Петро Скунць в “Екзилі”. IV

З видавництвом “Карпати” Петро Скунць мав особливі стосунки. І давні. Окремі сторінки цієї історії стали хрестоматійними. Йдеться, зрозуміло, про поему “Розп’яття”, тираж якої (на щастя, – не увесь) було знищено. Ну, то часи були такі, ідеологічно, скажімо, витримані. Та для Скунця вони не минули з розвалом імперії.  Така ж доля (на щастя, – метафорично) чекала й книгу “Один”. У 1995-1997 роках Петро Скунць співпрацював у видавництві “Ґражда”, готував своє “семикнижжя” – том вибраного, який би найповніше охоплював усю творчість поета. І книга глянула на світ у 1997 році як спільний проект “Ґражди” і “Карпат”. Терміново було виготовлено 20 примірників, 16 з яких подано у комісію з присудження Державної премії ім. Т.Г. Шевченка, бо Петро Миколайович став реальним претендентом на її здобуття. З цієї книгою в руках стояв він у Каневі на врученні премії.

Тим часом місцева закарпатська влада категорично відмовилася фінансувати цей проект “Ґражди”-“Карпат”, хоча й був він поданий від імені державного видавництва, яке потерпало, зокрема, і від безгрошів’я. Скунцеві запропонували вибрати будь-яке інше видавництво.

Книга “Один”, що вийшла з друку у видавництві “Два кольори” аж 2000 р., – це зовсім інша книга…

Петро Скунць з Михайлом Митриком, Володимиром Ладижцем
та Іваном Долгошем в роки роботи у видавництві "Карпати"

Дальші публікації з "Екзилю":

ПРОТОКОЛ № 5
закритих партійних зборів парторгонізації
видавництв “Карпати” та “Радянська школа” 10 березня 1972 р.

На обліку – 21 комуніст.

Присутніх було 20 комуністів, відсутній по хворобі Довганич О. Д.

ПОРЯДОК ДЕННИЙ

1. Про серйозні політичні помилки в книгах П. Скунця “Розп’яття” та Ф. Кривіна "Подражание театру".

(Інформація Гвардіонова Б. О.)

СЛУХАЛИ: Інформацію Гвардіонова Б. 0., котрий познайомив присутніх з Постановою бюро Закарпатського обкому партії та наказом Комітету по пресі при РМ УРСР про книги П. Скунця “Розп’яття” і Ф. Кривіна “Подражание театру”.

Інформував збори про підготовку цих книжок до друку та проходження їх на виробництві, про порушення редакційного процесу при підготовці до виробництва рукопису “Розп’яття”.

БАСАРАБ В. С.: З доповіді бачимо, що два наші видання вийшли ідейно хибними. Можна наводити причини, які чимало пояснили б, але факт є фактом: обидві книжки, хоч і в рівній мірі, вийшли неповноцінними, і ми мусимо зробити дуже серйозні висновки. Скажу про одну книжку, до якої я маю відношення – про поему П. Скунця "Розпяття". В доповіді говориться, що я оцінив рукопис тільки з його художнього боку, вказую на порушення композиційного порядку. Це треба пояснити. Адже саме в тому, що автором порушена пропорція між головною сюжетною лінією і власними ліричними відхиленнями – основа ідейних недоліків поеми: автор захопився своїми монологами, своєю філософією тощо. Інша річ, що я прямо не говорю в редвисновку про ідейний зміст. В цьому справді проявив безпринципність. Це окремий випадок і він пояснюється тим, що з П. Скунцем працюємо разом, а в той час у редакції не було такої атмосфери, при якій би П. Скунць зрозумів, що йому бажають тільки доброго. І хоча я доти спокійно знімав деякі сумнівні в ідейному відношенні місця у творах М. Томчанія, В. Ладижця, В. Бабляка й інших, зі Скунцем довелось розмовляти дещо дипломатично.

Відчуваючи відповідальність, я хотів зробити все, що треба. Тому попросив допомоги у головного редактора. Поему прочитала вся головна редакція, і як важко було працювати з її автором – переконалися і інші: п’ять чоловік, я шостий – умовляли автора змінити якийсь рядок, викреслити строфу. Тепер бачимо, наскільки необхідно в редакторській роботі бути принциповим до кожного письменника. З того, що сталося, ми зробили висновки, посилили увагу до ідейності кожного рукопису. В поетичних збірках молодих я сам знімав по 10-20 віршів, багато зняв прозових творів – з книжок бібліотеки “Зелен-гори”. А головне, працюємо над тим, щоб поліпшити процес редакційної роботи і складати тематичні плани тільки по готових апробованих рукописах. Зробимо все, щоб не допустити виходу у світ ідейно-слабих книг, щоб повернути редакції художньої літератури добре ім’я і авторитет.

ІВАНОВ С. Д.: Жалкує, що сталося, але вважає правильним, що Скунцю замовили героїчну поему про Кубинця. “Роблячи замовлення, ми хотіли відвернути його від філософствування, абстракції, але він не виправдав довір’я”, – сказав Іванов.

Побачивши рукопис Петра Скунця у головного редактора, він взяв його, прочитав і зробив помітки на полях (поставив галочки), але усно нічого не сказав, "Я не хотів давати вказівок головному редактору, бо він говорив у Комітеті, що я заважаю йому самостійно працювати, підмінюю його", – сказав Іванов.

Говорячи про книжку Кривіна “Подражание театру”, підкреслив, що її редагував Скунць, що автор вимагає особливої пильності.

У І965 р. (чи у 1966) Кривін подав до видавництва роман-пасквіль на нашу дійсність. Цей рукопис у видавництві готували, обходячи Іванова. Але коли він взнав, що роман здали на виробництво, він пішов у друкарню і забрав рукопис. За набрані 2 аркуші тексту він заплатив гроші з своєї кишені.

Рукопис Кривіна “Подражание театру” Іванов прочитав. Передаючи його Долгошу, зажадав, щоб він дуже уважно прочитав. Потім прочитав хвалебну рецензію Кононенка і знову говорив з Долгошем відносно рукопису Кривіна. Його рукопис був в плані 1970 р. Потім перенесли на 1971 р.

Про рукопис Кривіна він писав у Комітет по пресі, але там тільки зменшили тираж з 65000 до 15000.

Іван Зуб дав хвалебну рецензію, але видавництво проявило більше принциповості, ніж рецензенти. У рукописі Кривіна він забракував біля 40 творів. Він викликав Довганича, Долгоша, Скунця, але вони спочатку переконували його, що це особливості сатири. Потім зняли 32 мініатюри, а 10 –обіцяли допрацювати.

Головному редактору та Долгошу він рекомендував прочитати історію, щоб уточнити основу деяких мініатюр. Як були виконані його вказівки, не знає, бо вже не працював у видавництві. Готову книжку Кривіна він побачив тільки в обкомі партії і виявив у ній забраковані твори. Далі він їх перераховує.

Іванов схвалює Постанову обкому партії та Наказ Комітету по пресі і говорить, що працівникам видавництва потрібно бути пильними та вимогливими, не покладатись на рецензентів.

На запитання: чому він не попередив нового директора про те, що рукописи Скунця і Кривіна здані на виробництво з серйозними ідейно-політнчними хибами, Іванов відповів, що він чекав, коли Гвардіонов спитає його про ці рукописи, а якщо не спитає, то про них він скаже тоді, коли книжки вийдуть з друку.

Навіть така "робота з автором" у видавництві "Карпати" не врятувала поему

МАЗАНЬКО А. С.: Тов. Іванов, який щойно виступив, визнав, що він знав про те, що в рукописах Кривіна і Скунця є ідейно-політичні помилки, але не заперечував проти здачі їх до набору. Здаючи справи новому директорові видавництва, тов. Гвардіонову, тов. Іванов про це не сказав. Тов. Іванов поступив не по-партійному. Він повинен нести партійну відповідальність за вихід у світ книг Кривіна “Подражание театру” та Скунця – “Розп’яття”.

Хочу сказати ще про одну книжку, яка минулого року вийшла у видавництві “Карпати”, у той час, коли директором видавництва працював тов. Іванов. Мова йде про збірку поезії Ю. Боршоша-Кум’ятського “Шовкова косиця”, у якій допущено серйозні помилки. У передмові до “Шовкої косиці” говориться, що Боршош-Кум’ятський розділяв погляди комуністів, стояв на одних з ними позиціях, кликав народ до боротьби за визволення. До збірки включена майже половина віршів, які друкувалися у різних виданнях українських буржуазних націоналістів, в ряді цих віршів оспівувались націоналістичні організації та їхні верховоди-авантюристи (вірші “Маніфестація”, “Стогнав народ”, “Здіймайте знамена” та інші).

Відомо, що Боршош-Кум’ятський в той час не поділяв поглядів комуністів, не друкував своїх творів у комуністичній пресі. Він не тільки не брав участі в боротьбі за визволення Закарпаття і возз’єднання його з Радянською Україною, а навпаки, писав пасквілі на Радянську Україну. Він кликав до “визволення”, тобто до відокремлення від Чехословаччини і створення “самостійної неньки України” під жовто-блакитним пропором “від Попраду по Кавказ”.

Боршош-Кум’ятський брав також практичну участь в діяльності націоналістичних організацій. Як видно з газети “Нова свобода” за 29 січня 1939 року, він був окружним провідником “українського національного об'єднання” (воло-шинського), а в “уряді” Волошина був “державними комісаром туристичного руху в Карпатській Україні”, про що Боршош-Кум’ятський сам писав у газеті “Нова свобода” за 1 січня 1939 року.

У газеті “Советское Закарпатье” за 23 червня 1959 року М. В. Климпотюк у статті “Правдиво висвітлювати літературне минуле Закарпаття”, гостро критикував тих, хто ідеалізував, фальсифікував біографію і літературну творчість Боршоша-Кум’ятського. Про все це тов. Іванов знав. Але чомусь не вжив заходів, щоб очистити рукопис Боршоша-Кум’ятського від різного мотлоху, щоб було дано справедливу оцінку його літературної творчості, не зажадав, щоб автор дав нові вірші про наше радянське буття.

Працівникам редакції художньої літератури потрібно ширше залучати до своєї роботи фахівців Ужгородського університету – літературознавців, консультуватися з ними.

ОСТАПЧУК Г. І.: Оцінка Комітетом і обкомом КП України нашої роботи, зокрема випуску ідейно хибних книг тт. Кривіна і Скунця болісна для нас, але цілком заслужена і правильна. Розглянуті книги редакції художньої літератури далеко не поодинокі. В ряді поетичних творів, випущених по цій редакції є місця двозначного звучання, а часом і не завуальовані хибні висловлювання. Це ще раз підтвердив і виступ тов. Мазанька. І основна причина цього – відсутність політичного ока в редакції. Тут всю увагу звертають на художні якості рукописів, а їх ідейна спрямованість залишається поза увагою. У свій час Долгош – зав. редакцією, робив літзапис основної статті до книги “І брат братові руку подав”. Так-от, завідуючому редакцією, комуністові неможливо було довести, що давати після слів “Червона Армія принесла свободу Закарпаттю” епіграф “Кожен несе свободу Закарпаттю і ніхто – й жменьки кукурудзи” – що най-менше пасквіль, знущання. У кожній редакції редактор повинен мати політично гостре око, щоб не пропустити в рукописі хибних ідей. Друга причина літературного браку – порушення редакційного процесу в роботі над рукописом. І про це вже вказувалося комуністам редакції на бюро, коли розглядалося питання про “Олексу Довбуша”.

Більш ніж дивно було чути сьогодні виступ комуніста Іванова. Він поставив у вину парторганізації те, що вона не займається вихованням комуністів, а сам такого тут наговорив, що невідомо, з кого ще треба починати виховання. Знаючи про хибний ідейним зміст рукописів, допустив їх до здачі в набор, та ще й нікому про це не сказав. Виходить, образився на колектив і свідомо зробив йому неприємність. Я так це розумію. Пропоную винним у виході літературного браку комуністам тт. Басарабу та Іванову оголосити догану.

СВЕРЕНЯК М. В.: Недоліки книги Боршоша-Кум’ятського – це ще одна гірка пілюля всім нам. Може сама гірка, бо ті дві книги в світ не вийшли, а ця пішла до читача. Ми повинні зробити серйозні висновки з тих не менш серйозних помилок. Підвищити вимоги до себе, авторів, рецензентів, бути принциповими до кінця. Тепер ми робимо все, щоб підняти ідейну та художню якість книг. Багато працювало над поетичною касетою, зокрема, над книгою В. Фединишинця “Репинне” – заставили автора і редактора допрацювати її, осучаснити, хоч рецензія Ю. Керекеша в цілому була хвалебною, по редакції художньої літератури підготовлена (редактор П. Скунць) хороша, ідейно-піднесена книга “Іскри не гаснуть” М. Соколенка про чекістів, які загинули на Буковині в боротьбі з оунівськими бандами.

Дуже правильно говорив комуніст А. С. Мазанько. Ми повинні бути пильними, повинні нести партійну відповідальність за ідейний брак. За випуск поеми "Розп’яття" в першу чергу відповідає редактор цієї книги В. Басараб, потім головний редактор (про нього говорити не будемо, бо він хворий і не присутній на зборах), а за цю книгу і книгу Фелікса Кривіна і комуніст С. Іванов. Підтримую т. Остапчук: т. Басарабу та Т. Іванову потрібно винести догану.

СЛИВКА І. М.: Виступати мені важко, бо те, що сказав комуніст Іванов, дуже вразило мене. Чому? Я раніше був хорошої думки про С. Д. Іванова, бо знав, що Сергій Дмитрович умів гарно виступити. Коли у нас були товариші з Комітету, то теж казали, що Іванов навіть їх запалював своїми виступами. І тепер я чую, що тов. Іванов зізнається в тому, що добре знав про ці дві хибні книжки (“Подражание театру” і "Розп’яття"), свідомо заслав їх у набор і чекав із спокійним серцем, коли вони вийдуть у світ. Не попередив нікого з видавничих працівників про те, що заслано у друкарню дві небезпечні книжки. Бачите, тепер С. Д. Іванов каже, що чекав, коли його почнуть просити й розпитувати. Виявляється і таке було в Івано-Франківську на аеродромі. І якщо Вам, Сергій Дмитрович, тоді було незручно розповідати про все відверто, то з Борисом Олександровичем Ви тоді не розлетілися в різних напрямках. Розмову можна було продовжити. Та Ви вирішили чекати, поки книжки вийдуть.

Вчинок С. Д. Іванова подібний до диверсії й розрахований був на те, що якби Сергій Дмитрович залишився у видавництві, то, як Він сам зізнався, зняв би ці книжки в останню хвилину, коли б підписував у світ. А якщо його знімуть, то хай собі після нього у видавництві зірветься оця бомба сповільненої дії. Розрахунок точний. Але подіб-ний вчинок не до лиця комуністові.

Тепер про книжку “Подражание театру” Кривіна, я не читав і судити про цю книжку не можу. “Розп’яття” Скунця читав кілька разів. У першій верстці було чимало негативного, але то все знято. В тому варіанті, що віддрукований є окремі місця, які можна розуміти двояко. Їх треба було зняти. Поема дещо недовершева, бо писалась нашвидкоруч. Важко було через це й редактору, який редагував її уривками, бо він не мав повної картини про твір. Гадаю, що Скунць допрацює свою поему.

Про книгу Б.-Кум’ятського хочу відмітити, щоб вступні статті до подібних творів писалися місцевими людьми, які добре знають минуле наших письменників і поетів.

ІВАШКОВИЧ М. М.: Все це треба пов’язати з тим, що творилося у видавництві останні 1-2 роки: Ковач пише антирадянські статті, надсилає їх за кордон і там публікує. Скунць подає сиру, недопрацьовану поему, яка не відбиває дійсну боротьбу закарпатських трудящих проти пригноблювачів. Кривін створює книгу, котра перекручує нашу радянську дійсність. Боршош-Кум’ятський видає збірник, у якому вміщені деякі сумнівні в ідейному відношенні вірші. Чому націоналістична газета “Нова свобода” друкувала Боршоша-Кум’ятського, а не Климпотюка? А тому, що комуністи Закарпаття були принциповими борцями за соціальне та національне звільнення, їх ідеалом був Радянський Союз, партія, створена Леніним.

Треба вимогливо ставитись до письменників. Видавництво працює для письменників чи письменники для видавництва? Від письменників потрібно приймети тільки те, що потрібно партії, народу. Ми, комуністи, добровільно вступали до партії, партія прийняла нас у свої ряди й тепер, працюючи редакторами, повинні по велінню совісті і серця бути на варті духовної єдності наших народів, і ні в якому разі не допускати просочування на сторінки книг ідей ворогів усіх мастей – українських, угорських, єврейських буржуазних націоналістів, недоброзичливої критики або висміювання деяких недоліків нашого щоденного життя.

Вважаю, що біда криється у плануванні роботи художньої редакції: що прорецензовано – включати до плану, і в той же час працювати з іншими авторами. А якщо слабий рукопис або недопрацьований – в план не включати.

Винних у випуску 2-х згаданих книжок пропоную суворо покарати в партійному порядку.

ЄГОРОВ С. В.: Відмітив, що потрібно перебудувати роботу редакцій, принципово відноситись до оцінки творів літераторів. Він вражений тим, що комуніст Іванов, знаючи про серйозні ідейні хиби рукописів Скунця і Кривіна, не попередив Гвардіонова, і це тоді, коли він рекомендував його на посаду директора, мав з ним хороші взаємини. Далі говорить про те, що партквиток зобов’язує нас бути принциповими і вимогливими як до себе, так і до інших. Він повністю згоден з виступами Мазанька та Івашковича. “Якщо партія довірила нам редакторську роботу, ми повинні виправдати це довір’я, працювати сумлінно з усією відповідальністю”, – сказав Єгоров.

У зв’язку з виступом тов. Мазанька він відмітив, що готую-чи до видання твори письменників та поетів старшого покоління, які жили і творили на Закарпатті, Прикарпатті та Буковині, ми повинні особливо пильнувати, давати їх рукописи на рецензію тим товаришам, які дуже добре знають історію і політичне життя цих країв у дорадянський період.

ІВАНОВ С. Д.: Дав чесне партійне слово, що не думав підводити видавництво. Він був впевнений в тому, що в рукописах все було до ладу, бо Довганич, Долгош і Скунць твердили, що турбуватися нічого.

У Комітет він надсилав свого особистого листа про Долгоша, а не як директор. В цьому листі він мимохідь згадав про недоліки рукописів П. Скунця та Ф. Кривіна.

ГВАРДІОНОВ Б. О.: (заключне слово) Вказав Іванову на його нещирість, бо той говорив, що в поемі Скунця нічого поганого немає, не попередив що те, що відносно книжкИ Кривіна були сумніви і суперечки, а в Комітет по пресі надіслав у серпні 1971 р. доповідну, в якій про це говорилося. Копії цієї доповідної у видавництві немає.

Потрібно менше говорити про те, що сталося, а більше – що потрібно зробити, аби усі комуністи зрозуміли серйозність цього питання і щоб такого більше не повторилося.

СЛУХАЛИ: Проект резолюції зборів.

ПОСТАНОВИЛИ:

Резолюцію прийняти з усіма поправками та доповненнями. За резолюцію голосувало 19 чоловік.

Проти – один учасник зборів – С. Д. Іванов.

Резолюція партійних зборів додається.

Голова зборів            (С. Єгоров)

Секретар                   (М. Кулакова)

(Екзиль. Науково-мистецький часопис. 2007. №5(10). – С. 18-20)

Петро Скунць. Один: Вірші, поеми, балади, переклади, мініатюри / Передмова
В. Моренця;  Художник В. Ю. Скакандій. – Ужгород: МПП "Ґражда" – Видавництво "Карпати", 1997. – 660 с.: іл., суперобкл.

Петро СКУНЦЬ:
ІНТЕРВ’Ю З САМИМ СОБОЮ

Старий СКУНЦЬ. Пам’ятаєш, Петрику, вибух національної самосвідомості. Був то 1962 рік. Ти був автором кострубатої збірочки поезій «Сонце в росі». Хотів її назвати «Хліб душі», та видавці спохопилися: виявляється, був такий молитовник, про існування котрого ти не знав. Адже в твоїй хаті водилися тільки дві книжки: «Четвертий цвіт» (підручник для четвертого класу) та ще якась фашистського спрямування, де «доблесні» німецькі війська  відпочивають на вулицях Кривого Рогу. Запам’яталися з тої книжки слова про кривавого грузинця (насправді – осетина) Сталіна, засіла в голову фраза: «Не будеме пророковати, але одно єсть певно: Червона Армія буде побита». І ти пішов у п’ять років до школи, вже вміючи читати, – сестра навчила, хоч сама змогла вчитися тільки чотири роки. До школи тебе не прийняли, звеліли підрости, але через рік ти домігся свого. Школа – чотирирічка – була звичайною сільською хатою, де всі діти мали чотири роки слухати одну й ту ж муру. Приміром, як тварини сваряться, хто більшу користь приносить державі. Кінь і корова тебе ще якось переконували, але коли свиня хвалилася, що дає державі м’ясо і сало, ти засумнівався у її щирості: є чим хвалитися.

Юний СКУНЦЬ. Не згадуй мені про дитинство – я його ненавиджу. Мало того, що вічно був голодний: батько затято не вступав у колгосп, тобто не хотів підписатися чорту, а це означало...

Старий СКУНЦЬ.  Це означало голодну смерть. І давай не валити все на Сталіна. За Масарика, коли Чехословаччина була «островом добробуту в Европі», вигибли з нужди твої три брати і дві сестри. Ти народився вже після них – як дев’ятий син – непотріб. Тоді абортів не робили... Але, мабуть, ми зустрілися нині не для того, аби плакатися на долю – най доля сама поплаче, що ніби й не обминула, але обманула.

Давай поговоримо про твою літературну долю.

Юний СКУНЦЬ. Я був тоді студентом, уже видав першу збірчину. Запросили мене в Київ на обговорення мого нового рукопису поезій. То був час так званої хрущовської відлиги, хоча за «совєцькою» традицією Хрущова почали сватати на місце Сталіна, тобто, заживо висаджувати на п’єдестал. Я написав тоді вірша «Є такі на світі атеїсти». Про тих, що вклоняються земним богам. Зал тріщав від наповнення. До мене підійшли в перерві двоє людей, котрих я бачив тільки на портретах: Олесь Гончар та Василь Земляк. Сказали добре слово. Я поїхав до Ужгорода, зайшов у гуртожиток, а тут відразу – телеграма: приїжджайте негайно, завтра вас приймають у Спілку письменників. Ні в мене, ні в моїх друзів грошей на поїзд нема. Пішов я у дівочий гуртожиток, – дівчата розсудливіші у своїх витратах. Вони й зібрали мені на дорогу. Але я не взяв жодних рекомендацій. Бо взагалі не знав, що таке потрібно, та й часу не було. Словом, робили мені рекомендації під час прийому.

Це були Степан Крижанівський, Терень Масенко і Володимир П’янов. Ми були молодіжним подарунком якомусь там з’їзду комсомолу. Адже Спілка письменників після масових розстрілів та війни була вже дуже стара і захотіла, щоб випиту зі старих кров замінити молодшою. Словом, захотіла омолодитися.

Старий СКУНЦЬ. А ти не відчув тоді, що не ввійшов в літературу, а влип у неї? І що тебе до неї просто прилучили, як екзотичного закарпатця, що оволодів літературною мовою?

Юний СКУНЦЬ. Я був наївним, не розумів, що державні діла можуть творитися не тільки в Києві, а і в такому собі Мукачеві. Адже Закарпаття приверне увагу до себе в Україні тільки в пору катастрофічних повеней.

Старий СКУНЦЬ. Ми вимираємо або тікаємо з дому в країни, де буваємо хіба що наймитами. Це жорстока доля мого народу – бути вічним наймитом. Стосується це не тільки мудрих українських рук, а й умів. Коли Росія ще ходила в звірячих шкурах, українці мали Києво-Могилянську академію. Найкращі уми-розуми поїхали навчати цю відсталу імперію жити на рівні цивілізованого світу. Серед них – закарпатці: Орлай, Балудянський. І що вийшло? Триває фізичне знищення Чечні, українська влада тихо розпродує нас тій же Росії, що нічого, крім воєн, робити по-справжньому так і не навчилася.

Юний СКУНЦЬ. Але ж за соціалістичної влади я, перший у родині, спромігся на вищу освіту. І – на пальто.

Старий СКУНЦЬ. Хлопчику, все це так, тільки знанням твоїм була гріш ціна, якщо ти не згоджувався йти у вірні наймити влади, обманюючи свій народ. Я, старий, ніколи не допущу, аби так було, як за Союзу. Я тебе не спитав, як тебе тягали в КГБ тільки за те, що зустрічався з видатними людьми світу: Миколою Руденком, Олесем Бердником, Тарасом Мельничуком. Щоправда, і вірші ти вже пописував їжакуваті.

А чи знаєш ти, хлопчику, що будеш причетним до створення незалежної України – як перший голова крайового Народного руху?

Юний СКУНЦЬ. Чого ж тебе тоді влада не зломила, а тепер, здається, надломився?

Старий СКУНЦЬ. Можливо й так. Але ж багато моїх колишніх соратників пригрілися біля влади, тобто, зрадили саму ідею свободи. Та не це головне. Найстрашніше бачити, що народ не дозрів до свободи, що він не вміє і не хоче користатися нею, іншими словами, сіяти ми вміємо, та пожинати так і не навчилися.

Юний СКУНЦЬ. Але ж ми тоді бодай у народ вірили.

Старий СКУНЦЬ. У тім то й річ, що народ наш уміє за віру страждати. А от боротися – ні. Весь час він якщо й бореться, то не за життя, а за виживання.

Юний СКУНЦЬ. І що, ти з усім змирився?

Старий СКУНЦЬ. Душа не змирилася, але фізичних сил уже не вистачає. Будемо вірити, що переможе душа. Інакше немає взагалі сенсу жити.
(Екзиль. Науково-мистецький часопис. 2007. №5(10). – С. 21-22)

Будемо вірити, що переможе душа...

(Далі буде)

Теги: Скунць, екзиль, Ґражда

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати