"Карпатівець" Кополовець розповів про "кухню" "Говерли" і рідне Закарпаття

Пропонуємо увазі читачів Закарпаття онлайн уривки з цього інтерв'ю.

- Не вмію брехати і бути нещирим, - каже Михайло на початку нашої розмови. – Через це часто страждаю, але змінити себе не можу. 

- У 29 років ви – найстарший футболіст команди. Мабуть, незвично? 

- Ви праві. Якось спонтанно вийшло, що пішли Самсон Ґодвін, Тарас Петрівський і в один з днів мені кажуть: «Мішо, ти знаєш, що ти в команді найстарший?» Чесно – здивувався. Але на тренуваннях, під час ігор «стариком» себе не відчуваю. Сил вистачає і збираюся грати ще довго. Якщо, звісно, Бог дасть здоров’я. Наразі на 29 себе взагалі не почуваю. Принаймні, навантаження переношу так само легко, як в юності. Може, колись період втоми настане, але поки відчуття такі ж, як в 23 роки. Зрештою, то ж не дивно, бо один футболіст розкривається у 20, а інший впевненість у власних силах відчуває ближче до 30-ти. На мій погляд, саме в такому віці приходить футбольна солідність. Тому, думаю, що найкращі мої матчі ще попереду.

- Не відчуваючи себе «стариком» у «Карпатах», ви, смію припустити, відчули, що таке «дідівщина», починаючи кар’єру в «Закарпатті». Там було чимало авторитетних людей у віці… 

- В Ужгороді отримав дуже серйозну школу бодай тому, що там майже щокола змінювалася практично вся команда. Плинність кадрів була дуже високою. Коли був ще зовсім юним, у «Закарпаття» приїздило багато футболістів з «Динамо». Там було в кого повчитися – Калитвинцев, Саша Радченко, Красноперов. Дружні стосунки зберіг з братами Михайлом і Володимиром Маковськими. Вони, звісно, з футболом вже зав’язали. Тоді ж до всіх цих хлопців ставився з великою повагою і намагався щось переймати. Нині вже є досвідченим для молодих карпатівців. 

Проте часи дідівщини вже минули. В «Закарпатті» таке явище трохи було. Там були такі футболісти, як Мирослав Бундаш, Олександр Когутич. Вони ці стариківські традиції ще тримали. Приміром, могли за чимось когось з пацанів відправити. З їм потрібних речей, але не за пивом, бо Саша Когутич за станом здоров’я взагалі ніколи алкоголю не вживав. Ці хлопці могли звертатися до юнаків в наказному тоні. Жартували теж, але частіше з Васею Кобіним, якого старики допускали в свою компанію, скажімо, пограти в карти. Я з «дідами» спілкувався мало. 

- Такі люди, як Калитвинцев чи Леоненко, з якими ви теж пересікалися в Ужгороді, вели себе якось по-особливому? 

- Я вже вам казав, що на мене дуже сильне враження як з футбольної, так і з людської точок зору склали брати Маковські. Те саме можу сказати про ще одного київського футболіста Сергія Богатирьова (до слова, навіть не знаю, де він зараз і чим займається). А Юрій Миколайович (Калитвинцев – авт.) для мене взагалі був одкровенням і як людина, і як тренер. Мене тоді кілька разів підключали до тренувань першої команди, то дивувався майже всьому. Наші, закарпатські тренери так спілкуватися з футболістами не вміли. 

У Калитвинцева з гравцями відчувається контакт. Він спілкується з футболістами, наче з друзями. Цього бар’єру, коли ти дивишся на тренера, як на Бога, у Юрія Миколайовича немає. На Калитвинцева дивилися, як на друга, який при потребі тобі підкаже, завжди до тебе підійде. Десять років тому такі речі ще були дикістю. Коли з’являвся тренер, у футболістів починалася паніка. Острах наводили всі ці збори, важкі тренування. Нині тренер спілкується з футболістами, як рівний з рівним. За кордоном ось гравець з наставником можуть без проблем разом попити кави. І то дуже добре, коли між футболістом і тренером налагоджений контакт. В принципі, у нас в «Карпатах» з Костовим теж контакт є. Тренер нам завжди каже: «Маєте якісь питання – підходьте, допоможу». Костов бачить у нас людей. Тренера ж не треба боятися – треба поважати. Зрештою, нині до таких речей ми вже встигли звикнути, а коли працювали з Калитвинцевим, це було приємним шоком. 

- Також у «Закарпатті» ви пограли поряд з легендою «Карпат» Олександром Чижевським… 

- Від Саші випромінювалися спокій і впевненість. Я, будучи молодим футболістом, дуже перед іграми хвилювався. І дивувався, як же Чижевському вдається бути таким незворушним. Дуже радий, що мені випала честь пограти поряд з такою людиною. 

- В Ужгороді ви постійно виступали в тому ж амплуа, що й зараз? 

- Практично. Михайло Іваниця, який мене забрав у великий футбол у дубль «Закарпаття» від першого тренера Олександра Філіпа, знайшов мені місце зліва в півобороні. Для мене то була дуже гарна школа, адже після того, як перша команда вилетіла з вищої ліги, більшість дублерів перевели до першолігового колективу. Ми там під керівництвом Петра Кушлика гарно обкаталися. Після тих півтора року в першій лізі мене й помітили у «Карпатах». 

- Відразу погодилися на цей перехід? 

- Там вийшла не дуже приємна ситуація. З «Закарпаття» я йшов погано. Ужгородці не хотіли мене відпускати, пропонуючи підписувати смішний, як на той час, контракт. Я не погодився зорема тому, що мав проблеми зі здоров’ям (у мене лопнув меніск) і мусив лягати в Києві на операцію в доктора Лінька. Тодішнє керівництво «Закарпаття» цих витрат мені не оплатило, через що змушений був піти на конфлікт. «Карпати» погодилися оплатити мені операцію, хоча контракту з ними ще не підписав. Крім того, львів’яни згодилися сплатити якусь суму «Закарпаттю», оскільки угода в мене закінчувалася через півроку. 

Тоді, хоч мав ще варіант з «Чорноморцем», зрозумів, що раз до мене люди так поставилися, то перейду саме у «Карпати». Розумієте, в Одесі хотіли, щоб я приїхав, щоб вони на мене подивилися. Я ж хотів контракт відразу. Зрештою, минуло півроку і я справді опинився у Львові. В цей період також виграв у керівництва «Закарпаття» два суди, довівши, що мені мали і операцію оплатити, і потім несправедливо не дали нагоди відновлюватися. Це був важкий період у моєму житті. 

Зрештою, думаю, такі моменти виникають у житті кожного футболіста. Я пишаюся тим, що пройшов усі сходинки футболу. Пограв і на район, і на область, і в другій лізі, і в першій, і в дублі. То зараз юні футболісти мають змогу потрапити відразу після закінчення школи в дубль «Карпат». А такі хлопці, як Тарас Завійський у 18 років вже дебютували у «вишці». Мені здається, у тих нижчих лігах, серед аматорів, коли відчуєш всі ці купинні поля з глиною, болотом і тирсою, й характер загартовується, і фундамент майстерності закладається. Ви ж не знаєте, що то за поля на Закарпатті, приміром, в Мукачеві? Я через все це пройшов, тому зараз не відчуваю боязні перед жодним суперником. 

- Не дарма кажуть, що проти дядьків у першостях району чи області грати страшніше, ніж проти зрілих майстрів… 

- Згоден. Там люди біжать, б’ються за ті 100 чи 200 гривень з надзвичайним завзяттям. Футболу там мало, по ногах луплять дуже сильно. Якщо залишишся там цілим і уникнеш переломів, то вже можеш вважати себе щасливчиком. Зрештою, я вже в той час був надзвичайно швидким. Щоб дати по ногах, мене спершу ще треба було впіймати. Але тим не менш, це моральне навантаження, бо боїшся грати, щоб тебе сильно не вдарили. Там ніхто ні з ким не панькається. 

То зараз у чемпіонатах області грає чимало хороших футболістів, які встигли пограти у вищій і першій лігах. В ті часи, коли на такому рівні грав я, було складніше. Команди ще грали під керівництвом старого гарту тренерів, у яких вся установка зводилася до «давай, боротьба!» Зараз футбол пішов вгору і колишньої агресії нема вже й у чемпіонатах області. Раніше окремі люди виходили з одним завданням – бити по ногах і поламати. Мене це лякало, бо хотів пограти на серйозному рівні і боявся, що якийсь діяч заїде по ногах і на всіх моїх мріях поставить хрест. Кілька моїх друзів після такого з футболом закінчили. 

- Михайле, ваша швидкість – то від природи? 

- Мабуть, що так. Я ж маленький, в’юнкий. Звісно, в тренувальному режимі, в тренажерці швидкісні характеристики розвиваєш, але без даних трудитися марно. Хоча варто два дні, не кажучи вже про тиждень, не потренуватися, як ривок, стартова швидкість втрачаються миттєво. В тонусі мусиш триматися постійно. Але не дай мені такого здоров’я батьки, так бігати не зміг би. 

- Хто ваші батьки? 

- Вони не займалися спортом. Може, мама трохи бігала на лижах. То мій дідо був людиною спортивною – дуже високий, понад 180 см зросту, але спортом він не займався. То були воєнні роки, тому лише господарство доглядав. Мабуть, своє здоров’я я запозичив якраз по дідовій лінії. Правда, він високий, а я ось маленький. Навіть батьки дивуються, як то в мене так вийшло у спорті.Зрештою, якраз тому, що маленький, що маю низький центр тяжіння, можу вигравати у швидкості в оборонців, які у нас, зазвичай, високі. Маленькі футболісти – всі, переважно, шустрі. 

- Богдан Грещак, який грав крайнього нападника у «Карпатах» 60-х, біг 30 метрів за 3,7 секунди… 

- Навіть не готовий сказати вам, який результат у мене, бо на час не бігав давно. Але в 3,7 секунди, мабуть, не вклався б. Втім, нині ж футбол трохи змінився. В ті часи крайки мали бігти реактивно, зараз же на цій позиції теж треба грати комбінаційно. Пригадую, в «Арсеналі» в другій половині 2000-х грав такий хлопчина Сандлі Біто. Він так біг, що ніхто з ним у всій українській вищій лізі зрівнятися не міг. Та й що з того? Два роки, здається, пограв і нікому був не потрібен, жодного серйозного запрошення не отримав. У «Закарпатті», до речі, якийсь час був, але й там не закріпився. Бо людина тільки бігла. Нічого іншого він не вмів. Якоїсь особливої майстерності в Біто не було. Зрештою, я теж не кажу, що в мене Бог знає яка майстерність. Але маю бажання. Нині в Україні 80 відсотків футболістів грають за рахунок бажання, бійцівських якостей і компенсують ними нехватку техніки. Просто у нас такий чемпіонат, де акцент робиться на силову боротьбу. 

- Михайле, ви корінний ужгородець? 

- Я народився на Міжгірщині, в селі Пилипець. Правда, все своє свідоме життя провів в Ужгороді. Оскільки мої рідні дідо і бабусі повмирали ще до мого народження, в Пилипці у мене залишилися хіба що родичі, яких при нагоді навідуємо. Село, звісно, дуже мальовниче, там прекрасна природа, вже побудували лижну базу. Кажуть, що там планують створити другий комплекс на кшталт Буковель. Земля там зараз дуже дорога – сотка коштує порядка 20-30 тисяч доларів. А років 15 назад в Пилипці все було запущено, ледь не ведмеді з вовками ходили. Нині в селі мене всі люблять, дивляться матчі «Карпат», вболівають за мене. 

- У гори звідти не ходите? 

- Якби був час, то ходив би. А так відпустку витрачаю, щоб поїхати на море. 

- Під час кубкового матчу з «Шахтарем» камера вихопила вас в обнімку з Василем Кобіним. Ви настільки дружні? 

- Ми з Васею дуже сильно дружимо. Як не як, стільки років разом грали спершу в «Закарпатті», потім в «Карпатах». В Ужгороді були дуже нелегкі часи, перенести які допомгла якраз наша згуртованість. То влада поміняється, то проблеми в губернатора – а страждає команда. Всі ці труднощі нас сильно здружили. До того ж, враховуючи ще ті часи, коли ми з Кобіним разом виступали за збірну Закарпатської області, виходить, разом грали впродовж десяти років. Я Васю дуже люблю і поважаю. Він мій близький друг. 

- Василь перейшов до «Шахтаря». Ви ж виступаєте за «Карпати» з 2007-го і підписали контракт ще на чотири роки. Виходить, у Львові Кополовець вже став своїм. Згодні з колишніми некорінними львів’янами, які виступали за команду і прижилися в місті Лева, що вкорінитися тут дуже непросто? 

- Абсолютно згоден. Але ви не забувайте, звідки я. Якби я приїхав з Одеси чи Донецька, то мені було б важко. В принципі, атмосфера для мене була звичною, хоча й у «Карпатах», коли я туди прийшов, теж проблем вистачало. Але в «Закарпатті» я вже щось схоже пережив і до таких труднощів був готовий. Люди мене прийняли добре, побачили, що я скромна, нормальна людина і нічого з себе не ліплю. Всього, чого добився, досяг завядки праці. Мабуть, тому мене у Львові поважають і люблять. І я цим пишаюся. Хоча згоден, що і команда тут специфічна, і вболівальники дуже серйозні, вимагають від команди багато. Це й добре, бо постійно перебуваєш в тонусі і не розслабляєшся. Дасиш слабинку – вболівальники відразу спитають, «чому?» Я до цього був готовий. Зараз, коли приїжджаю додому в Ужгород, розумію, що для мене це місто маленьке. Коли їду до Києва, то бачу, що можливостей тут ще більше, ніж у Львові. Але столиця для мене вже завелика, а Львів – саме те, що мені потрібно.

- Взагалі, футболісти в нашій країні вважаються людьми статусними, а людяність вдається зберегти одиницям. Ви – з їх числа, і то не лише моя думка. 

- Все це – завдяки моїм батькам. Навіть, коли мені іноді трошки виростали крильця, мама завжди своєчасно їх обрізувала. «Мішо, веди себе нормально», - казала. Зрештою, навіть, коли я підіймав крила, цього ніхто, окрім моїх близьких, не помічав. То я хіба що вдома міг трішки пір’ячком порухати, мовляв, я такий футболіст, приїхав зі Львова. Скажімо, таке було після матчу з «Боруссією». Хочеш-не хочеш, але в підсвідомості розумієш, що ти на виду, що тобою цікавляться, хтось телефонує, хтось пише. Але загалом завжди намагаюся бути самим собою. Думаю, показово, що ніхто з ужгородських друзів жодного разу, побачивши мене по телевізору, не сказав мені, мовляв, Мішо, ти себе не так ведеш. І для мене це важливо. Хоча справді, я пишаюся тим, що я футболіст і що Бог дав мені можливість пограти у футбол на високому рівні. 

- Михайле, вас знають як людину глибоко віруючу… 

- Не скажу, що цілими днями сиджу в церкві чи ходжу по монастирях, але знаю, що Бог є і не один раз в цьому переконувався. Я віруюча людина, можу перехреститися, помолитися. Перед кожною грою, як раніше, до церкви вже не ходжу. То раніше у нас, у «Карпатах», була традиція ходити до церкви перед кожним матчем. Це було при Кононові. Нині такої традиції немає, кожен, коли відчуває потребу, молиться сам. Але та традиція була хороша.

- В житті ви така ж емоційна людина, як і на полі?

- Ви живете днем сьогоднішнім чи будуєте далекоглядні плани? 

- Я живу нинішнім днем, але маю плани на завтра. Футбольних планів розказувати не буду. Стосовно планів життєвих, то хочу вже створити сім’ю, відчуваю, що вже до цього дозрів. Думаю, досі ще не зустрів тої, з ким би хотів провести своє життя. Але прийшов час, коли про це варто задуматися. Наразі ж моя сім’я – це батьки, рідний брат. Відчуваю, що в мені з’явилося тепло, яке вартувало дарувати дітям. Дивлюся на братову сім’ю і розумію, що мені не вистачає чогось такого самого. 

- У неспортивному житті ви мрієте про затишок чи про стрімкість? 

- Про щось середнє. Постійний спокій – теж погано. Коли закінчу з футболом, хочу подивитися світ, трохи помандрувати. Спокійно, без суєти. А то, коли ми літали в Париж, Ейфелеву вежу бачив за три кілометри, з вікна готелю. Чи були в Севільї, Рейк’явіку, Ірландії, там такі красиві місця, але ми їх майже не бачили. Хочеться приїхати, пофотографуватися, дотулитися руками. Знову ж– хочеться емоцій, вражень!