Пам’яті о.Йосипа Штилихи

Пам’яті о.Йосипа Штилихи

З кривавим серцем у долоні

До тебе йду, народе мій,

До тебе йду й тобі в поклоні

Несу пісень гарячих рій.

У них твій тихий сум ридає,

Твої у них і сльози, й кров,

У них моя душа співає,

У них горить моя любов.

У тих піснях усе завзяття,

Увесь мій біль, увесь мій жар –

І їх тобі, о Підкарпаття,

Я приношу в синівський дар.

                                (Зореслав)

 

Священик.

Через його голос, че­рез його по­гляд, через його руки спа­дають на грішну землю нашу цін­ні помисли Гос­подні, здій­сню­єть­ся той свя­щен­ний зв'язок між Бо­гом і людь­ми, ім'я якому Бо­жес­т­венна таї­на... Священик нас при­ча­щає і слу­­жить Cвяту Літургію, ви­білює че­рез Cвяту Сповідь наші ду­ші, го­ло­сить науку Ісуса Христа, на­прав­ляє на дорогу чесного жит­тя. При­хо­димо на цей світ як во­ро­ги Бога, а священик через святе Хре­щення ро­бить нас милими діть­ми Отця Не­бесного. Лежимо на смер­т­нім одрі, а священик Святим При­час­тям востаннє єлеопо­ма­зан­ням скрі­пить нас на дорогу віч­но­с­ті і з мо­ли­т­вами випровадить на цвин­тар...

Таким Священиком у най­ви­що­му розумінні цього слова був гре­ко-католицький панотець Йосип Шти­лиха.

Народився о.Йосип Штилиха в селі Вишня Солотвина Ужго­род­сь­ко­го району 1 жовтня 1922 року в зви­чайній селянській родині. Бать­ко його був землеробом. А мати до­глядала тринадцятеро дітей, серед яких Йосип був найстаршим си­ном. Початкову школу закінчив у рід­ному селі. У 1936 році поступив на навчання в Ужгородську дер­жав­ну гімназію. Закінчив її у 1944 ро­ці з відзнакою.

У 1943 році Йосипа Штилиху, то­ді гімназиста 8 класу, було обра­но місійним секретарем Фронту Мо­лоді.

У 1948 році – успішно закінчив Уж­городську духовну семінарію. Його духовними наставниками бу­ли єпископ Теодор Ромжа, о. Олек­сандр Хіра, о. Віктор Хома, вікарій Микола Мураній.

До останніх днів у о.Штилихи рев­но зберігалася як приємна і гор­да згадка про ті часи залікова книжка з підписами цих великих діячів української церкви на За­кар­патті.

25 липня 1948 року офіційно за­реєстрував о.Олександр Хіра остан­нє греко-католицьке весілля. Він­чалися перед Богом і людьми Йо­сип Штилиха та Марія Сабов. Мо­лоді люди розпочинали свою спіль­ну життєву дорогу, твердо зна­ючи, що: «Тільки той вартий гід­но й заслужено жить, хто не знає спочинку, утоми й зневіри, Хто і серце, і душу гартує, сталить Огнем чину, змагання, любови й офіри».

Мріялося про щасливе, світле зав­тра... А чи думалося про такі мож­ливі утиски, переслідування, до­пити... Скорше – відчувалося... Та уявити себе поза законом, без ро­боти, у глибокому підпіллі?!. А йшло­ся саме до того.

17 лютого 1949 року з лікві­да­цією греко-католицької церкви на За­карпатті починаються страшні ре­пресії проти її служителів та вірників. Зазнав подібної долі й о.Йо­сип Штилиха.

До 1953 року молодий, здо­ро­вий, з великим бажанням пра­цю­ва­ти чоловік так і не зміг знайти со­бі роботу. Був, бачте, «небла­гона­дій­ний».

І тільки у квітні 1953 року йому вда­лося влаштуватися двірником в Ужгородську автоколону.

 

У люте врем'я, в бурі люті

Пророків, Боже, зволь нам дати,

Пророків, що на праві путі

Мільйони повели б закуті

Від гір Кавказьких по Карпати.

В них запали огні вулканів,

Огні живі і животворні,

Дай силу їм борців-титанів,

Щоб серед бур і гураґанів

Стояли мужні, непоборні.

Очам дай ясність блискавиці,

Устам дай мову повну зриву,

Словам дай голос громовиці,

Рукам дай міць певгнуту криці

І грудям – доброти і гніву.

Серця їм дай незлобні, чисті,

З огнем безмірної любови.

Вдихни в них душі променисті,

Великі, праведні, огнисті,

На боротьбу і труд готові.

Збуди у них велику віру

У перемогу світла й правди,

Щоб не вклонялися кумиру,

Щоб все, себе несли в офіру

За свій народ – усюди й завжди.

І будь їм Богом в час хитання,

Снагою будь в борні й недолі,

Благослови їх всі змагання,

Пророцьке дай сповнить послання

І вивести народ з неволі.

У люте врем 'я, в бурі люті

Пророків, Боже, зволь нам дати,

Пророків, що на праві путі

Мільйони повели б закуті

Від гір Кавказьких по Карпати!

                                   (Зореслав)

 

7 листопада 1956 року Йосипа Шти­лиху таємно висвятив у сан священика підпільний єпис­ко­п Олександр Хіра, який щой­но повернувся з Караганди.

Та була віра... А «віра без доб­рих діл є мертва» (Яков 2, 17). Йо­сип Шти­лиха продовжував далі пра­цю­вати в автоколоні, заочно вчив­ся в Київському автомобільному тех­ні­ку­мі (закінчив у 1960 ро­ці), а далі по­ступив на автомо­біль­но-дорож­ний ф-т Львівського по­літехнічного ін­ституту (закінчив у 1965 році).

Та це було вдень. А вно­чі – від ха­ти до хати, від села до села хо­див о.Штилиха, вико­ну­ю­чи свою мі­сію греко-католиць­ко­го україн­сько­го священика, задо­віль­няючи ре­лігійні потреби закар­пат­ців. Уся ді­яльність його цього пе­ріоду по­в'я­зана з вірними, які з ра­дістю зу­стрічали його і в Рахові, і в Уж­ку, і в Плоскому, і в Родни­ков­ці (ро­­дина Івана Когута), і в Ко­сів­сь­кій По­ля­ні...

І повстав Пророк... І запалав над людьми блискавкою, і про­мо­вив громовицею, і очі відкривав слі­пим, і чуття привертав глухим, і сло­во давав устам безмовним, і все­ляв віру в серця, і вказував шлях Правди, і бальзамом був для їхніх ран...

Після закінчення Львівського по­літехнічного інституту протягом 5-ти років працював головним ін­же­нером, а на пенсію пішов з по­са­ди заступника начальника від­ділу по перевозках за кордон у 1983 році.

З 1989 року, після виходу у світ постанови «Про свободу совісті», о.Й.Штилиха активно включається в роботу по відродженню греко-ка­толицької церкви на Закарпатті. Не­одноразово виступає на сто­рін­ках преси, різноманітних зу­стрі­чах, по телебаченню...

Він був одним з тих, які в 1989 ро­ці на Кальварії розпочали бого­слу­жіння біля каплиці, а в 1990 ро­ці – перейшов на «цегольнянський гор­бок». Тут проводив бого­слу­жін­ня щодня до 11 жовтня 1991 року. З цього дня – священик Кафед­раль­ного Собору, оскільки, част­ко­во силою, і не без допомоги тодіш­ньо­го мера міста Ландовського, бу­ло дозволено богослужіння україн­ською мовою у Кафедральному Со­борі.

З червня 1993 року очолював ук­раїнську греко-католицьку гро­ма­ду м.Ужгорода. А з жовтня 1993 ро­ку створюється при його опіці цер­ковний духовний хор ім.Ав­ґус­тина Волошина, який супроводжує Літургію.

 

о. Йосип Штилиха говорив:

«Поклик до священства я відчув уже під час перших студій в Ужго­род­ській гімназії, перебуваючи під опі­кунством духовного про­від­ни­ка-вчителя Закону Божого (релігії) про­фесора отця духовного Бокшая Емі­ліяна.

о.Еміліян Бокшай написав і ви­дав багато релігійних підручників, мо­литовник для християнської мо­ло­ді, проповіді па Божественних Лі­тургіях, переклав українською мо­вою книжку священика Т. Товта «Чис­та Молодь»

Під час шкільних вакацій 1937 ро­ку я серйозно захворів на плев­рит. Настільки сильно, що після пе­­ревірки мене на рентгені я ви­пад­ково почув, як лікар-пуль­ма­но­лог, чех за національністю, сказав: «Цей хлопець довго жити не буде».

Йдучи з поліклініки я дуже пла­кав. Батьки мої жили на селі, були бід­няками і виховували тринад­ця­те­ро дітей. Малися дуже важко. За Че­хословацького режиму прожити з невеликого клаптика землі дава­ло­ся непросто, а головне – грошей на лікування батьки не мали.

Таким чином, не мав я ніякої на­дії, що вилікуюсь, і знав, що все-та­ки немилосердна смерть забере від мене молоде моє життя, яке я так любив.

З повними сліз очима та без­меж­ним горем у серці я вирішив зай­ти в Катедральний Собор на Ка­пітульній вулиці в Ужгороді, де я мешкав і вчився. У цю Церкву я за­ходив не лише па Святі Літургїі по неділях або у свята, але й що­дня перед навчанням па коротке у моління Євхаристійного Христа.

А був це один з днів після пер­шої неділі по Сошесті Святого Ду­ха. Якийсь внутрішній голос під­шеп­нув мені: «Читай Святе Єван­ге­ліє ще раз, що ти чув, коли Його чи­тали на недільній Св. Службі Бо­жій».

І тоді я згадав почуте колись, що «сльози лікують серце людське». Ме­ні стало легше на серці, і в душі я став так розмовляти з Ісусом: «Ісу­се! Ти милосердний, що я не по­мер, тому я віддам тобі все, що маю, моє тіло і мою душу, я цілий бу­ду твій! Спаси мене від мого важ­кого горя».

Це й був той момент, коли я по­обі­цяв Ісусу Христу бути Його Слу­гою, стати священиком, якщо ви­здо­ровію. Так і сталося: поволі я по­чав видужувати, й через два ро­ки був уже повністю здоровим, то й вирішив обіцянку – пожерт­ву­ва­ти життя на Службу Богу – ви­ко­нати.

Своє бажання підтвердив я ще раз, коли в Євангелії вичитав, що не­має кращої любові, як жерт­ву­ва­ти своє життя за інших людей.

З успішним закінченням се­ред­ньої школи та духовної семінарії го­ловним змістом мого життя ста­ли такі принципи:

1. Привертати мир на землі: «Бо Гос­подь Бог – сонце і щит; Господь дасть ласку і славу. Він не від­мо­вить блага тим, що ходять без­до­ганно (Пс. 84,12);

2. Рятувати людські душі: «...як по­слав мене Отець, так посилаю і я Вас» (Ів.20,21); «Ідіть і навчайте всі народи,... навчаючи їх берегти все, що я вам заповідав» (Мт. 28,18-20).

3.  Бути отцем і учителем вір­ни­ків, яких доручить мені Бог, ви­хо­вувати із них громадян для Не­бес­ного Царства і патріотів для своєї батьківщини – України:

«Ніхто не спроможен любити біль­ше, ніж тоді, коли він за своїх дру­зів своє життя віддає.

              (Іван. 15, 13).»

Прослуживши на Христовій ни­ві 55-літ, з яких 35 – духовно і ма­те­ріально в неволі, а лише останніх 20 літ – у вільній державі, о. Шти­ли­ха сьогодні востаннє зверта­єть­ся до народу словами поета-зем­ля­ка:

 

Молюсь Тобі, мій Боже,

             з сонцем ясним

В порогах світли

                раннього світанку;

Молюсь Тобі,

             коли під сяйвом красним

Земля вся будиться у мли серпанку.

Молюсь Тобі, коли квітки маленькі

Зітхають, ніжно, пахощами дишуть;

Молюсь тобі, коли вітри легенькі 

Гілля дерев голублять і колишуть.

Молюсь Тобі,

                коли в жаркий полудень

Вогнем горять далекі небосклопи;

Молюсь Тобі, коли з висот безлюдних

Архангельські привіти

                       грають дзвони.

Молюсь Тобі, як на лані колосся

Хвилюючись, на сонці доспіває;

Молюсь Тобі,

             як присмерку волоссям

Ніч тихе поле-ниву огортає.

Молюсь Тобі,

          коли пташня дрібненька

З вечірнім дзвоном

                пісню шле в поклоні;

Молюсь Тобі, коли вже й ніч легенька

Колише все до сну на своїм лоні.

Молюсь Тобі, коли вогнисті зорі

Таємно в безгомінній далі сяють;

Молюсь Тобі, коли хмарки прозорі

Край місяця сріблистого дрімають.

Молюсь Тобі всім серцем щохвилини

Й душа моя пісні Тобі співає;

Молюсь Тобі молитвою дитини,

Що тихо руки у мольбі складає.

Молюсь Тобі,

           Творцеві світла й цвіту,

Красі Твоїй і величі клонюся,

Тебе я бачу в творі неба-світу

І все Тобі й у всім Тобі молюся.

 

(Зореслав)

Наталія Ребрик, кандидат філологічних наук

 

 

Закарпатська греко-католицька спілка імені Івана Маргітича, Закарпаття онлайн.Громадські організації
24 лютого 2013р.

Теги: Штилиха

Коментарі

/ 7Чи оправдане "наше" русинство?
/ 35За лаштунками урочистостей хіротонії владики Ніла
/ 38Як хрестили Русь-Україну?
/ 7Мудрий душпастир
/ 3Владика Ніл – єпископ-помічник Мукачівської греко-католицької єпархії
/ 2Промова Глави УГКЦ на могилі Вла­­дики Івана Маргітича
/ 8Деміфологізація чи незграбна міфотворчість?
/ 21Олександр Духнович – подвижник нацiонально-визвольної боротьби українцiв Закарпаття
/ 8о. А. Пекар, ЧСВВ. Греко-католицька церква під час мадярської окупації Закарпаття (1939-1944)*
/ 3Ще раз про хрещення Русі-України
/ 71Sui iuris Мукачівської греко-католицької єпархії: примара чи надбання колоніального минулого?
/ 6Чому вдома по-чужому?
/ 56Мiфи i реальнiсть про перебування св. Кирила на теренах сучасної України
/ 4Канадський парламент оцінив діяльність митрополита Андрея Шептицького
/ 2Схиляємо голови в тихій молитві. Слово про о. Монс. Авґустина Волошина
/ 1Книжкові новинки: В Ужгороді видали Великопісний молитовник
/ 38SUI IURIS Мукачівської греко-католицької єпархії,
/ 5Лист
/ 4Світлій пам'яті пастиря
/ 4Хто ініціював непристойну бійку за місце глави УПЦ МП?
/ 27Інцидент, що межує із вандалізмом. І не тільки…
/ 30Спілка імені Маргітича звернулася до владики Мілана і Папи Бенедикта ХVІ
/ 242В Ужгороді вшанували пам’ять владики Маргітича та прийняли звернення проти «русинської церкви»
/ 4В Ужгороді вшанують пам’ять єпископа Івана Маргітича
/ 4УГКЦ: від митрополії до патріархату
» Всі записи