Катерина Ількович: „Якби все починала спочатку, пішла б тим же шляхом”

Надзвичайно відповідальна та вимоглива до себе й підлеглих, Катерина Іванівна вміло скеровує роботу ввіреного їй підрозділу, забезпечуючи тим самим чіткість і злагодженість у багатопрофільній діяльності медичного колективу.

— Катерино Іванівно, позаду 45 років трудової діяльності. Ви — відмінник охорони здоров’я, ветеран праці, у вашій трудовій книжці з 1962-го по 1982-й роки 12 подяк за сумлінну роботу, маєте грамоту Міністерства охорони здоров’я України. А як усе починалося?

— Про те, що можу бути кимось іншим, аніж медпрацівником, навіть не думала. Тож після закінчення на відмінно Тур’є-Бистрянської семирічки поїхала вступати до Хустського медучилища — на той час воно єдине в області готувало медсестер. Успішно склала вступні іспити (тоді всі вступали на загальних засадах) і стала студенткою. Вчилася легко і з цікавістю. А який був рівень викладання! З нами працювали люди з великим практичним досвідом, які мали що нам розповісти, чого навчити. Наші знання, здобуті в училищі, — не перебільшу — відповідали рівню 3-го курсу медфаку. Навчання закінчила з однією „четвіркою” з української літератури (викладачка покарала за підказку), решта — „п’ятірки”.

— Вважаєте, здобули хорошу підготовку для самостійної роботи?

— Безперечно. Починала трудову діяльність у Керецьках на Свалявщині, куди поїхала за направленням. Мене призначили медсестрою дитячих ясел і дільничною медсестрою сільської амбулаторії. Це була хороша школа. А траплялося всяке. Пригадую, одного разу прямо з сінокосу на велосипеді приїхала жінка, в котрої почалися пологи. Акушерка в той час чергувала на дому, а я — в амбулаторії. Часу чекати не було. Довелося все робити самій. Прийняла новонародженого хлопчика, перерізала пуповину, запеленала. Доки акушерка прибігла, вже все було позаду.

— І не було страшно?

— Тоді ні. Подумалося: я повинна, бо це мій обов’язок. Та й народження дитини для мене не було чимось зовсім невідомим. Я прагнула знати й уміти більше. Тому, коли акушерка приймала пологи, я завжди була поряд із нею. Плюс безстрашність молодості, коли здається, гори до снаги перевернути. У той момент відчувала лише радість. Тепер, напевно, знаючи, скільки є аномалій, ускладнень, побоялася б, хоча і досвід великий.

Через 3 роки перевелася в Перечинську райлікарню. Стала медсестрою хірургічного відділення. Дякую долі, що потрапила саме туди, бо робота там стала одним із важливих етапів набуття професійного досвіду. Тоді в хірургічному відділенні були розгорнуті по 5 хірургічних, гінекологічних, ЛОР та очних ліжок. Саме там, працюючи з „різнопрофільними” хворими, я здобула ті фахові знання і навички, якими послуговуюся й тепер. І саме там зрозуміла, наскільки відповідальна робота медсестри, як багато від неї залежить. Уболівали за кожного хворого, раділи, коли минав небезпечний етап, коли він одужував. Мені й досі сняться ті часи, і як тоді я хвилююся, чи все зробила для післяопераційних хворих.

— Не прагнули вчитися далі?

— До цього мене настійливо спонукав батько. Я розуміла, що моїх знань із хімії та фізики замало для вступу на медфак (в училищі предмети старших класів середньої школи ми „галопом” пройшли за 1 рік). Тому пішла довчатися в Перечинську вечірню школу робітничої молоді… Хтозна, як склалося б моє життя, чого б я досягла в професії. Але невдовзі вийшла заміж, потім народився син. Тож про навчання на стаціонарі вже не могло бути й мови. Однак утішалася: хтось же має працювати і в середній ланці.

— І ніколи не пошкодували?

— Ні. Вважаю, що 45 років відпрацювала чесно і професійно. Ця робота подарувала спілкування з людьми. Знайшла друзів. З колишніми колегами контактуємо й донині. А як приємно отримувати вітання із різних куточків тепер уже колишнього Союзу! Отже, якби починала спочатку, пішла б тим же шляхом.

— А як ви потрапили до Ужгорода?

— Перевелася за сімейними обставинами: переїхала до чоловіка, котрий працював тут. У 1968 році в Ужгородській міській поліклініці починала дільничною медичною сестрою — теж важливий етап у набутті досвіду. Потім була маніпуляційною сестрою — дуже подобалася ця ділянка роботи. 1972-го призначена на посаду старшої медичної сестри терапевтичного відділення. А в нову будівлю міської поліклініки на Грибоєдова 35 років тому прийшла вже керівником усього сестринського колективу. До того певний час займалася підготовкою нових робочих приміщень для прийому пацієнтів. Діставалася сюди вузенькою стежкою з вулиці Радянської. Полем бігали зайці, білки, куріпки. Одним словом, природа… Це вже потім з’явилися господарські прибудови, корпуси лікарні, розрослося лікарняне містечко.

Цього року з виділенням міської поліклініки в самостійну медустанову стала її головною медичною сестрою. Обов’язків додалося. Та найбільшу увагу й надалі приділяю роботі з людьми, бо людський фактор є визначальним у нашій справі, напевно ж, як і всюди.

— Знаю, що немало часу ви віддавали громадській роботі…

— Це, видно, в мене в крові. Я завжди була активною. У школі старостувала, в училищі очолювала профспілкову організацію курсу. Згодом 35 років була бухгалтером-казначеєм лікарняного профкому. В художній самодіяльності — відколи прийшла в медицину. Багато років співала в хорі медиків — спочатку він діяв при станції переливання крові, а потім при міській лікарні. Відтоді й дружимо з багатьма учасниками колективу, навіть цілими родинами. Брали участь в оглядах художньої самодіяльності, власними силами організовували святкування Дня медпрацівника. Не треба було нікого кликати — все було „наше”: і пісні, і танці, і художнє читання. А ще спартакіади, змагання сандружин. І все встигали. Тому не розумію нинішніх молодих спеціалістів, котрі кажуть, що не мають бажання, тяжко, нема часу.

Є ще одна сторінка в моїй біографії — 15 років пропрацювала народним засідателем у міському суді. Морально важко вирішувати долі людей, особливо розлучати подружжя чи визначати покарання дітей за правопорушення.

— Ваше кредо керівника.

— До людей ставлюся так, як хотіла б, аби ставилися до мене. Завжди прагнула допомогти, навіть на щось закривала очі, якщо це не шкодило справі. Зла не робила й не роблю нікому. Але сумлінне ставлення до обов’язків вимагаю. Можливо, часом надто вимоглива до підлеглих. Якось навіть спитала на сповіді, чи не є це гріхом… Завжди була жорстка до тих, хто прикладався до чарки, але давала їм шанс виправитися. І згодом ті, кому вдалося допомогти, дякували. Особливо втішає, що вони й досі працюють поряд і за 20 років жодного разу не „зірвалися”.

— Яке сьогодення в медичних працівників?

— На щастя, найважчі часи, гадаю, ми пережили. Після розпаду Союзу люди масово йшли з медицини в пошуках заробітків. Непросто було впоратися і з тими, хто залишився. Мало того, що тоді наша зарплата дорівнювала вартості кілограма імпортної вареної ковбаси, ще й ту виплачували з величезними затримками. От люди й „подорожували” по кілька разів за кордон. А коли я з’ясовувала, чому їх не було на роботі, у відповідь чула, що за місце вони не тримаються, бо лише за одну поїздку заробляють мою місячну зарплату. Боляче було… А повертатися почали, коли стабілізувалася ситуація, пішли виплати, зросла зарплата. І ми приймали їх назад, бо це були готові спеціалісти.

Звісно, і нині є чимало гострих питань. Зокрема щодо медсестер. „Привабливість” медсестринська справа втрачає найперше через низьку оплату праці. На мою думку, якби зарплата сягала хоча б 1000 гривень, люди би йшли на цю роботу. А так, наприклад, з нового року в нас не з’явилося жодної нової медсестри, хоча маємо потребу в десятьох (за даними МОЗУ, в лікувально-профілактичних закладах станом на початок 2007 року вакантними були 6008 штатних посад медсестер. — авт.). Що то 200 гривень авансу і 200 зарплати?! Заплати за дорогу до роботи і додому, щось „перехопи”, ту ж каву випий… А якщо доводиться ще й платити за найм житла, як це роблять приїжджі молоді спеціалісти, то на що жити? Тому багато хто переходить в інші медичні структури, наприклад, у приватні клініки, діагностичні центри, де вищі заробітки.

Обмежені медсестри й у кар’єрних мож-ливостях. Максимум, ким вони можуть стати, — старшою медичною сестрою, рідше головною. Нова ж кваліфікація матеріальної винагороди не дає. Тож немає стимулу для професійного зростання.

— А що додає оптимізму?

— Як кажуть, не все так погано в нашому домі. На державному рівні активно ведеться обговорення шляхів реформування медсестринства. Бо сучасність висуває підвищені вимоги до професійності та фахових знань ме-дичних сестер. Наприклад, у зв’язку із сьогоденною складною санітарно-епідеміологічною ситуацією для медичних сестер існує нагальна необхідність глибокого вивчення клініки, лікування, реабілітації та профілактики соціально небезпечних захворювань: туберкульозу, СНІДу, гепатиту. Медична сестра повинна стати ключовою фігурою у профілактиці захворювань та просвіті населення щодо здорового способу життя. Таким чином, поступово з „технічного” помічника вона має перетворитися на повноправного партнера лікарів, а це, у свою чергу, вимагає сучасних знань та навичок. І першим кроком у цьому напрямі стала підготовка медсестер за програмою бакалаврату. Лише в нашій поліклініці десь 10 медсестричок навчаються за нею, значить, вони в медицині залишаться.

А ще радує, що народжуються сестринські династії. Особливо активно вони з’являлися, коли в нас працювало медучилище. Багато сестричок виросли на моїх очах, під моїм контролем, навчила їх багато чого. Нині до нас приходять уже їхні онуки.

— На вашу думку, чи достатню підготовку мають нинішні випускники медучилищ?

— Практичних навичок у них замало. Тому завжди спочатку перевіряю знання новачків і визначаю, як допомогти їм якнайшвидше освоїтися. Оскільки, переконана, роботі з паперами вони легко навчаться, основну увагу приділяю набуттю навичок проведення маніпуляцій, виконання лікарських призначень. Бо наслідки медсестринської помилки моментальні.

Крім того, жодному практиканту я не підписала щоденник у коридорі. Навіть попри те, що багато хто з них каже, що не працюватиме медсестрою, а буде косметологом, піде у стоматологію чи взагалі змінить профіль (шкода викинутих грошей — і батьківських, і державних). Обов’язково збираю всіх разом і ставлю суто практичні запитання щодо маніпуляцій, повторюємо практичні навички.

— Що скажете про ваш колектив?

— Це добре спрацьований організм, із сильним кістяком. Ми всі вболіваємо за роботу, радо ділимося досвідом. І якщо людина попрацювала з нами рік-два, вона вже не піде звідси. А плинність кадрів у нас здебільшого за рахунок декретних відпусток або дівчата виходять заміж і повертаються додому. Вважаю, так воно й повинно бути. Кожній із них даю напуття: те, чого навчилися в нас, пам’ятайте і застосовуйте на практиці.

— Не подумовували колись про зміну місця роботи?

— Пропозицій і можливостей було чимало. Але ніколи не уявляла себе поза медициною.

— Не виникало відчуття, що за роботою на сім’ю вже не вистачає сил?

— При всій зайнятості на роботі мої чоловік та син не залишалися без моєї турботи. Дивно чути від сучасних батьків, що на щось не вистачає часу. Все можна встигнути, якщо хотіти. Я і тепер овочами й фруктами з дачі забезпечую родину. Ми з чоловіком кожні вихідні проводимо там. Це наш і релакс-, і фітнес-зал. А скільки позитиву, коли бачиш плоди своїх рук!

— Яка ви господиня?

— Може, це і нескромно, але шматочок хліба в мене не пропаде — пущу його в роботу. Так навчили мене батьки. А ще працювати для людей.

— А ви чого навчили сина?

— Не навчила бізнесу, але сумлінному ставленню до роботи, повазі до людей — так. Вважаю, як мама я відбулася. Тепер радію успіхам сина-підполковника, онучка та невістки.

— Які ваші життєві переконання?

— Жити треба по совісті. Якщо взявся за справу, роби її сумлінно. Це не порожні слова. Має бути порядне до всього ставлення: до подружжя, дітей, рідних, оточуючих, роботи, тоді буде менше проблем у державі. Хочеться, аби ми самих себе й один одного більше поважали, не були байдужі до неподобства, уміли прощати.

А своїм колегам і загалом усім медичним працівникам з нагоди нашого професійного свята хочу побажати миру і злагоди в родинах, задоволення від роботи, світлого завтра.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати