Ласло Мадяр: “Я щасливий, що живу й займаюся улюбленою справою”

Біографічна довідка

Ласло Ладиславович Мадяр народився 8 липня 1955 року у місті Чоп на Закарпатті. Навчався у Чопській середній школі № 1. У 1981 році закінчив Ужгородське училище прикладного мистецтва, де навчався на відділі “художня обробка металу”. Викладачі з фаху – Василь Петрецький, Агнеса Бачинська, Іван Дідик, Віктор Демидюк, Іван Маснюк. З 1993 – член Товариства угорських митців Закарпаття імені Імре Ревеса, а 2002 року очолив Товариство. У 2006 році став дійсним членом Угорської академії мистецтв. Нагороджений Золотим хрестом “За заслуги” Угорської Республіки. Працює в галузі декоративного та образотворчого мистецтва. Учасник художніх виставок, пленерів та симпозиумів як в Україні, так і за кордоном.

– У 1981 році Ти закінчив Ужгородське училище прикладного мистецтва. Тобі вже було 26 років. Чим ти займався до вступу?

– Закінчивши школу, вирішив вступити до Львівського політехнічного інституту на факультет архітектури. Але спроба була невдала. Далі – служба в армії. Відслуживши, влаштувався на роботу в сувенірний цех колгоспу “Дружба народів” у селі Струмківка Ужгородського району. Це були 70-ті роки. Тоді багато підприємств області спеціалізувалося на сувенірній продукції. Вирізав я з дерева орлів, ведмедиків та іншу живність, і мріяв –  готувався до вступу в інститут. Але на заваді стало кохання  – я вже був у його полоні. Молодість взяла своє. Тому вирішив вступати до училища в Ужгороді, щоб кохана була поруч. Я вже мав певний досвід роботи як різьбяр. До того ж до вступних екзаменів мене готував Петро Берцик, який працював зі мною і мав художню освіту. Тому я успішно склав іспити і був зарахований одразу на другий курс училища. Навчаючись на третьому курсі, я вже працював художником-оформлювачем в Ужгородському райкомунгосподарстві. У той час я уже був одружений і ми вже мали дитину. Потрібно було утримувати сім’ю. Закінчивши училище, ще кілька  років працював на тому підприємстві.

– Як роки горбачовської  “перебудови” вплинули на Твою долю?

– Опосередковано й безпоседньо – адже тріщала по швах радянська система господарювання, змінювалася політична орієнтація влади, ідеологія, система цінностей. Країна котилася у прірву, насувалася серйозна економічна криза, закривалися заводи, фабрики та інші державні підприємста. Безробіття, інфляція... У 1986 році, коли Радянський Союз доживав свої останні дні, я влаштувався на Ужгородську швейну фабрику художником. За кілька років ми з дружиною, яка теж там працювала, отримали квартиру. Там я трудився десь шість років. Стало нецікаво, робота не приносила задоволення. Було бажання займатися живописом, пробувати себе в різних жанрах та мистецьких течіях. Хотілося творити, а часу й сил не вистачало. Звільнившись з фабрики, працював у вітражній майстерні художфонду з Володимиром Кузнєцовим, згодом познайомився з відомим майстром вітражу Ференцом Ерфаном та іншими митцями. У творчому плані я став вільнішим і незалежнішим. Десь на початку 90-х Лайош Товт, голова Товариства угорських митців Закарпаття ім. Імре Ревеса, запросив мене на пленер, що відбувся у Виноградівському районі. Там я познайомився з членами Товариства і мені запропонували приєднатися до них. Я написав заяву, але мене чекало розчарування: таємним голосуванням на зборах мою кандитатуру відхилили майже одноголосно – “За” був тільки один голос. Смішно й трохи сумно було чути від багатьох членів товариства, що вони голосували “за”. Прийняли мене у свій колектив через два роки, в 1993 році. Ось така цікава й повчальна історія...

– Розкажи, будь ласка, трохи про Товариство. Чому воно носить ім’я Імре Ревеса?

– Імре Ревес – знаний і шанований угорський художник ХІХ–ХХ століття. В Угорщині його вважають основоположником реалістичної школи живопису. Його життя і творчість тісно пов’язані із Закарпаттям. Він і похований у Виноградові, де жили його родичі. Ревес був учителем Адальберта Ерделі та Йосипа Бокшая, коли вони вчилися в Будапештській академії образотворчих мистецтв.

Засновником Товариства угорських митців Закарпаття і першим його головою був Лайош Товт. Товариство було створене в 1990 році й об’єднало як живописців, так і майстрів прикладного мистецтва, котрі працюють у різних жанрах та течіях мистецтва. Його членами були Ференц Семан, Ласло Коложварі, Петро Вереш, Марія Янкович та інші відомі нині митці, що відійшли вже у Вічність. Організація була створена з метою збереження та популяризаціїї угорської народної культури. Ми не забуваємо про це і в міру своїх можливостей і здібностей продовжуємо робити це донині. Відзначу, що мали фінансову підтримку від кількох фондів. Серед них “Рідна земля” і фонд ім. Іллєша Дюло. А ще, звичайно, готуємо програми для отримання європейських грантів, іноді виграємо. Раніше цим я займався, а тепер у Товарстві маємо досвідчену людину, що веде документацію, готує проекти на гранти, а головне, любить – цю роботу. Це Дєрдь Рішко. Зокрема минулого, 2012 року, ми виграли грант на проведення пленеру, що відбувся восени в селі Верхній Студений Міжгірського району. До слова, ми були там невперше. Дуже мальовнича місцевість, збереглася церква ХVІІІ століття, багато старих дерев’яних будиночків 40–50-х років, цілюще гірське повітря, смачна джерельна вода. І що найважливіше – прості гостинні люди. Ми поселились в будинку Василя Славця, який створив нам хороші умови для роботи. Плідно попрацювали тиждень, написавши десятки етюдів околиць Студеного та сіл, що неподалік. Були в Ізках, Пилипці, присілку Матачів... До слова, іноді в село Верхній Студений навідувалися й лауреати Національної премії ім. Т.Г.Шевченка Юрій Герц, Володимир Микита й інші митці краю та  України.

– Скільки митців взяли участь у пленері?

– Спочатку, з першого дня, нас було дванадцять. Потім ще приїхало кілька чоловік, а хтось повернувся додому. Так завжди буває, це природно. Цього разу в пленері взяли участь Янош Рейті, Аттіла Коприва, Іван Кліса, Нотіка Борецька-Грабар, Сергій Біба, Агота Вереш, Еріка Калитич та інші. Сподіваюся, що вони мали задоволення від участі в пленері.

– А скільки всього членів Товариства тепер?

– Нині в товаристві маємо 18 чоловік. Кістяк становлять відомі митці краю старшого покоління. Але, звичайно, є й молодь. Серед них студентка п’ятого курсу Будапештської академіїї мистецтв Агнеса Кулін і випускник цієї академії Ендре Гіді (молодший), а також випускниця Закарпатського художнього інституту Еріка Калитич.

– Ти етнічний угорець, уродженець Закарпаття, голова Товариства, репрезентуєш мистецтво угорських митців краю. На твою думку, чи є якісь жанрові та стильові відмінності між творами митців-українців Закарпаття і митців-угорців членів вашого Товариства?

– Звичайно, відмінності є. Можливо, вони непомітні на перший погляд, їх важко виокремити, але вони є. Вони апріорі повинні бути, адже мистецький твір – це плід духовних та фізичних зусиль людини, що накладає на нього певний відбиток. Усе залежить від культури людини, її світогляду, темпераменту. Погодься, що угорська культура має низку відмінностей від української, попри те, що наші культури протягом століть розвиваються у взаємозв’язках і взаємовпливах, починаючи з Х століття. В історії наших народів був такий період, коли угорська знать розмовляла слов’янською мовою, бо культурні й родинні зв’язки були дуже тісні і слов’янська культура домінувала. Дочка Ярослава Мудрого Анастасія була дружиною угорського короля Андраша. До слова, в місті Тіхонь, на березі Балатона в Угорщині, їм споруджено пам’тник, автором якого є Богдан Корж. Вважаю, що роботи угорських митців Закарпаття є результатом поєднання двох культур –  угорської та української, що робить їх творчість неповторною і оригінальною. Етнічні особливості угорського народу знаходять своє відображення у тематичних творах художників, і майже зовсім не помітні в пейзажах та натюрмортах. У роботах угорців відчувається гарячий темперамент кочівників, вихідців з Азії. У них багато експресії, емоційного напруження, динаміки.

– Бачив Твої завершені картини, спостерігав, як Ти працюєш на пленерах. Думаю, що ці особливості повною мірою притаманні Тобі. До якої мистецької течії Ти себе зараховуєш?

– Гадаю, що в різні періоди творчості у моїх роботах простежуються ті чи інші впливи. Я вважаю себе експресіоністом. Але, звичайно, це експресіонізм з певними ознаками імпресіонізму та інших мистецьких течій. І нічого дивного тут нема – працююючи, ніколи не обмежував себе якимось рамками. Деякі мої роботи більше імпресіоністичні, ніж експресіоністичні, що відповідає моєму настроєві, вродженому темпераменту.

– Аналізуючи твій життєвий шлях, помітив цікаву хронологію: чи не кожні шість років Ти змінював місце роботи. Чому? Що ти шукаєш?

– Шукаю себе. Річ у тому, що шість років роботи для мене – це той термін, протягом якого я пізнаю колектив, вливаюсь у нього, стаю його повноцінним членом, розкриваю себе в роботі як людина і працівник. Протягом цього періоду мені цікаво жити й працювати. Але приходить час, коли ти вже знаєш людей занадто добре, і не завжди тільки з позитивної сторони, можливо, починаєш більше розуміти, ніж інші, і тоді мені стає нудно працювати, робота не приносить задоволення. Тоді я розумію, що час настав, і треба вже йти далі... І я йду, бо не хочу працювати, коли мені нецікаво, коли мені розказують, що і як я маю робити. Думаю, що це правильно. Нині такий стиль життя – це норма, що нікого вже не дивує. Це потрібно для самореалізації. Людина повинна шукати себе. Думаю, що схожі цикли є у кожної людини. Просто у когось це двадцять чи десять років, а у мене – шість років.

– Так, життя – це пошук свого шляху. Ти вважаєш, що знайшов себе?

– Гадаю, так. Я задоволений тим, що став митцем, що мене сприймають і розуміють колеги художники. Я щасливий, що живу і роблю улюблену справу.

Теги: Ласло Мадяр, художник

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати