Інтерв'ю протоієрея Василя Ігната з поетом Василем Кузаном

– Минула епоха, епоха соціалізму, возвела поета у ранг «інженера людських душ», підняла його на висоту, якої справжній поет справді вартує, адже до його думки дослухаються, його слово виховує, руйнує стереотипи, формує свідомість і несе свободу. Але система вимагала від того самого поета, щоб він їй прислужував, щоб писав тільки у руслі єдиної "правильної" ідеології, щоб долучався до творення кумира, ідола із тогочасного вождя штучно створеного "совіцького" племені. Початок нового тисячоліття скинув поета з п’єдесталу, поставив його у ряд із усіма іншими, знецінив його роботу. Якщо ремонт водопроводу, каналізації, надання транспортних чи інших послуг коштує конкретних грошей, то слово нині не вартує нічого. Але у Біблії написано: «Спочатку було Слово і Слово було Бог». Не цінуючи Слово ми перестаємо цінувати Бога. Про це тепер ніхто не говорить і не хоче говорити, бо всі зайняті зароблянням грошей. Усіх грошей не заробиш, а душу і майбутнє втратити можна. Бо формування молодого покоління, яке є майбутнім нації, неможливе без Слова Божого, без слова творчого, свіжого, живого. Слова, яким володіє і яке несе до сердець поет, письменник, журналіст, учитель. Творчість і Творець – однокорінні слова. Про це треба пам’ятати завжди. І саме з цієї точки зору дивитися на роль поета у сучасному світі. Звичайно, пророками можуть бути одиниці, але то тільки час покаже і розставить крапки над «і». Роль поета ? творити у міру своїх здібностей і таланту. А доля кожного поета справді схожа на долю пророка. Часто його не розуміють і не сприймають, а пройдуть роки – скажуть: «А він таки був правим».

     Міфологія й бізнес кругом... 
     У небілому світі. 
     Сам я віршем зробився. 
     Болить мені лоскіт епох. 
     Не стакани вина, 
     А хрести – 
     Як в Новім Заповіті – 
     Ділить доля мені й моїм друзям – 
     На трьох. –

Ось так у своєму вірші відповів на це питання мій друг Ігор Павлюк. Його відповідь близька мені.

– У кожного є найулюбленіші постаті, які є для нас нашими ідеалами служіння Богу та народу і надихають нас на творчість та подвиг. А хто для Вас є ідеалом, можливо найулюбленішим поетом, чи іншою історичною постаттю, творчість якої надихає Вас творити та служить ідеалом у Вашому особистому житті.

– У нашій історії так багато героїв, які надихають на служіння народу та Богу, але їх намагаються заховати, дискредитувати, показати з гіршої сторони, спотворюють факти їхнього життя, перетворити на посміховисько, опудало чи ще щось гірше. Відсутність ідеологічної складової у політиці нашої держави дозволяє різним українофобам посідати високі крісла і руйнувати пам'ять нації, втручатися у надтонкі духовні сфери, від яких залежить майбутнє нації, держави, народу, кожного з нас. Степан Бандера, Симон Петлюра, Августин Волошин, Апостол Павло, Павло Тичина (рання творчість), Василь Стус… А ще мене надихають на творчість молоді незаангажовані українські поети, вільні від радянщини і всіляких комплексів. На мою думку, сучасна українська поезія є однією з найпотужніших у світі і заслуговує на те, щоб її перекладали і знали не тільки у нас.

– А в чому ви вбачаєте сенс життя, нашого земного буття?

– Кожен із нас відчуває, для чого прийшов на цю землю. Сенс нашого життя у тому, щоб оправдати своє призначення, щоб реалізувати ті можливості, які дано нам вищими силами, щоб не розчарувати ближніх і Бога. У Біблії написано, що якщо Бог засвітив тобі лампадку таланту, то гріх ховати її під лавицю. Кожен із нас має свій талант і наше завдання вдосконалюватися, рости, працювати у визначеному напрямку, щоб якомога повніше розкритися, наблизитися до досконалості, чи, хоча б, прагнути до цього. А ще ми мусимо любити і продовжувати рід людський – це найперше наше завдання. Бо написано: «Плодіться і розмножайтеся, і наповняйте землю». Я так думаю. Хоча, в питаннях подібного типу, а це вже філософія, ви більший спеціаліст.

– Які є найважливіші духовні цінності у житті людини? Про що, на Вашу думку, необхідно вести розмову з нашим сучасником? Чого бракує йому сьогодні? Ставлю це запитання особисто як священик. Бо і самому цікаво знати з боку інших на що необхідно звертати постійну увагу у своїй пастирській діяльності. Дійсно, які проблеми і виклики стоять сьогодні перед нашим сучасником? Можливо ці останні декілька питань і носять філософський характер, але майже чи не кожна людина у житті прагне знайти відповідь на них.

– Ми все життя шукаємо відповіді на ці питання і не завжди встигаємо знайти їх. Це вічні питання і людство шукає на них відповіді з часів сотворення світу. Найважливіші духовні цінності записані в десяти заповідях – тут ні додати, ні відняти нічого. Цінності не міняються, міняємося ми і обставини, у яких доводиться жити, міняється сила випробувань, які припадають на нашу долю. А про що варто говорити з сучасником? Саме про ці цінності. Я майже у кожному творі говорю про любов, справедливість, свободу особистості, свободу слова і вибору. Бог, коли створив Адама, то не створив йому ще і начальника, не обмежив його у можливостях пересуватися, на визначив кордонів і не сказав, що ти, Адаме, маєш бути членом саме цієї партії, бо вона захистить тебе і допоможе тобі у вирішенні всіх твоїх проблем. А проблем перед нами постає ой як багато. Особливо перед молодими людьми, які закінчують навчання в школі та інституті і не мають де працювати, не можуть придбати житло, не можуть вижити на ту зарплату, яку дає роботодавець. Щось не так у нашій державі, якщо наші сусіди із набагато гірших стартових умов зуміли обігнати нас і досягнути справді достойного європейського рівня життя, а ми топчемося на місці, плодимо олігархів і ходимо з протягнутою рукою випрошуючи чергових кредитів. З сучасником треба говорити про патріотизм і гордість за свою маленьку батьківщину, про бажання не втекти у іншу країну, а робити щось тут, міняти ситуацію, впливати на хід подій, удосконалювати суспільний устрій, творити громадянське суспільство, будувати своє життя на своїй землі.

– Ви, по праву, приналежите до когорти досвідчених молодіжних українських поетів сучасності. Це мій особистий погляд і багато хто із читачів це також поділяє. Багато уваги у своїй творчості Ви приділяєте молодій людині. Звичайно, чимало спокус виникає на шляху сучасної молодої людини. Часто пишете про наболіле. Яких духовних якостей не вистачає цій молодій людині сьогодні.

– Душа завжди залишається молодою! Саме тому я пишу порушую молодіжну тематику у своїй творчості. Хоча, коханню кожен вік підвладний. На шляху кожної людини виникають спокуси, просто молодь їм легше піддається. Найперша спокуса – жінка. Єва. Не яблуком спокусився Адам, а тією красою, що подала йому те яблуко. Хіба не одинакові спокуси постають перед нами щодня? Різниця в тому, що хтось піддається, а хтось має внутрішні переконання, принципи, які його стримують. Тут я кажу про буденні речі: з’їсти тістечко у піст, не втриматися і висловити гнів, вступити у суперечку, вихлюпнути негативні емоції.… Молодим людям важче, бо вони ще не сформовані, вони розгублені і дезорієнтовані нашими політиками, телебаченням, яке пропагує штучні цінності, яке нав’язує чужу культуру, іншомовні пісні, агресивні американські мультфільми, вчить миритися з несправедливістю і проходити повз жорстокість. Нашим дітям не вистачає того морального стрижня, того фундаменту, на якому будується національно свідома особистість – сутність людини моральної, розумної, мудрої, сильної і незалежної. Про все це є і у моїх творах.

– Поезія, як і інша творчість, носить виховний характер. Особливо велика її роль у становленні молодої людини, у її вихованні. Чимало уваги у своїй творчості ви приділяєте вічній темі – Любові. Звичайно, у нашій сучасній українській мові ми знаємо тільки одне слово "любов", яким висловлюємо масу абсолютно різних понять. Серед яких і любов до Бога, і почуття до коханої людини і дружня любов, і прихильність до якої-небудь речі… У грецькій мові існує аж 19 слів з назвою любов: любов-ерос, любов-агапе, любов-філія і т.д. (До речі, стародавні мови древніх народів були дуже точними. Зокрема, у стародавніх греків "слово" – мало 22 різновиди, "слава" – 12-13, "любов" – 19 і т. д.) Ви у поезії, в основному, відображаєте любов плотську, земну. І в меншій мірі ви говорите про високу християнську любов, яка служить родинному щастю та підносить людину до духовних висот. Християнство вперше відкрило світу істину, що "Бог є Любов". У християнстві – любов і жертовність – невіддільні поняття. У християнстві любов – є вищим духовним Даром Святого Духа, яка має вічну цінність. Що Ви скажете з цього приводу? Яка Ваша думка про роль жертовної любові у християнській сім’ї, родині?

– Кохати, голубити, пестити, леліяти, обожнювати, боготворити, божествити, полюбляти, плекати, голубити ––ось лише кілька синонімів слова «любити», що прийшли мені в голову одразу. Але правда в тому, що всі вони справді стосуються любові до своєї половинки, тобто – кохання. У свій час, а то було вже давненько, я створив собі імідж найеротичнішого поета України. Вірніше – створили мені такий імідж мої читачі, які виокремили саме лірику такого спрямування із усього, що я писав і підняли її на висоту. Наше тіло, так само як і нашу душу, створив Бог. Тому ми маємо любити однаково як душу, так і тіло, давати собі поживу і тілесну, і духовну. Задовольняти плотські потреби так само важливо для особистості, як і задовольняти духовні потреби. Бо у хворому тілі дуже рідко може бути здоровий дух. Отже, писати про тілесне не є гріхом, так само як і не є гріхом тілесна любов, бо без неї було би на світі і нас. Яким важливим для Творця є душа, таким важливим для нього є і наше тіло – творіння Боже, яке Він створив за образом і подобою Своєю. Тому, високою є не тільки християнська любов, не тільки любов жертвенна, а весь спектр любові, бо на моє глибоке переконання, справжня любов – це сукупність усіх тих 19 понять, які виокремлювали древні греки у понятті «любов». Коли любиш по справжньому, тоді прагнеш бути кращим, вдосконалюватися, рости у всіх відношеннях, у тому числі і у духовному. Як сказав Любомир Гузар: «Голодного чоловіка можна купити». Це означає, що голодного можна спокусити, звести на манівці, змусити робити те, що йому не подобається, що входить у протиріччя із його сумлінням, переконаннями і принципами. Щоб людина прагнула духовного розвитку вона мусить мати такі умови, щоб не думати про виживання, тобто, бути ситою. Піст – це інша справа. Це свідомий вибір, а не вимушена обставина. Отже, вищим духовним Даром Святого Духа, у моєму розумінні, є любов у всіх її проявах. А любов жертвенна – вищий прояв любові. Без неї стосунки в родині просто неможливі. Адже саме жертвенність змушує нас любити ближнього більше ніж самого себе, жертвувати своїми інтересами на благо не тільки своєї половини, але і всієї родини.

– Безперечна істина – жінка відіграє величезну роль у становленні особистості. А яку роль у Вашому житті та творчості займає Ваша дружина Тетяна Федорівна?

– Ми з нею народилися в один день – 25 лютого 1963 року. Живемо разом уже 28 років. І від того, що народилися одночасно, і від того, що живемо разом стільки літ, ми дуже схожі одне на одного. Вона творча особистість, пише музику, її пісні «Мамин вальс» та «А мені так треба небагато» стали відомими далеко за межами України. Найстрогішим критиком моєї творчості є вона, вона є саме тією людиною, яка мене спрямовує, вірніше спрямовує мою творчість у русло любові жертовної, духовної. Більшість своїх пісень вона написала на мої слова. Тетяна Федорівна каже, що я вмію пісенно висказати те, про що вона думає. Я маю складну вдачу і більшість часу пишу, працюю, проводжу за комп’ютером. Це її нервує, злить. Розумію, що їй важко зі мною, що вона мене терпить, терпить мою неувагу до себе, часто сердиться на мої еротичні вірші, але терпить. І за це я їй вдячний. А ще вдячний за дітей, яких ми виховали, сподіваюся добре виховали. У мене є вірші, присвячені дружині.

– Поява нової книги – визначна подія у житті поета. Кожна з них, немов дитина, народжується в муках, кожна є вистражданою поетом. Будь-ласка, поділіться власними думками з читачами та шанувальниками Вашої поезії, як народжувалися Ваші книги, яких Ви написали чимало?

– Чотирнадцять уже вийшло, дві ще у видавництвах. Найважче йшла до читача моя перша книга «Загублене мовчання». Нам випала доля жити у часи перемін, у часи зміни суспільних формацій. Саме це стало причиною того, що перша збірка із одного видавництва перебралася у інше, пройшла через ряд випробувань і з готового у 1989 році рукопису перетворилася на книгу тільки у 1996-му. І то з купою помилок, одруківок і не зовсім такою, про яку мріє кожен молодий і амбітний поет. Але… За умовами видання книга потрапила у всі країни світу, де є українська діаспора. Тому, я можу гордо сказати, що перша моя книга принесла мені всесвітню відомість. Саме із неї мої твори почали передруковувати різні альманахи, журнали, інші періодичні видання у Канаді, Австралії та інших країнах. Всі інші книги народжувалися більш менш спокійно, планово, з любові. А насправді, народжуються не книги, а вірші. Потім, коли їх назбирується певна кількість, починаєш думати над книгою. У мене є багато віршів, які ще не друкувалися. І не тому, що вони гірші, просто вони концептуально не підходили до тих збірок, які я готував на той час. Інша справа проза – вона пишеться одразу як книга. Маю на увазі велику прозу. А в найкоротші терміни вийшла моя найновіша книга «12:12:12». Вона готувалася 12 днів, друкувалася 12 днів і 12.12.12 о 12.12 була презентована читачам у Спілці письменників у обласному центрі.

– А які плани на майбутнє? Можливо, найближчим часом нам чекати появи нової книги? Що сьогодні лежить на Вашому письмову столі? Скажіть, по секрету, над чим працюєте сьогодні, презентації якої книги чекати нам найближчим часом?

– Найближчим часом, сподіваюся, будемо презентувати «Пірсинг» – книгу мініатюр, яка готується до друку в ужгородському видавництві «Мистецька лінія». Не знаю, правда, коли, бо я ще не розрахувався з видавничими боргами за попередні книги.

– Можливо, маєте бажання звернутися до читачів блогу "Іршава Православна". Скажіть, будь ласка, декілька речень та побажань нашим читачам.

– Звичайно. Хочу подякувати пану о. Василю Ігнату за можливість поділитися своїми думками зі всіма порядними земляками. Хай Бог береже нас усіх, дає сили, здоров’я та натхнення жити і творити добрі справи на благо нашого чарівного і неповторного краю, нашого щедрого і великодушного народу.

Щиро дякуємо за інтерв’ю та надані Вами до публікації вірші, обрані особисто Вами.

Пам’яті поетеси Мар’яни Бонь, яка пішла від нас у інші світи

А життя набирало сили. 
Визрівали думки у слові. 
Увібрала любов жертовність. 
А натомість… Нема нічого… 

Дочка виросла вже – красуня. 
І синочкові скоро рочок. 
Золотою була би осінь, 
Тільки коси вросли у вічність. 

Теплі вірші, рука холодна… 
Зерна сіяла в юні душі. 
Залишила неспокій серця. 
Дві озерця в очах всевишніх. 

Не здавалася, не жалілася. 
Була сильною. Була жінкою. 
Вийшла з осені – не повернеться. 
І у вічності не загубиться…

А на Красному Полі ? зима, 
Поміж краплями снігу – кров. 
Криком серця мовчить сурма, 
Що ніхто її не зборов, 

Як ніхто не зборов тих Крут, 
Що постали хрестом століть. 
А над Крутами чорний крук 
Переконливо так стоїть. 

І керують ним знову. З нас 
Вибирає він жертву. Ми 
Ніби вперше у перший клас 
Від зими йдемо й до зими. 

Крихта правди летить під стіл, 
Крапля совісті гасне там, 
Ми не Кротони й не святі – 
Знову страшно маленьким нам. 

Може, завтра замкнеться круг 
І на захист нам стане хто? 
Знов безвусі герої Крут, 
Не шинелі у них – пальто, 

Знову юні сини Карпат 
Із безумством хоробрих, чи 
Лицар той, що під блиском лат 
Загубився на смерть йдучи. 

Ні, на чудо нема вже сил 
У казкових усіх істот, 
Нам ув очі пускає пил 
Геній гнучкості і підлот, 

Той паскудний, жорстокий крук, 
Що згортає свободу в сніп, 
Та не має у нього рук 
І ніхто не впаде на сніг, 

Бо не має вже снігу, лиш 
Між траву проростає кров … 
Там, під зорями ти стоїш, 
І не бачиш нічого знов… 

А довкола все та ж зима, 
Березневий холодний час. 
Криком серця кричить сурма, 
Що навік поєднала нас. 

Кругом серця кружляє крик, 
Йде під Крути Карпатська Січ. 
І не плаче ще нині крук, 
І зима переходить в ніч…

Білі крила яблунь туляться до скроні 
Запахом медвяним, подихом тепла. 
Плаче квітень садом. Білим простирадлом 
Мить зловити хочеш, аби не втекла. 
Ще весна минула так не відчувала 
Щемко, аж до болю, безбережжя мрій. 
Рій думок високих селиться в тополях, 
А краса сакральна – у душі твоїй. 
Голосом ілюзій повниться майбутнє, 
«Бути чи не бути?» – відійшло у ніч. 
Нічия в театрі, що життям озветься 
У цитаті вічній, та не в тому річ. 
Просто ти наснилась нині на пероні. 
У вагоні білім їхав я на Січ…

Бути? Не бути… Набуте в дорозі 
Муляє плечі, тягне у розпач… 
Плаче печальними мріями розум 
Пекло душі поглинає нас. 
Повінь 
Ні, не весни, а набутих невтілень 
Тілу не дасть відпочити допоки 
Мучити будуть вчорашні провини, 
Винними ріками витече кров з нас. 
Пекло душі – найстрашніша покара. 
Карієс віри, заворот долі… 
Зашморгом волі 
Поволі 
Знедолені і 
Пересичені трутні 
Бити, питати, судитимуть строго 
За власні гріхи, 
За нездійснені мрії. 
Сльози Марії впадуть попід ноги, 
Покотяться голови: 
Викрики, ловИ! 

Треба щоб вижив, 
Щоб вижав це поле, 
Тобою засіяне маком кривавим. 
Просто не хочеться жити в безодні. 
Пекло душі заповняє весь простір. 
Спазми думок переповнюють мозок, 
Спокуса молитви вповзає між ребра. 
Так треба. 

Так треба – хтось каже. 
Кому це так треба? 
Хтось в’яже, 
Хтось ріже… 
І свіже повітря уже не рятує, 
І кров не нуртує. На кінчику бритви 
Лиш сльози молитви. 
Зневіра 
Молитви...

Життя, неначе гойдалка, прив’язана до місяця. 
Час хилитає маревом уявність перемог. 
Перемололи вересень з кістлявими горіхами 
І зброя попід стріхами вже проситься.… Та Бог, 
Напевно, відвертається від поклику козацького, 
Батрацького мрійливого – вхопитись за шаблі. 
Блищать медалі скривджено фальшивими монетами, 
Бо все, за що давали їх,– лишилось на війні. 
Позбавленими вибору, до подвигів привченими 
«Чеченами», «душманами», «бандерами» були. 
Буяли і буянили. Безбожними законами 
Вростали у агресію, мов кулі у стволи. 
А стали непотрібними. Загрозою для спокою. 
Лишилися самотніми у натовпі питань. 
Прощальний вітер осені ще грається медалями, 
За далями зухвалими мовчить акордеон…

Теги: Василь Кузан, Пірсинг, вірші

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати