Головою Львівської обласної асоціації інвалідів є полковник у відставці, уродженець Закарпаття Юрій Погоріляк

Героїчна доля цього енергійного чоловіка в інвалідному візку (18 серпня Юрію Івановичу виповниться 69) викликає глибоку повагу й щире захоплення. В молодості — армійський спортсмен високих досягнень, життя якого круто змінив шляхетний і разом з тим трагічний вчинок: урятувавши іншу людину, сам він залишився без ніг. Не скорився перед бідою, вистояв сам і присвятив себе допомозі таким же, як він, інвалідам, чим активно займається і дотепер. Нагороджений трьома орденами.

А ще він пише прозу і вірші. Має шiсть виданих книжок і двi готових до друку. Заслужений журналіст України. Минулого року був удостоєний української літературної премії «Гілка золотого каштана».

Нещодавно Юрій Іванович отримав визнання і за кордоном. Міжнародна асоціація письменників- баталістів і мариністів, яка з 1988 року об’єднує митців з Великої Британії, Німеччини, Японії, країн СНД та ще 28 держав, що піднімають у своїх творах героїко-патріотичну тематику, удостоїла українського колегу звання лауреата премії імені Костянтина Симонова з врученням золотої медалі. Цією почесною нагородою в Україні відзначено тільки дві людини: львівський поет Юрій Кирилов і тепер Юрій Погоріляк...

Про щасливу і злу долю, про проблеми інвалідів та про свою творчість Юрій ПОГОРІЛЯК розповів у цьому інтерв’ю.

ВІД ЛИЖ, ЗРОБЛЕНИХ ІЗ БОЧКИ, ДО ЧЕМПІОНСЬКОЇ МЕДАЛІ

— Юрію Івановичу, у 18 років ви вже були майстром спорту з гірських лиж, а незабаром — ще й майстром спорту з туризму й альпінізму. Як це вдалося хлопчині з маленького закарпатського села? Адже, напевне, там не було ніяких спортивних секцій чи тренерів?

— Звичайно, ніяких тренерів не було. Коли я народився, у моєму рідному селі Шардик (зараз воно називається Заболотне) Іршавського району було всього 32 хати, розташовані під полониною Боржава. До чотирирічної школи я ходив ще в нашому селі, а до семирічки — вже до сусіднього, за 12 кілометрів. До десятирічки — ще далі, 20 км в одну сторону. Я був дуже непосидющим. От і вигадував собі цікаві заняття: взимку зі схилів катався, влітку — мандрував по горах пішки.

— А звідки у вас були лижі?

— (Усміхається) З дубової бочки. Була така велика, 500-літрова для вина. Стара вже, посохла. Батько нову зробив, а цю розібрав. Мені було тоді років 7-8. Я взяв від бочки дуги, нав’язав ганчірки та й поїхав. Ще й хлопцям знайомим зробив. Бачили б ви, що то були за лижі! От на таких і тренувався. Вже потім я збирав копійку до копійки і купив собі мукачівські «Бескиди». На них і виграв свої перші змагання, коли мені було років 15-16. Дізнався, що відбудуться вони в Рахові, кілометрів за 100 від нас, приїхав туди і попросився вийти на трасу як любитель, не за команду, а сам. Мене пустили — i я переміг! На швидкісному спуску випередив майстра спорту міжнародного класу Йосипа Тура. Пам’ятаю, він аж за голову схопився. А потім підізвав мене до себе, розпитав, хто я і звідки. Він і став моїм першим тренером. У 18 років я вже був членом збірної України з гірськолижного спорту.

— І разом з тим займалися альпінізмом?

— Всі вершини в Карпатах я обійшов самостійно. А в неповних 18 років подався на Ельбрус. На приюті №11 познайомився з групою альпіністів, умовив їх взяти мене із собою на вершину. Пообіцяв, що не підведу, і не підвів. З того часу їздив з ними і на Памір, і на Тянь-Шань...

— Як ви стали офіцером?

— Після школи я закінчив ПТУ за фахом «електромеханіка», попрацював на лісопункті, в геологорозвідувальній експедиції. Далі відслужив строкову на Новій Землі, деякий час працював інструктором на турбазі, після чого поступив до Львівського університету імені Івана Франка. Продовжував займатися спортом. Був тоді в збірній України, та в дублюючому складі збірної Радянського Союзу. В університеті закінчив військову кафедру, отримав звання лейтенанта запасу. А через рік після випуску мені запропонували служити в кадрах Збройних сил і призвали в спортивну роту СКА Прикарпатського військового округу. Мене включили до складу збірної команди Збройних сил, і я виступав за армійців на всіх змаганнях, був чемпіоном Збройних сил. Зберігаю повний чемодан спортивних медалей. Однією з найпам’ятніших подій мого спортивного життя стала участь у міжнародній експедиції на найвищу гору Землі Еверест...

«НЕ ЗДАВАТИСЯ!!!»

— Юрію Івановичу, розумію, що вам важко пригадувати трагічний випадок, який стався з вами... Скільки років вам тоді було?

— Я народився у 1938-му, а це сталося 1972-го. Отже, 34.

— Ви були керівником групи військових альпіністів, що здійснювала сходження на вершину, і, як належить, йшли замикаючим?

— Це було на Камчатці. Гора п’ятитисячник називалася Толбачинський. Основу групи складали курсанти Львівського військового училища. Керівник групи взагалі йде там, де він найбільше потрібен. Може першим йти, набивати крюччя. Буває, що йде замикаючим, як я того разу... Отже, коли ми йшли, курсант Василь Козак зірвався. Добре, що мені вдалося його зупинити. Але він передав мені енергію свого падіння, і я полетів у льодовикову ущелину. Коли падав, очевидно, за щось зачепився, і мене розвернуло на 90 градусів. Група шукала мене не там, де я був. Знайшли аж через 7 з половиною годин. Із відмороженими ногами. У госпіталі імені Бурденка в Москві лікарі мене пожаліли, відрізали тільки стопи, думали, цим обійдеться. Але вже у Львові довелося різати вище... Коли культі зажили, я став на протези, а потім були нові ампутації і нові протези. Взагалі операцій було 18, остання — 1996 року. Я б і зараз міг ходити на протезах, але лікарі заперечують. Кажуть, що це великий ризик. Якщо протезом натреться ранка, вона не загоїться. І тоді знову доведеться різати.

— Скажіть, будь ласка, що вам допомогло подолати такі випробування?

— Напевне, характер. Я твердо переконаний в тому, що не можна здаватися ні за яких умов. Безперечно, допомогли добрі люди, які мене оточували: лікарі, медсестри. Велику підтримку надав тодішній командувач ПрикВО Валентин Іванович Варенников, який допоміг і в лікуванні, і в тому, щоб я залишився в армії. Я був заступником начальника відділу туризму ПрикВО.

ЗА ПРАВА ІНВАЛІДІВ

— Ви організували Львівську обласну асоціацію інвалідів «з нуля»? Перед тим були подібні об’єднання?

— Були лише товариства сліпих і глухих, які мають багаторічну історію. Інших не було. У 1988 році, ще працюючи у ПрикВО, я започаткував обласну федерацію фізкультури і спорту серед інвалідів. Відкрилися секції стрільби з лука, плавання, пауерліфтингу. Наші лучники вибороли «бронзу» на паралімпійських іграх. 1989 го була створена Асоціація інвалідів Львівщини. У 1991 році ми почали випускати всеукраїнський часопис для інвалідів «Благовіст», який з того часу не пропустив жодного номера, має передплату по всіх куточках України.

— Чим займається асоціація?

— Асоціація є громадською організацією. На жаль, у нас поки що така держава, що доводиться боротися за свої права. От ми й воюємо за права інвалідів. А ще, хоч нас і позбавили законодавчої ініціативи, розробляємо законодавчі акти щодо інвалідів, проштовхуємо їх через депутатів, Кабмін. Організації інвалідів є в кожному районі Львівщини, у містах обласного підпорядкування. Ми — могутня сила. Заступник голови асоціації є радником губернатора, головою координаційної ради області з проблем інвалідів. Маємо сильні юридичний, економічний та організаційний відділи. Сьогодні на Львівщині налічується 142 тисячі інвалідів. На обліку в районних організаціях нашої асоціації перебуває 78 тисяч із них. Кожного дня до нас приходять люди зі своїми проблемами. Для багатьох з них асоціація є останньою надією.

«ПИШУ, БО РВЕТЬСЯ»

— Юрію Івановичу, як ви розпочали писати літературні твори?

— У дитинстві я багато читав. Коли ж став спортсменом і ходив по горах або був на зборах, писав щоденники для себе. Ще непогано фотографував. Мої матеріали про змагання, гірські сходження публікувала газета Міністерства оборони СРСР «Червона зірка». В редакції у мене було багато друзів, які й порекомендували спробувати себе в літературі. У 1982 році у видавництві «Червоної зірки» 100-тисячним накладом вийшла моя перша книжка «Переможені вершини». В основу я поклав реальні факти із життя, до яких додав художні образи... Друга книжка «Срібні лижі» вийшла у тому ж видавництві 1984-го року тиражем у 75 тисяч. А у 1985-му побачила світ книжка «Не падай духом!». На її написання наштовхнула життєва історія. В госпіталі я лежав у одній палаті з 32-річним майором на ім’я Валерій. Він був із Чернівців. На відміну від мене, йому ампутували одну ногу, зробили дуже вдалий протез, до якого треба було лише призвичаїтися, бо він, ясна річ, тисне, з ним попервах незручно. А Валерій розізлився, жбурнув протез під ліжко і «сів на склянку». Згодом він виписався, поїхав додому, а через два роки я дізнався, що він помер. Це мене надзвичайно вразило. Чоловік був загалом здоровий, йому б іще жити й жити. А він здався на милість чарки. Я поклав цю історію в основу книжки...

— Минулого року у вас вийшли одразу три книжки. Про що вони?

— У цих книжках зібрано те, що писалося протягом років. «Маю честь» — оповідання на військову тематику. «Дідова копиця» — про життя простих людей та політична сатира. «Оголений нерв» — вірші, більшість яких присвячена інвалідам. Зараз готуються до друку сьома книжка «Збиранка» та альбом фотографій, багато з яких свого часу публікувалися в газетах... У мене немає творчих планів. Не розумію, як можна писати заплановану кількість сторінок у день. Я пишу те, що рветься з душі...

***

«Інвалід — Твоя Високість» — так шанобливо називає Юрій Іванович в одному із своїх віршів людей, яких доля обмежила у фізичних можливостях, але які не здаються перед бідою самі та ще й творять добро для інших. Так чинить і він сам, продовжуючи долати життєві вершини і подаючи приклад усім нам.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати