Триєдиний образ «Кобзаря»

Коли мова йде про Тараса Шевченка, я пригадую не підручники, свята чи пам’ятники, а свого діда Василя. Він у мене був суворий, як той камінь посеред ріки. Час летів, розбиваючись об нього, пінився, зносив містки, підмивав береги, а дід залишався таким же міцним, непохитним. А от Шевченко зміг відкрити нам його душу заново. І ми були приголомшені тим відкриттям.

У нашій великій родині зневажали галасливий патріотизм. Старші завжди вчили: не можна про те, що любиш, кричати на перехрестях. Те, що тобі дороге, маєш берегти, як дитину в колисці. Це воно кричить, коли не відчуває твоєї присутності. І кличе тебе з усіх усюд. З поля посеред роботи, з дороги, коли ти за ним смертельно скучив. Отак у діда було із Шевченком.

…Під час Першої світової дід Василь, тодішній бравий вояка імператора Йовжки Ференца, потрапив у російський полон. І опинився у багатому маєтку поміщика на Кубані. Той, видно, був із колишніх переселених українців, бо, як згадував дід, «говорили в них майже по-нашому». Дід Василь хоч і був полоненим, але працював і жив у пана нарівні із найманими робітниками – вільно, ситно і достойно. Навіть встиг закохати в себе одну із доньок поміщика. І ледь там не оженився. Але хіба міг він залишитися? Та всі би предки в конопляних сорочках поставали, як свічки, при обійсті й кликали домів. Дівчина мовчки пристала на цю розлуку і дала йому на пам’ять «Кобзаря». Ото і все, що я знав про ті роки.

Дід, великий мудрий ґазда, часто згадував потім, яка там сита земля. Цей лагідний образ ситої землі довго, дуже довго зігрівав нашу родину. Він дихав на нас теплом, як вифлеємські ягнята в стайні.

Та й не тільки на нас. У багатьох закарпатських хатах говорили про той далекий край, який годує людей. І, може, тому в Карпатах потім так чекали на «руських», які справді вважалися визволителями і добродійниками. Але, виявилося, що потім у 1944 році прийшли мало не ті «руські»…

Життя йшло собі далі. Не бездумно, у наріканнях чи в пошуках сенсу. А вперто і впевнено, як віл, що ним орють весняне поле. Зате яким чистим, святим був перепочинок. У неділю, по службі Божій, дід сідав за довгий дубовий стіл і розгортав книжку. Це був своєрідний ритуал, який освячувала тиша в хаті. І це було для мене великою таїною, коли дід зустрічався зі Словом. Що він бачить у тій книзі? Відповіді на свої суворі питання перед Богом? Чи надію на ліпше життя? Або ж виходить, як на доглянутий город, і милується тим, що зійшло на теплому грунті?

Звичайно, я думав, що це має бути Біблія. Можливо, старозавітна, переповнена давніми голосами сестер, братів, старих батьків та юних синів. Так, мабуть, цю велику родинну книгу про людство читає у святу неділю мій дід. А може, він долає новозавітну книгу з білими євангельськими снігами. І знаходить там прохолоду від щоденної пекельної праці…

І тільки потім, коли минули красні роки, я зовсім випадково відкрив: недільна книга, яку дід із селянською побожністю потайки читав-перечитував, виявилась старовинним виданням «Кобзаря» — дарунком коханої із часів полону.

— Діду, я все думав, що ви якусь священну книгу читаєте, а це «Кобзар» Шевченка. Ми ж його у школі теж учили! – вигукнув зопалу розчаровано я.

— Ні, ви мого Шевченка у вашій школі не вчили! – різко відрізав дідо Василь.

І тут глянув із такою суворістю, що я вмить зрозумів: пояснень ніяких не буде!

На той час я вже друкувався по різних газетах. І на радощах, як ото до найріднішої людини, з тими вістками летів до діда. Але дід був незрушним, як камінь у річці.

— Ну то й що, що друкують? — сказав якось мені. — Все одно так, як Шевченко, ти не напишеш, — і махнув якось безнадійно рукою.

Я відходив від нього, спантеличений і трохи ображений. Як це так? Дідові байдуже, що його внук пише. Та ж там скільки всього і про нього написано. Я ж знав, що дід мене любить. За тією любов’ю я завжди чувся упевнено, як у Бога за дверима. Невже то все була дітвацька уява? Насправді йому до мене ніякого діла нема.

Ні, не те, щоб дід вразив моє самолюбство. Просто стало якось одразу так порожньо, наче все позбулося третього виміру. Все сфотографоване однині і до віка, і, як на знімку,  більше не рухається, застигло назавжди.

І от дід помер. На той час я мав гарну молодість, багато нових друзів, навчання в університеті, літературні зустрічі, кохання. Але навіть усе це, взяте разом, не могло мені компенсувати великої втрати.

Дід був із тих людей, які мають жити вічно. Як горіх, який росте на обійсті, і вже з нього може постати тисяча нових дерев. І без нього неможливо уявити собі ні двору, ні землі, ні життя. Дід не смів померти. Він мав нас тримати своєю силою, своєю глибоко затамованою лагідністю, мудрістю. Але ні. Діда нема, і тепер ми маємо бути такими ж могутніми для своїх дітей. Все це збагнулося в одну мить, на поминках, коли зійшлася рідня і тихо перемовлялася, наче боялася образити того, хто ще з нами, але вже не може нам відповісти.

«А де «Кобзар»? – раптом майнув здогад. — Де дідова недільна книжка?» Виявилося, вона була під подушкою, на якій спав ще живий дід. Розгорнули ми «Кобзаря», а там, всередині, повно якихось папірців. Виявляється, це були вирізки з газет, де я друкувався. Я страшенно розгубився. І заплакав над тими акуратно вирізаними квадратиками із чорними літерами. Уявив, як дід, коли його ніхто не бачив, великими господарськими ножицями виокремлює із газети мої слова. І тепло, як пара від щойно зораної землі, поселилося в грудях і переповнило всього мене. Дід повернув мені свою любов сторицею. Тепер я теж зможу любити і писати. І буду мати сили жити, що б там не відбувалося у світі і зі мною. Я виживу!

А ще мені подумалося, скільки тих «Кобзарів» по всьому світу. На книжкових полицях чи у чиїхось валізах їдуть з кимсь в інші краї. Або ще пахнуть фарбою, зшиваються у друкарнях. Або в золотому тисненні пилюки лежать, забуті на горищах. А вони мають бути на столі. І вчити наш народ виживати.

І цей триєдиний образ Шевченка, ситої землі і справжнього кохання й досі зі мною. І хочеться поділитися ним з іншими. Так, як колись із голодними людьми в Карпатах ділилися кукурудзяним хлібом. Як діляться притулком для подорожнього. Або частинкою просфори. Візьміть кожен свого «Кобзаря». Він не такий, яким ви вчили його в школі, кажу я, як колись казав мені дід.

Дмитро Кешеля

11 березня 2014р.

Теги: Шевченко, Кобзар

НОВИНИ: Культура

10:52
Сьогодні, у четвер, в Ужгородському скансені відкриється виставка Мирослава Ясінського "Карби"
17:49
В ужгородському скансені відкриється виставка "Світ писанки"
05:49
У квітні в Ужгороді пройде VIII Міжнародний фестиваль "Музика без кордонів"
00:16
У середу в Хусті стартує IІ Всеукраїнський театральний фестиваль "FantaziaFest"
13:31
У скансені в Львові завершують масштабну реставрацію садиби з закарпатської Іршавщини
05:50
Із безодні
22:26
"Закарпатську" "Маріупольську драму" з успіхом показали в Києві
17:55
У Хусті відбулися нагородження переможців і гала-концерт ХІІІ Відкритого фестивалю-конкурсу стрілецької пісні "Красне поле"
15:41
Відвертий щоденник чи казка для європейців: як читати "Війну з тильного боку" Андрія Любки
15:09
У Хусті відбудеться нагородження переможців та гала-концерт Відкритого фестивалю-конкурсу стрілецької пісні "Красне поле"
14:25
Закарпатський облмуздрамтеатр розповів про свої найближчі події
14:26
У суботу в Хусті зіграють прем’єру вистави про Августина Волошина
15:11
Як відомі українські письменники хотіли поселитися на Закарпатті
08:20
/ 1
Обережно, любов
11:16
/ 1
Автор споруд ПАДІЮНу і "Едельвейсу" представив в Ужгороді виставку акварелей
22:08
/ 1
"Маріупольську драму" покажуть в Ужгороді та Києві
10:12
/ 1
У четвер відбудеться концерт Закарпатського народного хору "Загуди ми, гудаченьку"
11:08
Закарпатська філармонія запрошує на концерт "Музичне мереживо бароко"
05:09
У коледжі мистецтв ім.А.Ерделі провели конкурс дитячого малюнку
17:34
/ 1
В Ужгороді відбудеться "вуличний" поетичний марафон
20:11
До Дня Валентина в Ужгороді відбудеться романтичний вечір "Любов в опері"
03:44
/ 2
Кошиці, Пряшів і Михайлівці
11:06
У Румунії вийшла книжка про князя Корятовича
18:00
В Ужгородському замку "камерно" виставили "Художню спадщину Імре Ревеса на Закарпатті"
17:48
/ 2
"Жадан і Собаки" відвідають Ужгород і Мукачево в межах Благодійного зимового туру
» Всі новини