Богдан Пранничук: «Закарпаття ще не можна назвати туристичним краєм»

Навіть більше, до нас, як і до західної сусідки, також звернені зацікавлені погляди туристів, які прагнуть отримати літню або зимову порцію релаксу подалі від міської цивілізації. Ось правда, на відміну від Швейцарії, наше сонячне Закарпаття ще, виявляється, не настільки є готовим прийняти усіх бажаючих гарно відпочити на лоні гірської природи. Точніше, у нас ще трохи кульгає туристичний сервіс. Отож, як розвивається туризм у нашому краї сьогодні, «НЕДІЛЯ» поцікавилася у голови обласного центру Спілки сприяння розвитку сільського зеленого туризму Богдана Пранничука.

- Треба визнати, що природа гарно попрацювала над створенням закарпатського краю: у нас теплий м’який клімат, мальовничі гірські краєвиди. Тоді що, на Вашу думку, Богдане Дмитровичу, заважає повноцінно розвиватися туризму, у першу чергу сільському, у нашій області?

- Не можна казати, що він не розвивається. Порівняно з попередніми роками ми вже багато чого зробили у цьому напрямі. Але на шляху активістів зазвичай з’являються якісь перешкоди у вигляді нестачі коштів на фінансування тієї чи іншої програми, недосконалості чинного законодавства. Я ось був торік на навчанні за американською програмою «Громадянське суспільство, стан і розвиток туризму», що фінансується тамтешнім урядом, тож сьогодні не в силі правильно відповісти на запитання, як порівняти туризм американський і наш, оскільки порівнювати непорівнювані речі неможливо. Американці набагато пішли вперед. Просто у цій країні все чітко працює: державна машина, законодавство, приватний бізнес. Є встановлені один раз правила, за якими суспільство має жити. А що у нас? Тут треба лишень пильнувати за динамічністю нашого законодавства. Так швидко усе змінюється – не встиг вичитати, вивчити, а виявляється, потрібно було ці зміни вже застосувати. Така неоперативність потім людям обходиться чималим штрафом. Ось і відмовляється багато хто від туристичного бізнесу.

- Чому сталося так, що Ви, у минулому працівник органів внутрішніх справ, вирішили з виходом на пенсію пов’язати свою долю з туризмом, а не з правоохоронною діяльністю, як багато Ваших колег?

- Ще зовсім молодим хлопцем, до служби у Збройних Силах я мріяв, що займатимуся туризмом. Однак у ті далекі роки в нашому краї він не набув такого розвитку, як сьогодні. І можливостей таких також не було. Зрештою, коли я починав працювати у цій галузі, про зелений туризм ще й не всі чули. А з етнічних фольклорних заходів проводився хіба що фестиваль «Гуцульська бринза». Це вже пізніше у Мукачеві почали організовувати свято молодого вина, на Берегівщині фестиваль гентешів, тобто різників, та інші.

- А з чого починали Ви?

- Мабуть, із наміру заснувати новий етнофестиваль, котрий би привабив до Закарпаття багатьох туристів не лише з інших регіонів України, а й із зарубіжжя. Тому я зібрав певним чином зацікавлених осіб: місцевих депутатів, активістів, приватних підприємців. Переговорив з ними, довідався для початку, чи потрібне таке свято і подібні заходи. Це був 2004 рік. Я смію думати, що тільки з цього періоду фестивальний рух почав набирати обертів. Однак я прагнув створити не примітивне сільське дійство, а грандіозне свято, на якому відвідувачі будуть не лише їсти і пити. У першу чергу мені хотілося, аби в гостей цього фестивалю залишилися гарні враження про наш край як цікаве місце в плані своєї етнічної унікальності, аби вони могли отримати щось на згадку. Тому я і телескоп позичив в університеті, щоб на зорі та гори дивитися, і пам’ятні стрічечки з емблемами свята замовив, і ляльки-символи. Зрозуміло, що не обійшлося без виступів різних танцювальних та співочих колективів області. Але перед тим я побував у Польщі, цікавився у тамтешнього активіста сільського туризму Романа Глап’яка, до речі, також колишнього поліцейського, як у них такі дійства відбуваються. Тому поїхав у Подкарпатське воєводство. Там щороку проходить «Свєнто хлєба» (тобто «Свято хліба»).

- Як і де Ви познайомилися з цим польським колегою?

- На семінарі, де реалізовувався один невеликий проект. Ми з Романом відразу знайшли спільні теми для розмов, заприятелювали, і він згодом запросив мене до себе в гості подивитися, як там проводиться подібне свято. Я зрозумів, що це доступно і під силу кожному. У сільській хаті приймали гостей, на обійсті була встановлена піч. Студенти-практиканти і професійний пекар протягом всього дня пекли хліб, мастили його свинячим жиром (смальцем) і разом з квашеним огірком давали гостям куштувати. Ось, власне, і вся атракція, на якій базувався фестиваль. Тоді я собі подумав: чому не провести подібний захід на Закарпатті. Та ще й присвятити його одному з основних продуктів, який вживають у нашій місцевості, – картоплі (по-рахівськи «ріпа»). Без картоплі у горах не виживеш, адже пшениця у нас не родить. А «ріпа» – це другий хліб. Логічно, якщо є свято бринзи, чому б не бути і святу ріпи. Так з’явилася назва майбутнього фестивалю.

- Чи було достатньо для проведення фестивалю тільки підтримки місцевого активу і спонсорів?

- На перших порах так, а далі нам надало допомогу тодішнє Міністерство молоді і спорту. На жаль, сьогодні з боку державних інституцій не приділяється належна увага розвитку сільського зеленого туризму. Але навіть побіжний аналіз підказує: у нас, де 80 відсотків території – сільська місцевість, саме зелений туризм сприятиме появі робочих місць на селі, допоможе зупинити депресивні процеси, котрі, на жаль, нині все більше тут мають місце, збереже традиції, обряди, загалом народну автентичну культуру. Досвід переконує: будь-який містянин із задоволенням відвідує таке свято. І це є перспектива для нашої області. До речі, я ще й з недавніх пір представляю на Закарпатті Швейцарський експертний корпус, члени якого, – а це в основному волонтери, – також зауважують, що наш край має усі шанси і можливості для розвитку зеленого туризму.

- Що це за організація – Швейцарський експертний корпус?

- До складу цього корпусу входять люди, які понад 30-40 років пропрацювали у галузі туризму. Представники цієї організації приїжджають у різні держави, безкоштовно моніторять ситуацію у багатьох галузях, найчастіше туризму, з’ясовують стан справ на конкретних об’єктах, як менеджмент працює, чи діє реклама. Переважно всі роблять один висновок: сфера обслуговування у нас дуже погано налагоджена. Я вам скажу сакраментальну фразу, котра, очевидно, не сподобається комусь із функціонерів, яким належить щось робити в цьому напрямі: Закарпаття ще не можна назвати туристичним. На сьогодні наша область – туристично-приваблива. А для того, щоб повноцінно назвати її туристичною, ще багато чого потрібно зробити.

- Чи є якісь напрацювання у цьому напрямі з боку очолюваної вами Спілки?

- У мене є розроблена програма дій, яку я планую днями опублікувати чи обнародувати. Тут містяться мої міркування з приводу того, що потрібно зробити мінімально, аби Закарпаття розвивалося як туристичне. Я вам скажу, що фестивалі – дуже цікава річ. Але якщо таке свято півтори-дві години не розпочинають тільки через те, що чекають приїзду високопоставленого місцевого або столичного чиновника, якщо воно зводиться до того, аби наїстися-напитися, то гріш ціна йому. Це неправильно. І моя мрія, я хочу на цьому наголосити, – зробити потужний карпатський єврорегіональний етнофестиваль, де об’єдналися б, по-перше, Карпати. Маю на увазі жителі українських, польських, румунських, угорських, словацьких Карпат. І тривало б це свято не один день чи два, а не менше тижня, як це відбувається у багатьох європейських державах. На такому фестивалі звучала б різна поліетнічна музика, виступали б народні колективи, були представлені різні виробництва і не лише народний промисел. Для цього важливо вибрати правильне зручне місце, адже досвід показує, що успіх фестивалю багато в чому залежить саме від правильно обраного місця його проведення, аби можна було дістатися будь-яким ходом: і пішки, і кіньми, і на велосипеді. Правда, аби задум вдалося реалізувати, необхідна підтримка громадських організацій, влади, місцевого активу. А головне, щоб наші люди нарешті усвідомили: розвиток зеленого туризму не лише допоможе позитивно репрезентувати Закарпаття, а у першу чергу сприятиме поліпшенню добробуту нашого краю, оскільки таким чином розвиватиметься його інфраструктура.

- Тож бажаю Вам успіхів у цій справі і дякую за розмову.