Зустрічі з українцями на чеській землі

Їдуть до Італії, Португалії, Англії, Франції, інших країн та в першу чергу -
до Чехії, вочевидь, відчуваючи серцем у ній рідну духом слов'янську країну,
де діє правило "язик до Києва доведе" (в даному разі до Праги). Як у
перелітних птахів, включається у наших земляків код, вироблений всіма
попередніми поколіннями, який вказує напрям руху.

Перша хвиля українських мігрантів прибилася до чеського берега одразу після
першої світової війни, друга - у 20-х роках минулого століття по закінченні
громадянської війни в Україні, третя - у 1939-у після приєднання Західної
України до СРСР. Українська громада в Чехії в міжвоєнний період була
численною і впливовою. Відомі науковці, журналісти, митці,
громадсько-політичні діячі українського походження залишили помітний слід у
культурному житті Чехії. Діяльності українства активно сприяв тодішній
президент Чехії П. Масарик. Варто сказати, що в той період виходило 98
українських газет, було відкрито Український вільний університет, музей
Визвольної боротьби українського народу, діяли десятки творчих колективів. Це
було чи не найпотужніше осердя українства в Центральній Європі. Та із
встановленням у Чехії після другої світової війни комуністичного режиму воно
було майже повністю знищене. Чимало українських інтелігентів виїхало за межі
країни, а ті, хто не встиг цього зробити, потрапили до тюрем та сталінських
концтаборів.

Заробітчанство - не мед

Після соціально-економічного струсу, який пережила Україна на початку 90-х
минулого століття, піднялася нова (четверта) хвиля міграції. Не хвиля -
цунамі. Чехія - одна з країн, які першими прийняли його удар. Українська
міграційна повінь у цій країні триває й досі. Чимало перших мігрантів уже
стали чеськими громадянами, створили спільні сім'ї. Таких разом із
представниками перших хвиль міграції та їхніми нащадками нині понад 20 тисяч.
Українців, які одержали робочі візи або ж дозвіл на постійне проживання, -
близько 100 тисяч. Ще стільки ж, за неофіційними даними, перебуває між небом
і землею. Тобто сьогодні вони дозвіл на проживання мають, а завтра ні.

Щоб знайти у Чехії українського заробітчанина, багато зусиль не треба. Наші
земляки працюють продавцями в сувенірних кіосках, обслугою в кафе, готелях,
будівельниками, робітниками швейних, сільськогосподарських підприємств,
шахтарями, медсестрами тощо. Переважна їхня більшість - із Закарпаття, проте
є й представники центральних, східних та південних областей. Радо реагують на
рідну мову. Світлішають при цьому їхні обличчя, розпитують: що, як, звідки?
Однак про себе розповідають неохоче. Богдана із Закарпаття я зустрів біля
Українського посольства. Він поскаржився, що загубив паспорт. "Був у піджаку,
а де дівся, не знаю", - розводить руками. Згодом мені пояснили, що таких
випадків на рік - більше трьох тисяч. Це один із хитрих способів продовжити
строк перебування в Чехії.

Набився я до Богдана в гості. Мешкає він у двокімнатній квартирі разом із
вісьмома товаришами. Побут нехитрий - "общага". Десь після восьмої години
вечора зійшлися всі. Виклали з поліетиленових пакетів пиво, чіпси, дешеву
ковбасу. Сіли вечеряти. Поки я не побожився, що не згадуватиму їхніх
справжніх імен, а також села й району, звідки вони приїхали, розмови не
виходило. Потрапили вони сюди з допомогою земляка. Він оформив відповідні
документи, знайшов житло, влаштував на роботу. Файний вуйко. Не знають, що й
робили б без нього. Чи віддячили йому за допомогу? У відповідь лише
перезирнулися. Всі працюють на новобудові. Хто муляром, хто бетонярем, хто
теслею, а хто різноробом. За місяць треба виробити триста годин, тоді плата
за годину становитиме 80 крон (4 долари). У підсумку виходить 1000-1200
доларів. Нормально. Такі гроші на Батьківщині й не снилися. Навіщо вони? Гм,
таке питаєте. Дітям на навчання, на будівництво хати, просто на життя. "І не
важко вам, адже 300 годин на місяць - це 12 годин щодня з одним вихідним?" -
запитую співчутливо. "Звикли", - відмахуються. "А що робите в неділю?" "Йдемо
до церкви, потім на пиво".

Того ж дня довідався я й про таке. Щороку тут вмирає до 80 заробітчан. На той
світ ідуть не від старості (переважна більшість - люди працездатного віку), а
через травми, одержані на виробництві, та хвороби: інсульти, інфаркти.
Вилазять боком трьохсотгодинна норма виробітку, холостяцький побут, пиво. Що
й казати, заробітчанство - не мед.

"Клієнт" завжди правий

Знаючі люди роз'яснили мені, що ринок праці для остарбайтерів в руках так
званих "клієнтів". Схему, за якою працюють Богдан та його товариші, можна
назвати досить м'якою, бо є набагато жорсткіші. Приїздить, приміром, "файний
вуйко" у гірське село в Закарпатті, збирає у бажаючих працювати в Чехії
паспорти, оформляє замість робочих віз туристичні, поселяє їх у якомусь
бараці поблизу власного будинку, щодня возить на роботу. Через деякий час
строк туристичних віз закінчується, і заробітчани опиняються поза законом.
Їхня доля цілковито залежить від "клієнта". Він завжди, як мовиться, правий.
Бо в нього паспорти його підопічних, адреси їхніх рідних і близьких, зв'язки
з місцевою владою. Він безпосередньо контактує з роботодавцем, одержує від
нього гроші за роботу, яку виконують його "раби". Платить їм, скільки схоче.

Є й інші варіанти трудовлаштування. Але більшість із них все одно з участю
"клієнта", який за свої послуги одержує або ж одноразову винагороду, або
постійний процент із заробітку найманого працівника.

А що буває, коли заробітчани хочуть порвати з "клієнтом"? З ними розбираються
"пацани". Наші ж, українські. Теж робота. До речі, високооплачувана.

Останнім часом чеська влада спільно з зарубіжними представництвами докладає
відчайдушних зусиль, аби розірвати "клієнтську" павутину. І таки завдано їй
серйозної шкоди. Чимало "клієнтів" вимушені були згорнути свій нелегальний
бізнес. Інші його зареєстрували. З рештою проводиться профілактична робота.
Зокрема, в поліції створено спеціальний відділ із розкриття випадків
примусової праці та трудової експлуатації. До законодавства внесені зміни,
які забороняють роботодавцям використовувати найманих працівників без
офіційного оформлення. Українське посольство та поліція взяли під контроль
понад 600 адрес, за якими проживають від десяти і більше українських
заробітчан. Мінпраці Чехії створило базу даних про вакансії, яку можна знайти
в Інтернеті за адресою www.praceprocizinсe.cz. Видається безліч бюлетенів, з
яких прибульці з України одержують корисну інформацію щодо працевлаштування
та законодавства Чехії. Запроваджено програму "Вибір кваліфікованих іноземних
працівників", учасники якої протягом скороченого терміну (2,5 року) можуть
дістати дозвіл на постійне проживання.

Але до повної перемоги над мафією, яка тримає в своїх руках заробітчанський
ринок праці, ще дуже далеко. Більшість зареєстрованих "клієнтських" структур
продовжують займатися тим, що й раніше, щоправда, з більшою обережністю. У
російськомовних газетах та Інтернеті багато оголошень на кшталт: "Пропонуємо
для роботи українців. Вони готові сумлінно і тяжко працювати, вітають кожну
додаткову робочу годину. З ними ваша праця не порушуватиме трудовий
кодекс..."

"Чи й справді українські заробітчани мають таку високу репутацію?" - запитую
у посла України в Чехії Івана Кулеби.

"Українці за чисельністю - треті після поляків і словаків, але за
продуктивністю і якістю праці перші, тож їх залюбки беруть у всі галузі
чеської економіки. Президент Чехії в 2005 році заявив, що не уявляє аграрний
сектор без участі українців", - відповів посол.

Іван Дмитрович поділився своїми задумами щодо формування сильної української
громади, яка об'єднала б наших мігрантів усіх поколінь. Це необхідно для
того, щоб вони швидше адаптувалися до чеського суспільства, мали повноцінне
культурне життя. Та сили українства на сьогодні розпорошені. Діє близько
десяти культурно-просвітницьких об'єднань. Ідея посольства провести
установчий з'їзд "єдиної громади" підтримки поки що не має. Вдалося утворити
лиш координаційну раду. На її першому засіданні керівники об'єднань трималися
насторожено, вочевидь, боячись зазіхань на суверенітет їхніх організацій,
адже кожна має певну нішу і підтримку з боку чеського уряду. Та об'єднання
неминуче, якщо українство хоче чогось досягти, вважає посол.

"Рута", "Ініціатива", "Джерело"...

Цікавими були зустрічі з керівниками українських організацій. Ленка Кнап
очолює товариство "Рута". Це не клуб за інтересами, учасники якого
ностальгують за Україною, а об'єднання однодумців, які реалізують конкретні
програми. Одна з них - "Український журнал", публікації якого призначені не
лише для українців Чехії, а й Польщі, Словаччини. Ідея "Рути" і журналу
полягає у виведенні української культури за межі діаспори, у пошуку чогось
перехідного, суміжного для культур слов'янських народів, щоб одразу включався
спільний для них код. "Українці за кордоном часто бідкаються, що їх ніхто не
любить, та насправді ж самі люблять жити замкнуто. Якщо чех не має доступу до
українського буття, годі чекати, що він його зрозуміє. Тому наш журнал, наші
акції - це вікна в український світ", - пояснює пані Кнап. Вона не схвалює
спроби централізувати діяльність українських громад. Кожна має виявляти
власну ініціативу, реалізуватися в тому, у чому себе бачить.

Вже в Києві я став перечитувати журнали, подаровані пані Ленкою. Був
здивований глибиною, розкутістю і сміливістю публікацій, вміщених у них. Це
часопис про шляхи та місію українства, про його минуле, сучасне і майбутнє.

Найвпливовішим і найчисельнішим об'єднанням українців є "Українська
ініціатива в Чеській республіці"(УІЧР), яке очолює Віктор Райчинець. Ядро
організації становлять чеські громадяни українського походження або ж
українці, які проживають у Чехії більше десяти років. УІЧР бере на себе
відповідальність за організацію культурного життя української громади, видає
журнал "Пороги", надає інформаційну допомогу заробітчанам.

Культурний календар організації дуже насичений: свята Незалежності,
Великодня, Івана Купала, бал Маланка, вистави самодіяльного театру "Джерело",
концерти гурту "Ігніс" ("Вогонь"), хорів Святого Володимира та "Родина", Дні
української культури, художні та фотовиставки. Щороку додаються нові заходи.
Для їх проведення УІЧР вимушена орендувати різні глядацькі зали, бо свого не
має.

- На часі будівництво або придбання приміщення для Українського культурного
центру. Ця справа могла б об'єднати всю громаду. Але її сил замало, тож
просимо допомоги у Президента В. Ющенка, - говорить Віктор Райчинець.

Помітна постать у громаді - редактор "Порогів" Олекса Лівінський. Він
дослідник проблем українського мігрантства, захисник прав заробітчан.
Публікації "Порогів" - гострі, критичні, актуальні.

В офісі УІЧР я познайомився з керівником самодіяльного театру "Джерело"
Дарією Любачівською. Вона була вчителем етики та психології, організатором
позакласної роботи в Долинському районі Івано-Франківської області. 1991-го
приїхала до Праги на тимчасові заробітки та й залишилася. Згодом прибули
чоловік із дітьми. Спочатку працювала на шоколадній фабриці, потім у нічні
зміни - в приватних хлібопекарнях, сьогодні - лаборантом у стоматологічному
технікумі. Якось прийшла на Шевченківське свято. Побачила, як 80-річні бабусі
читають вірші Кобзаря. Вирішила, що має допомогти громаді омолодити її
культурне життя. Її підтримали знайомі заробітчани. Так поступово сформувався
самодіяльний театр "Джерело", який має у складі хореографічну студію із дітей
трьох вікових груп і театральний гурток. Його учасники - батьки юних
танцюристів. Це люди з вищою освітою - колишні лікарі, вчителі, інженери.
Добре знають чеську, але працюють не за фахом. Адаптація до чеського
суспільства - річ непроста. Вочевидь, це краще вдасться їхнім дітям, які
навчаються у місцевих середніх та вищих навчальних закладах.

"Ви громадянка Чехії?" - цікавлюсь.

"Уже давно могли б одержати з чоловіком цей статус, якби хотіли, але
вирішили, що маємо лишатися громадянами України. Слід пишатися цим, а не
комплексувати", - відповіла пані Дарія.

Вистави, концерти "Джерела" користуються популярністю серед українців і
чехів. Хореографічну групу запрошено на міжнародний фестиваль дитячої
творчості, який відбудеться в червні цього року в Болгарії. Це - успіх і
визнання...

*

Зустрічі на чеській землі ще раз підтвердили думку про те, що рух українців
на Захід в умовах глобального світу та політики, яку проводить наша держава,
не зупинити, триватиме й далі. Риба шукає, де глибше, а людина, де ліпше. Тож
принаймні треба захистити права заробітчан, допомогти їм відчувати себе
українцями й далеко від Батьківщини, проте не ображеними і не комплексуючими.
Втішає одне: певно, настане час, коли більшість із них повернеться на
Батьківщину, вкладе зароблені гроші в українську економіку, допоможе стати на
ноги своїм дітям, привезе в Україну сучасний технологічний досвід і, може,
дочекається тих часів, коли не треба буде їхати, шукаючи кращої долі, на
чужину.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати