родину старшою невісткою, - згадує дружина Івана Івановича Ганна Петрівна, - коли найменшій доні наших батьків було лиш півтора року. Що вразило? Батько - Іван Андрійович - як своїм дітям ділив, так і мені – ніколи не робив різниці. Надзвичайно людяний був чоловік. Цим талантом наділив і старшого сина. А мати – Марія Іванівна – водночас строга і добра, була дуже розсудливою. Ні невісток, ні зятів жодному зі своїх дітей не вибирала, казала: то Божа справа, шлюби укладаються на небесах. А вже що вжитися вміла з усіма і всіх навчила мистецтву родинної злагоди – то це й доводити не треба: п’ять наших родин і сьогодні живуть звичним для закарпатців кланом у найсвятішому сенсі цього слова, дружньо підтримуючи одна одну.

Як згадує Ганна Петрівна, повернутися на Закарпаття її чоловіка Івана Івановича змусила батькова хвороба. Але у батьківському домі
новоствореній родині було вже не вміститися. Тож вирішили будувати хату. Молоде подружжя надсилало з Кривого Рогу гроші, а ті, хто був вдома, зводили стіни, перекривали дах, ставили вікна й двері. Добре, якщо на проблеми чи, не доведи Господи, негаразди одного відгукується не двоє-троє найближчих людей, а ціла армія: тоді будь-яке горе, найважчі випробування здолати посильно...

Згадує Федір Біровчак, колишній інспектор у хімічній галузі Закарпатської районної гірничотехнічної інспекції Львівського округу
Держгіртехнагляду:

— Аби не стверджувати голослівно, розкажу випадок. Відправив мене якось Іван Іванович в округ до Львова за зарплатою для інспекції та талонами на пальне для нашої машини. Поїхав я, отримав усе, і сів на Солотвинський поїзд. Обікрали мене до нитки, а оскільки справа була зимою, то поцупили навіть шапку. Приїхав, не знаю, як на очі керівникові показатися. Але діватись нікуди. Набрав повітря у груди, приготувався, як мінімум, до розносу, а може й до звільнення. Розповів усе, а Іван Іванович і каже: не переживай, таке будь з ким може трапитись, хай це буде найбільша твоя втрата... Щодо зарплати – хлопці зрозуміють, пальне ж будемо за номерами талонів на заправках
вилучати. І вилучали! Для мене те, як учинив Іван Іванович стало уроком на все життя. По –перше, уроком людяності, по-друге, уроком уважності та обережності. А ще хотів би наголосити на таких характерних для закарпатської ментальності якостях, як кумівство та схильність до протекціонізму. Вірніше на їх абсолютній відсутності у закарпатця Івана Тюха. Працював під його рукою й кум, але коли остання надія на те, що він стане на правильний шлях “померла”, Іван Іванович ні хвилини не розмірковував – зняв кума з посади. Те ж саме стосувалося й синів. Як уже пішов з інспекції, випробував на посаді інспектора одного з синів. Сам же виніс і вирок: не його це справа. Незручним був у тому, що завжди казав прямо те, що думав. Але міг собі це дозволити саме тому, що ніколи не кривив душею, а думка його мала вагу для кожного.”

РОМАН У РАДЯНСЬКИХ ТРАДИЦІЯХ

- Ганно Петрівно, а як ви відчули зацікавленість вами однокласника Івана Тюха? – не можу вгамувати інтересу, розглядаючи фото пари з осугою ніжності початку 60-их.

- Наш роман, я б сказала, був витриманий у гарних радянських канонах, - згадує жінка. – Я не про якусь ідеологічну зашореність, а про дружні стосунки, що ставали міцними підвалинами багатьох сімей того часу, справжні родинні цінності: турботу, підтримку, допомогу. Оскільки Іван мав освоїти й українську мову, якої ні в Хустській гімназії, ні в Мукачівській СШ №16 до приходу Радянської влади, ясна річ, не вивчали, він опинився зі мною й зі своїм на два роки молодшим братом у одному класі. Симпатизували мені обидва, тож, як жартували в родині, могла бути й братова. Але авторитет старшого виявився незаперечним. Коли Іван вступив до вишу у Кривому Розі, я опинилася на навчанні в Ужгородській торговельній школі.

- Чим керувався Іван, обираючи справу життя?

- Не в останню чергу й романтичними мотивам, адже розробник надр, гірничий інженер – за цим стояло багато незвіданого, цікавого. Проте й інтересами родини у цій важливій справі не нехтував: як старший мусив допомагати батькам піднімати молодших. Освіту дали усім, а шість з дев’яти обрали фах педагога. До речі, Івана Івановича теж залишали в аспірантурі при виші, то міг би пов’язати життя з викладацькою роботою. Але інтерес до гірничої справи переважив...

Зустрічалися ми на канікулах, поміж тим писали одне одному гарні листи, в яких було і чим живемо, і про що мріємо, і як однаково відчуваємо. Перед останнім курсом Іван мені освідчився, а в листопаді розписалися. Планували весілля влітку, бо на розписці була лише скромна гостина. Та не пишна торжество є запорукою гарного подружнього життя. Його ми так і не мали, адже диплом чоловік захистив наприкінці липня, а з першого серпня за розподілом вже мав бути у Кривому Розі на роботі. Проте прожили у любові, повазі і злагоді мало не піввіку – цієї осені якраз би святкували золоте весілля...

Згадує Василь Петришинець, головний інспектор Державної інспекції об’єктів підвищеної небезпеки, гірничого нагляду та охорони надр:

"Познайомився я з Іваном Івановичем Тюхом далекого 1982-го, коли працював гірничим майстром дільниці №4 “Карпатвибухпрому”. Запам’яталася аварійна ситуація на річці в с. Гребля Ііршавського району. Майже опівночі додому до мене приїхали з Іршавського МНС: треба підірвати льодовий затор, бо інакше ситуація вийде з-під контролю. Дозволу на виконання вибухових робіт, ясна річ, немає. Телефоную Івану Івановичу, і чую: зривай без дозволу, під мою відповідальність. А завтра зранку щоб був у інспекції”. Таке ось вміння приймати рішення в екстремальних умовах, і готовність нести за нього відповідальність – ознака міцного характеру. Вважаю, що якщо я став справжнім гірничим, то це на величезний відсоток завдяки Тюху, котрий зацікавленість гірничою справою прищепив багатьом. І ще скажу: ця людина була янголом-охоронцем унікального природного родовища солі в Карпатах. Був Іван Тюх -“ жила” шахта №9 Солотвинського солерудник і Українська алергологічна лікарня, нема Тюха – поступово “помирає” і його “дітище”.

ШАХТАРСЬКІ УНІВЕРСИТЕТИ

...Кривий Ріг зустрів молодят привітно. Іван Іванович став до роботи майстром на шахті ім. Леніна. Молодому спеціалісту відразу ж виділили по тих часах гарну, нову квартиру. Оскільки роботі віддавався сповна, не змусило себе довго чекати й просування кар’єрною драбиною.

Головним інженером відпрацював більшу частину з дев’яти відданих шахті років. Як на рідкість гарного спеціаліста цінували Івана Тюха надзвичайно.

- Що з життя у Кривому Розі запам’яталося найбільше? – перепитує Ганна Петрівна.

- Гадаю, те, смак до чого відчула в родині Тюхів – відчуття надійного плеча. Для нашої сім’ї це було притаманно, для закарпатського ж соціуму на той час – ні. Зате в Кривому Розі всі жили, як одна велика сім’я. Зі своїми проблемами наодинці ніхто не залишався. Грошей до зарплати не вистачило – хтось обов’язково перезичить кілька десятків рублів, кудись побігти треба – дитину завжди можна залишити на сусідку, захворів – твоїм здоров’ям не з ввічливості цікавляться, а шукають, чим зарадити, гуртом. Гарний був час, щирі традиції і звичаї, за якими душа і сьогодні сумує. А може то сум за молодістю?

- А що найбільше дошкуляло молодій дружині і матері?

- Наш меншенький – Володик, народився через мої проблеми з серцем, вже по десяти роках, тут, на Закарпатті, а Євгенчик – там, у шахтарському краї, в 1959-ому. Іде мій чоловік на роботу, на комутацію. Це значить – чекай вибуху, сильного по 300 кг вибухівки закладали.

Сиджу чекаю з малим, коли земля здригнеться і чи живий мій Іван повернеться. Прийде, радію, як мала дитина, ззовні з нічого. А коли спитаю, що там та як було, він у ліпшому випадку жартом відбудеться. Прекрасне мав почуття гумору. Я й заспокоюся. До наступного разу...

Згадує Іван Кудрон, колишній начальник туфової дільниці Хустського кар’єру:

“До інспекцій Тюха серйозно готувалися на кожному підприємстві. Вже не кажу про те, що зовні все мало бути ідеально: прибрано, підбілено, підсипано. Будучи висококласним інспектором, а відтак і начальником інспекції вмів “увійти в положення”, коли вирішити проблему було справді важко, і навпаки – суворо карав тих, хто пробував прикрити глобальними невирішуваними проблемами особисту пасивність чи бездіяльність. Боялися його прискіпливості і незговірливості, і разом з тим дуже поважали за те, що найважливішим для нього було здоров’я і життя працюючої людини: чи в усіх небезпечних випадках є для неї захист, чи завжди він спрацьовує? До того ж, щоб не відбити бажання виправляти недопрацьоване, найсерйознішу ситуацію вмів “розрулити” дотепним жартом...”

ТЮХІВСЬКИЙ ХАРАКТЕР

З начальником Державного підприємства “Закарпатський експертно-технічний центр” Андрієм Горватом згадуємо Івана Івановича Тюха в його робочому кабінеті. Під керівництвом метра працеохоронної справи Андрій Андрійович пропрацював у Закарпатській районній гірничотехнічній інспекції Львівського округу Держгіртехнагляду та усіх реорганізованих з неї наглядових регіональних структурах не один десяток років. Учитель, на думку Андрія Горвата, був, що називається, “ходячою енциклопедією” авторитетом не тільки для працівників інспекції, а й для всього Львівського округу, куди входило сім областей. Маючи у своєму підпорядкуванні інспекторів - вузьких спеціалістів, крім гірничої справи, на якій розумівся досконально, освоїв хімічну галузь, котлонагляд, енергетику... Вважав, і щиро сповідував принцип: вчитися не соромно і ніколи не пізно. А його виступи на нарадах! Якщо людина зайшла туди “чистим аркушем”, то виходила – в полоні працеохоронних проблем і інтересів. Так дохідливо, красномовно вмів сказати про те, чим інспектори жили.

- Усім, хто працював під керівництвом Івана Тюха,- наголошує на найважливішому Андрій Андрійович, - залишився у спадок тюхівський характер. Головна прикмета його – у всьому дійти до суті. Здавалося б, знайшли члени комісії більш-менш правдоподібну, прийнятну для всіх версію нещасного випадку, на вирішення питання по суті вона не впливає. Інший би погодився, закрив справу. А Тюх докопуватиметься істини: як було насправді? “Якщо хоч раз поступлюся, пояснював, всі будуть вважати, що я можу на щось закрити очі, що здатен увійти у зговір з власною совістю, що мене можна врешті-решт обманути, або ще гірше: що я - непрофесіонал.” І ще риса – унікальна особиста
відповідальність. Останні роки роботи йому дико дошкуляв надбаний у шахті силікоз – хвороба, викликана осадом породи на легенях.

Спускатися в шахту чи рудник йому було вже дуже важко. От і каже мені одного разу: мушу йти геть з посади начальника інспекції, перебирай справи. Я йому: не обов’язково вам спускатися, це можу, як заступник, робити і я. Який же я тоді начальник, якщо у шахті не буваю? - почув у відповідь. А ще я назвав би Івана Тюха стрижнем колективу, тому що він боровся за кожного працівника, котрий важив як
професіонал, не дозволяв йому переступити ту чи іншу межу, за якою підлеглий втратив би свій авторитет. Колектив тягнувся до нього, гуртувався довкола, центробіжна сила тюхівського характеру діяла і тоді, коли Іван Іванович пішов на заслужений відпочинок: його з любов’ю і шаною відправили на пенсію, відзначили 70-річчя, провели в останню путь. Без перебільшення, на таких людях, як Іван Іванович Тюх, тримаються всі добрі земні справи...

Згадує Зеновій Бопко, головний інспектор Державної інспекції об’єктів підвищеної небезпеки, гірничого нагляду та охорони надр:

“Я б підкреслив надзвичайну авторитетність Івана Тюха. Будучи однокурсником по вишу з багатьма керівниками високого рангу і користуючись у них надзвичайною повагою, міг вирішити,” пробити” надзвичайно важливі питання. За часів колишнього Союзу такі зв’язки на периферії ціни не мали. Пригадую епізод з котельнею для мікрорайону Мукачева, який в народі називають ”Борок-телеп”. Працюючи тоді заступником генерального директора по будівництву ВО “Закарпатзалізобетон”, здавав в експлуатацію другу чергу Мукачівського заводу “Будіндустрія”. Проблема полягала в отриманні дозволу на поєднання в одному опалювальному об’єкті задоволення інтересів промислового підприємства та населення, що проживало в мікрорайоні. Якщо з першим все вирішувалося просто, то ліміти на газ для побутового використання у Держплану треба було, що називається, “вибивати”. Так завдяки Івану Тюху житловий мікрорайон вул. Франка в Мукачеві отримав збудовану за рахунок Міністерства будівництва і передану на баланс міста котельню. Тож жителі і сьогодні згадують Івана Івановича добрим словом.”

ЩАСЛИВИЙ І МІЦНИЙ ПРОДОВЖЕННЯМ СВОЇМ

Годилося б синів розпитати: яким батьком був Іван Іванович Тюх? Та обидва по роботі, за інженерним фахом: старший на приватній фірмі у Зняцеві, молодший на славнозвісному СП “Мукачево-Фішер.” Тож не залишається іншого, як знову до Ганни Петрівни.

- Якщо тримав ваш чоловік у руках такі серйозні колективи, обіймав такі відповідальні посади, то, мабуть суворим був татусем?

- З огляду на його постійну зайнятість, “цербером” у родині була я. А тато мав великий привілей: балувати синів. Веде в садочок – малі не напишаються. Везе на рибалку – ну геть чисто національне свято. До речі, рибалка – наше родинне хобі. Днями збираємось з найменшою онукою – дідовою улюбленицею Олександрою на Тису, під Виноградів. Маємо там невеличку дачку, де залюбки відпочивав наш татко і дідусь. І знову рибалитимемо. Правда, уже без діда...

Іван Іванович, говорячи про невісток та онучок, любив жартувати: дорогий то товар легіні - за двох хлопців п’ятьох дівчат отримав. І яких!

Невістки – уважні та турботливі. Старша онука Тетянка – чи не диво в наш час! - вимріяла собі ще й сьогодні непритаманну для жінок стезю: молодший лейтенант міліції, студентка 3-го курсу Академії внутрішніх справ у Києві. Середня – Інна – на 2-ому курсі медучилища в Ужгороді. Дідовим же шляхом, сподіваються в родині, піде найменша – Олександра, адже саме їй Іван Іванович прищепив любов до складних точних наук. Втім, глава сім’ї, вважаючи себе щасливим саме продовженням своїм, і міцним, ніколи не користувався своїм авторитетом в
особисто корисливих цілях, нікого зі своїх нащадків нікуди не ”запихав”, не вмів робити дітям та внукам протекції. Таке вже непорушне правило в родині: кожен тут мусить пройти своїм шляхом, прожити своє життя. Хай без фанфар слави, але чесно і достойно!

...Я полишала затишне обійстя родини Тюхів з букетиком ароматних троянд, що їх від щирого серця вділила Ганна Петрівна. “Квіти, сказала, як і родючий сад, теж коло інтересів Івана Івановича. Все тут від нього...” От і виходить, що Іван Іванович Тюх і сьогодні з нами – зі своєю дружною, численною родиною, дітьми, онуками, з колегами. Він залишив по собі стільки добрих справ, стільки учнів і послідовників, що згадуватимуть його, як приклад високого професіоналізму, порядності, гідного служіння обраним раз і назавжди ідеалам, ще не один десяток років. Людина ж, кажуть, живе доти, поки про неї пам’ятають...

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати