Петро Скунць в “Екзилі”. VII

 

 

Петро СКУНЦЬ:
СОБІ НА 50-ЛІТТЯ

На горбі крутому посадив я сад,

а дерев у ньому рівно п'ятдесят.

Щоб вони не всохли в кам'яній журбі,

їм носив я землю на своїм горбі.

Похвалитись нічим – був я в них рабом,

невелика мудрість – діяти горбом,

невелика радість, невелика честь.

Навіть сам не вірю, що я досі єсть.

Виживають сильні, а я був слабим

і дивуюсь нині, що я був любим,

був любим, повірте, а бувало – й горд,

що мене кохають за високий горб.

Озиратись нині боляче назад.

Там у кожну весну зацвітає сад,

та не всі дерева принесуть плоди,

тим землі не стане, тим тепла й води,

тих позабирають силою в колгосп,

тих я сам позбудусь під веселий тост,

тих і не помічу крізь холодний страх,

коли сад застогне на чужих вітрах.

Що сади сьогодні – стогнуть і дуби

від злоби й нетямства нашої доби,

не врятує вже їх Бог ані талант,

бо не тільки сад мій – цілий світ мутант.

Та не зраджу долю, хай вона крива,

поіменно скличу рідні дерева,

чи криві, чи зсохлі – рівно п'ятдесят

скличу їх сьогодні у веселий сад.

А вони, щасливі, що я їх зустрів,

приведуть до мене п'ятдесят вітрів,

п’ ятдесят маленьких, старших і старих –

я для них сьогодні сивину підстриг.

І вони попросять: далі вже не йди,

бо за нами пруться вже вітри-діди,

так, було печально, та було й «ура!,

а за нами далі – лиш гірка жура.

Я візьму лопату і таке скажу:

на горбі новому яблуню саджу,

може, й дві ще встигну, може й цілих три,

тільки смійтесь поряд, молоді вітри.

А якщо я маю молодих вітрів,

двадцять перший вік я вже тепер зустрів

там, де над сум'яттям пройдених епох

зійде знов на Землю мій красивий Бог

і йому відкриє душу чоловік...

Отакий він буде – двадцять перший вік,

що на зло владикам і на сміх юрбі

я його проносив на своїм горбі.

 

 

Петро СКУНЦЬ:
НА ПОВОРОТІ

 

Ішли хохли, русини, малороси.

Щоб зватись українцями віднині.

                                                   Іван Драч

 

Вже тисячу літ із Русі до Вкраїни

йдемо та йдемо, хоч і торба пуста.

Та родиться знову імперія з піни,

з тієї, що вкрила отруйні вуста.

Тікай собі, Дніпре, тікай собі, Дністре,

тікай собі, Тисо, від сірих людей,

де жінка-вкраїнка годує міністра,

вже кров'ю годує з обвислих грудей.

Які ж ми синове? – зневажено матір,

посаджено танка на трон у Кремлі.

Жорстоко й зухвало новий імператор

вчепився за шосту частину Землі.

Ще хоче зібрати імперські руїни,

ніяк не повірить раптовій біді,

що завтра не буде раби України –

по кому ж топтатись він буде тоді?!

Та є ще надія позбутися скрути,

бо є ще достойні його похвали,

бо йдуть українські радянські манкурти,

в дрібні малороси, русини, хохли.

Незвична то правда, що виросла з болю,

доступніша правда ота, що з Кремля...

І йдеш неохоче, над силу до волі,

народжена в рабстві Вкраїно моя.

Історія в тебе розчавлена танком,

і з панського столу ти крихти їси,

чорнобильська муко, безока мутантко,

що голою ходиш за шмат ковбаси.

І нічим прикрити осміяний сором,

і п'єш ти загибель з отруйних джерел.

І цілиться в тебе скривавелним зором,

щоб серце склювати, московський орел.

Отямся, Вкраїно, – беруть тебе дурно.

Тобі вже боятись немає чого.

Хіба перспективи, що виборча урна

обернеться в урну для праху твого.

Ішли ми юрбою, нас кулі косили,

і холод, і голод, і от – поворот.

Ідуть малороси, хохли і русини,

ще натовп сьогодні, а завтра – народ.

 

 

Петро СКУНЦЬ:
СЛЬОЗА УКРАЇНИ

 

Молода і бентежна

Україно моя,

якщо ти незалежна,

незалежний і я.

Хоче «Слава!» гукнути

мій розтерзаний рот,

але знов ліліпути

обкрадають народ.

Поміняли вже колір,

обрубали хвости,

продають нас за долар,

як колись за пости.

Жити гірше і гірше,

а вкраїнську могуть

перетворено в біржу,

де народ продають.

Мій народе забитий,

до яких іще пір

весь твій гонор

завитий в туалетний папір?

Дух партійний і сморід

в кожну хату заліз.

По-австрійськи говорить

із руснаками ліс.

І така ж кумачова

і горбата, як час,

знову тінь Горбачова

налягає на нас.

Припиню неодмінно

я цю шулерську гру.

І тому, Україно,

я не скоро умру.

Я не маю заміни,

я – не грізна гроза,

я не зброя Вкраїни,

я вкраїнська сльоза.

Але слухайте мерзи,

ті, із ГаКаПеЧе

ця сльоза не замерзне,

ця сльоза запече.

Я імперську руїну,

наче гріх свій, ношу,

та синам Україну

назавжди залишу.

 

 

Петро СКУНЦЬ:
ІВАНОВІ ЧЕНДЕЮ

(На його 70-ліття)

 

Такими світ жонґлює іменами,

що навіть трудно вимовити нам.

А нас нарік спогорда Іванами,

і все шкодує щастя Іванам.

І ділять світ царі та президенти,

і на війну лаштуються вони.

Сурмить сурма, а на війну поплентав

невдаха, що попав у Івани.

Когось ласкава доля задобрила,

а дівчина, що в лютий вітрюган

життя лупає громіздке, як брила, –

на ній звичайно, жениться Іван.

І поки десь шинкує доля-максі,

то доля-міні їсть сухий токан.

Якась країна породила Маркса,

а всиновити змушений Іван.

І на пісочку гріються в замрії

пролетарі гладкі, як кавуни...

А в нас були не мрії, а Марії,

то й родяться нещадно Івани.

Ну що ж, буває правда і незвана,

такий уже русинський наш талан:

як не чужинець тішиться з Івана,

то знайдеться на нього свій Іван.

І прийде він, між Іванів найвищий,

тому, що служить десь там нагорі...

О, як Іван свого ж Івана нищив –

 позаздрили б і хани, і царі.

О, два Івани – материнські втрати,

що дивляться одвіку в різний бік,–

ніяк вони не прийдуть брат до брата,

хоч кожен серце матері обпік.

Бо хто єсьмо? – оголена ідея,

а не любов, і вік наш – це обман,

а все ж йому спасибі за Чендея,

за те, що не минається Іван.

Отой Іван, котрий узяв на себе

у пору жовчну, глупу і сліпу

не зорями розшите вічне небо,

а землю цю жорстоку і скупу.

загляне слава в сімдесяту весну,

чарчину вип'є й ляже на диван.

Нехай спочине. Знов наліг на весла

і зве в далеке плавання Іван.

І хай не жде його казкова фея,

а ти, карпатська жінко, не старій, –

це ти колись дала землі Чендея,

дала для мрій, а більше – для Марій.

І хоч його не вабить тиха гавань,

і хоч думки не часто вдома сплять,

ти жди завжди його з далеких плавань,

жди в сімдесят, як ждала в двадцять п'ять.

(Екзиль. Науково-мистецький часопис. 2007. №4(9). – С. 26-27)

 

 

Петро СКУНЦЬ:
МИКОЛІ ВІНГРАНОВСЬКОМУ

 

Творить світ, Миколо, вічне коло,

а якщо по-вченому  спіраль.

От і перенісся ти, Миколо,

на нову небесну магістраль.

Та вкраїнці  бойко, лемко, гуцул

все таки не годні жити без

Вінграновських, і Дроздів, і Гуцал,

що зросли любов’ю до небес.

Та вкраїнці – бойко, лемко, гуцул –

все таки не годні жити без

Вінграновських, і Дроздів, і Гуцал,

що зросли любов'ю до небес.

Я пишу, а слово пахне воском

і вмирає тихо, як свіча.

Так без вас, Миколо, жити тоскно:

є збирач, немає сівача.

Я посивів, жаль, що і знесилів.

Ти ж мені такий, як у кіні.

То скажи, куди несе русинів

Київ на Богдановім коні.

Так, були в полон навік ми здані.

Дав ти смерті раптом відворот

і стояв на Київським Майдані,

коли знов творився наш народ.

Чи здолали ми пекельне коло?

Ти з небес нам совісті пошли.

Не бери своїх туди, Миколо,

бо нові руїтелі прийшли.

Б'ють батьків. І все минуле кришать.

Крутять світ у музиці чумній.

І таку мені Вкраїну пишуть,

що лиш монстри житимуть у ній.

Україна – і свята й ганебна.

Честь, Миколо, що на цій землі

сам себе ти винянчив до неба.

А чому дрібнішають малі?

І позаздриш гордості московській,

бо в вкраїнська мова півніма:

Є в них Окуджава, Маяковський...

Тільки Вінграновського нема.

І не буде.

4 липня 2005

 

Петро СКУНЦЬ:
СОБІ НА СМЕРТЬ

 

От уже й закінчилася битва

на бою льодовім крижана.

І заплаче за мною молитва,

і в печалі заплаче й жона.

Тільки знайте, що я не льодина,

я звичайний сумний чоловік,

ще, можливо, заплаче людина

та, яку я не бачив вовік.

Я любив і сади й виногради,

але, мабуть, любив я тому,

що від них не бувало ще зради,

і служити не мав я кому.

Можна бити. Чи просто грубити.

Та, пробачте, кого не згадав,

я любити умів і робити,

але світ, де живу, спотребити,

за життя вам, звичайно, не дав!

Розумію – життя у вас битва.

Але я залишаюся – без...

Адже ваша нещира молитва

упаде, не досягши небес.

Коли в мене й душа вже похила,

смерть чекає свого любаса,

і роззявила пащу могила –

я побачив, що є небеса.

 

16 листопада [2006]
(Екзиль. Науково-мистецький часопис. 2007. №5(10). – С. 2-3)

 

 

Петро СКУНЦЬ:
ПІД СНАЙПЕРСЬКИМ ПРИЦІЛОМ

Єпископу Івану Марґітичу
на його 80-ліття

 

О, снайпере, ти в серце точно мітиш.

Ти мітив точно, снайпере, коли

любив, хрестив Карпатську Русь Марґітич.

Тоді був Сталін. Сталінці були.

І от минув комуністичний хайдер,

і от світати ніби почало.

І здох тиран. Та залишився снайпер,

що цілить далі в серце і чоло.

Ви, що Вкраїну нашу розікрали,

ще й той вогонь, що дав нам Прометей,–

ви всі криваві. Вже тому криваві,

що снайперів робили, не дітей.

А снайпер – снайпер, він лише чекає,

чи вправо ти, чи вліво зробиш крок.

Була б команда, а правічний Каїн

безпристрасно натисне на курок.

Поспи – не буде, снайпере, команди.

Я розумію – ти завжди готов,

та щуляться комуністичні банди

перед високим дзвоном молитов.

І ви, котрі живі любов'ю звіра

до м'яса, крові нашої, до жертв, –

у вас є снайпер. В нас є тільки віра,

котру ніякий людожер не зжер.

Єпископе! Ще ваше серце плаче...

Моє – також. Нам затуляли рот...

Ми Україну здобули неначе.

Та снайпер далі цілиться в народ.

І чий він син – не просто зрозуміти.

Не скажуть нам політики гучні.

Гучні й тучні. А ми, вкраїнські діти,

ми під прицілом, ніби у Чечні,

у себе вдома. Ця свобода сіра,

де постоли постали чобітьми, –

дурний обман. Та зостається віра,

в яку не влучать снайпери пітьми.

Є тьма. Тюрма. І є на світі світоч.

Є снайпер. Б'є прицільно, як і слід.

Стріляє снайпер. Молиться Марґітич.

І тисячу, і много тисяч літ.

2001
(Екзиль. Науково-мистецький часопис. 2007. №10-12(15). – С. 13)

Теги:

2 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати